– Ігор, одружуйся з Вікою, – слабким голосом сказала дружина. – З нею ти точно не пропадеш.
– Що?! Що ти… Лариса! Ну давай не будемо про всяку дурню.
– Вона тебе кохає.
– Не вигадуй. І вона мене на вісім років молодша. І взагалі…
– Ігор! Пообіцяй, що хоча б спробуєш. Будь ласка…
– Спробую що?..
Ігор Петрович був у поганому настрої. Тепер він майже завжди був саме таким: поганим. Раніше у своєму автосервісі він мало що робив руками – досить, надірвався вже. Не для того Ігор свій бізнес цеглинка за цеглинкою будував, щоб до пенсії під чужими машинами валятися. Все йшло непогано. Він розкрутився, найняв людей, вони й займалися ремонтом. Ігор же тільки керував, та радів життю.
Керівником він був хорошим, демократичним, розуміючим. Хлопцям подобалося у нього працювати. А потім у Ігоря захворіла дружина, Лариса.
І поступово все почало змінюватися і в житті Ігоря, і в його автосервісі. Спочатку він майже перестав з’являтися на роботі. Мотався з дружиною по лікарнях. Підтримував, підбадьорював її. Потім якийсь час в сервіс приходив, але похмурий і ненадовго. А зараз бував у сервісі часто і «відбирав у них хліб», як сказав йому Василь Романенко.
– Петрович, ну ти задовбав, чесне слово! – в серцях заявив одного разу Василь. – Ти нам-то попрацювати дай. Чого ти всі замовлення собі забираєш?
– Все я не можу чисто фізично забрати.
– Ти чого, на жалість тиснеш, чи що? Ну хворіє дружина, ну співчуваємо ми тобі. Але це особисте. А я тобі про справи. Петровичу, йди в свій офіс. Посидь там.
Ігор не хотів зізнаватися нікому, і перш за все, собі, що за роботу він хапається не тому, що потрібні гроші – вони і так у нього поки були. У роботу Ігор намагався сховатися. Втекти. Виходило погано, ну хоч якось… дружині ставало все гірше. Лікарі шансів не давали, і це вби вало Ігоря. Він більше так не міг, ось і збігав на роботу.
– Я вже почав, – зло сказав Ігор і поліз назад під капот опеля.
– Гаразд! – мстиво сказав Василь.
Грюкнув дверима і пішов. Назавжди.
Залишилися вони вдвох з електриком Михайлом. Всі невдячні пішли. Невдячних було двоє – Василь і Денис. Сервіс у Ігоря був невеликий. Але з Михайлом на пару вони, звичайно, не впораються.
– Візьму кого-небудь, з нуля навчу, – сказав він. Людина, навчена з нуля, можливо, хоч вдячна буде. Дверима не грюкатиме.
Михайло байдуже знизав плечима. У нього Петрович хліб не відбирав. Автоелектрик – професія хороша. Затребувана. Майже елітна в авторемонтній справі. І не кожен знає електрику. Михайло знав, що за себе він був спокійний у будь-якому випадку. Хоч у цьому сервісі, хоч в іншому. Михайло не пропаде, а от начальника шкода. І допомогти ж нічим не можна. Лікарі, і то допомогти не можуть.
Цікаве, все-таки, це життя. У будь-яку машину можна було вдихнути нове життя, вчасно змінюючи їй нутрощі і дбаючи про зовнішність. У будь-яку!
Людина ж, здавалося б, важливіша за машину, а життя в неї нове вдихнути не можна. Воно в неї одне. Вчепиться в людину хвороба, і ось… навіть лікарі безсилі. А в цьому є сенс, думав Михайло. Вони-то, виходить, крутіші за лікарів. Їхні пацієнти одужують. А у лікарів – не завжди. Ох, не завжди…
Через три дні в сервіс з’явилася дівчина років двадцяти п’яти. У джинсовому комбінезоні, сорочці в клітинку, під якою була надіта сіра футболка. У кросівках і бейсболці.
– Ви стажера шукаєте? Я за оголошенням.
– Дівчино, йдіть собі… – пробурмотів Ігор.
Вона відразу визначила, що цей похмурий дядько 30+ і є тут головним.
– Я не зовсім з нуля, звичайно. Мене батько трохи навчав. Але я готова… приступити можу сьогодні.
– Це не жарт, чи що? – здавалося б, вже нікуди, але він ще більше нахмурився.
– Не жарт. Вчіть. Я хочу бути автомеханіком.
– Нам хлопець потрібен! – відрізав Ігор.
І спиною до неї повернувся. Мовляв, розмова закінчена. Дівчина вперто стиснула губи. Потім посміхнулася і сказала:
– А я не піду. Мені робота потрібна, у вас місце є. Які у вас об’єктивні причини мене не прийняти?
– Ти розумна, чи що? – запитав Ігор.
Вона промовчала. Просто стояла і чекала.
Найцікавіше, що ніхто за ці три дні не дзвонив і не приходив за оголошенням. Ігор вже почав думати, що в своєму постійно пригніченому стані щось там не так розмістив на сайті вакансій. І ось… вона прийшла. Не дзвонила. Мабуть, загуглила адресу по телефону і прийшла.
– Дай їй шанс, Петровичу, – сказав Михайло. – Раптом вона не тільки красива.
– Дякую за підтримку, дядьку, – сказала дівчина і посміхнулася.
Михайло присвиснув і повернувся до роботи.
Її звали Віка, і вона виявилася здібною. Та що там, здібною! Просто талановитою. Ігор тільки починав показувати, як вона з нетерпінням підстрибувала:
– Так, так, я зрозуміла! Давай сама поміняю!
Брала потрібний ключ, вправно все розкручувала. Уважно перевіряла перед тим, як прикрутити нову деталь. Але робила все швидко.
– Тебе вчити – тільки псувати, – сказав Ігор.
І посміхнувся вперше Бог знає, за скільки місяців.
– То ти береш мене? На роботу?
– Залишайся, якщо хочеш жити в розкоші. Дивно для дівчини, але я не проти.
Ігор прийшов додому. Відпустив доглядальницю. Увійшов до кімнати дружини:
– Як ти сьогодні, Ларо?
– Як завжди, Ігорю. Не хвилюйся за мене.
Дружина посміхнулася. На схудлому обличчі посмішка виглядала дико. Ігор здригнувся… він її і любив, і не впізнавав… боляче. І страшно.
– Що ви з Дімкою робитимете, коли мене не стане? Ти ж його втратиш.
Дмитру було дванадцять. Зараз він, в основному, був у бабусь. Ігор був вдячний, що сім’я допомагає йому. Про те, що буде «потім», він думати не хотів. Не було на це його людських сил.
– Ігор… навіщо доглядальниця? Я ж поки що можу сама по дому ходити? – не вперше запитала Лариса.
– Можеш. Доглядальниця про всяк випадок. Раптом тобі стане зле. Щоб швидку швидко викликала.
– Платити людині за те, щоб вона викликала швидку… якось це марнотратно, не вважаєш?
Іноді він впізнавав у цьому скелеті, обтягнутому шкірою, свою дружину. Ось як зараз. Коли вона ще примудрялася жартувати в такому стані.
Ігорю хотілося плакати, але вдома він ніколи собі такого не дозволяв. Ні в будні, з дружиною, ні наодинці з собою. Ні у вихідні, коли від бабусь повертався Дімка.
Слава Богу, обидві бабусі жили поруч – Ігор з Ларисою були знайомі з дитинства. В одну школу ходили. Вони спеціально купили квартиру недалеко від батьків, щоб можна було спокійно ходити в гості. Щоб запросто відводити дітей до бабусь.
Взагалі, планів було море, і жили всі дружно, поки Лариса не захворіла. Все зруйнувалося. Ігор втратив орієнтири і не розумів, як йому жити далі. Його мати до них тепер взагалі носа не показувала – Дмитра чекала на вулиці.
А мама Лариси іноді приходила, щоб побути з донькою, але у неї був такий скорботний вигляд, що Ігорю хотілося вигнати тещу. Одного разу він навіть сказав їй, коли проводжав на вихід:
– Дар’я Миколаївна, візьміть себе в руки!
– Ось якщо твоя дитина, не дай Бог, захворіє, тільки тоді ти мене зрозумієш! І то не факт. Вам, чоловікам, що? Все як з гуся вода. А мені, ти думаєш, легко на неї, на таку, дивитися?
– А їй як, ви подумали? На ваше похмуре обличчя дивитися. Їй підтримка потрібна.
Теща з тих пір теж стала рідше приходити, так як свої емоції і свій вираз обличчя вона контролювати не могла.
Ігор відніс Ларисі вечерю в кімнату. Вона щось поїла.
– Ти їж! Коли їси, сили відновлюються. Як можна поправитися, якщо не їсти нічого, не розумію?
Дружина подивилася на нього і погладила по голові:
– Який ти у мене хороший, Ігор! Як мені шкода… залишати тебе тут. Якби передати тебе комусь, в надійні руки…
– Що це ще таке?! – він підвищив голос. – Давай, тарілку приберу. Кіно дивитися будемо?
– Будемо, – кивнула Лариса.
– Яке?
– Яке ти захочеш, таке і будемо.
Ігор хотів, щоб вона подивилася те, що захоче сама. Він ще багато чого встигне переглянути.
Одного разу він не витримав. З Ларисою була вдома її мати. А він залишився після роботи в сервісі, взяв пляшку з шафки – зберігав на чорний день…
Ігор почув, як щось гучно впало за дверима його саморобного кабінету. Визирнув:
– Хто тут?
Віка виринула з-під капота машини:
– Я! Свічки міняю.
– Ти що, не пішла, чи що?
– Я йшла. За свічками. Чоловік не ті купив. Я йому подзвонила, домовилися, що сама куплю і поставлю. Грошей він мені скинув. А що? – Віка насторожилася. – Я заважаю тобі, Петровичу?
Він махнув на неї рукою і повернувся в офіс. До своєї справи.
Відчинилися двері і заглянула Віка, витираючи руки ганчіркою. Ігор побачив її і поспішно витер сльози. Віка запитала:
– Через дружину?
Він промовчав.
– Як там вона взагалі?
– Все гірше, – сказав Ігор і розплакався, як маленький.
Потім вони півночі сиділи. Ігор плакав, Віка просто сиділа поруч. З розрадами не лізла. Він був їй так вдячний, що вона не лізла. Що просто сиділа поруч, цокалася з ним, наливала, витрушувала попільничку. Коли розходилися, чомусь абсолютно тверезі, вона сказала:
– Чого ти на роботі постійно, Петрович? Тобі зараз вдома треба бути. Ми впораємося.
Ігор знав, що впораються. Віка була спритною, енергійною. Вона могла цілком замінити його на час. Тим більше, керувати в сервісі, крім Михайлом, було ніким. А роботу Вікторія знала вже на п’ять з плюсом.
– Якщо щось буде для мене складно, я просто відмовлю. Не розваляться, до іншого сервісу доїдуть. Просто… будь з нею, Петрович.
Віка справлялася. Вона дзвонила і коротко, але детально, описувала, як пройшов день.
– Ти ж без вихідних. Як ти? – запитав Ігор одного разу. – Давай підміню тебе.
– Жартуєш? Та мені за радість! До речі, ти це… якщо тобі вдома якась допомога знадобиться раптом – звертайся!
– Та ні вже! І за сервіс дякую.
Але ми припускаємо, а Бог розпоряджається. Склалася ситуація, коли Ігорю терміново треба було від’їхати – викликали до школи. Діма щось там накоїв, і директорка розмовляла з Ігорем по телефону як із злочинцем, ватажком банди, а не як із батьком.
Як на зло, з родичів ніхто не зміг підмінити Ігоря. Його мати поїхала на дачу. А теща була в лікарні – зламала руку. Доглядальницю Ігор давно вже звільнив, все робив сам. Лариса була в тому стані, коли її вже не можна було залишати саму. Не дай Бог, встане з ліжка і впаде. Їй почали робити уколи, щоб зняти сильний біль.
Ігор згадав про Віку. Подзвонив.
– Ти пропонувала допомогу…
– Так. Що потрібно?
– Побути у мене, я в школу сходжу. Там Дмитро щось…
– Хочеш, я сходжу?
– В якості кого? Там все суворо.
– А! Ну, тоді чекай. Скоро буду.
– Адресу вишлю зараз.
– Якщо та, що в документах – не треба. Я знаю.
– Точно!
Віка прийшла. Дзвонити в двері не стала. Надіслала повідомлення: «Я тут!» Ігор відчинив їй.
– Я швидко!
– Та не питання, Петрович. Їдь.
– Та тут поруч. Пішки.
Однак у школі його затримали. Дімка поб ився, і батьки другого учасника сварки збиралися йти подавати заяву в поліцію. Ігор був здивований, що таке життя настало. Хіба вони не би лися в дитинстві? Це навіть до батьків не доходило, не те що до поліції.
Якось, принісши мільйон вибачень і запевнень, що Дмитро більше так не буде; вислухавши довгу і нудну лекцію від директора Ірини Григорівни, Ігор з сином вийшов на вулицю.
– Якого … ти б’єшся? – запитав він у Дімки. – Не можна мирно вирішити питання?
– Значить, не можна.
– І чому це?
– Та козел він, тому що! Назвав мене бідною сиротою. Яка я сирота? Мама ще жива.
– Дмитре! Навіть якщо мами раптом не стане, у тебе залишуся я. Ти не будеш сиротою в будь-якому випадку. Але це не привід… Зрозуміло?
– Зрозуміло, – з такою злістю сказав Діма, що Ігор зрозумів: всі його вибачення сьогодні були марними.
– Переведу тебе на домашнє навчання! – пригрозив він синові.
– Та пофіг!
– Діма! Ну що мені, карати тебе ременем у дванадцять років?
– Та пофіг!
– Гаразд. Зараз бабуся прийде. І у неї зламана рука! Будь з нею людиною. Допомагай.
– Я додому хочу! – сказав Дмитро.
– Завтра п’ятниця. Приходь додому, – зітхнув Ігор.
Віка тихо сиділа в кріслі. На ліжко вона намагалася не дивитися. Коли Ігор пішов, вона заглянула в кімнату, переконалася, що Лариса спить, і пішла на кухню. Там перемила гору посуду, зварила макарони. Знайшла сир, натерла в готові макарони. Крім посуду, в квартирі був відносний порядок. Вона взяла у вітальні книгу з полиці. Детектив Діка Френсіса. Сиділа в кріслі, читала, намагалася не шелестіти сторінками.
– Тут же темно! – пролунав тихий голос з ліжка. – Ви зіпсуєте собі зір.
– Ви не спите?
– Не сплю.
– Треба щось? Води? Укол зробити? Петрович сказав, що о сьомій треба робити укол.
– Не треба поки. Дай подивлюся на тебе. Ти ж Віка?
– Як ви здогадалися? – здивувалася дівчина.
Цікаво, навіщо дружині начальника на неї дивитися.
– Ігор про тебе говорив. Розповідав, яка ти молодець. Без тебе б він пропав. Допоможеш мені підвестися трохи?
Вона була легкою. У сервісі іноді доводилося тягати щось і важче. Віка легко підвела Ларису, поставила їй подушки.
– Не думай, я тобі не посміхаюся не тому, що мені страшно, або що я незадоволена твоєю присутністю. Я просто така моторошна, коли посміхаюся! Ось, не посміхаюся тепер.
– Навіщо ви мене смішите? – пирхнула Віка. – І я нічого такого не думала.
– Уколи хороші. Майже не боляче і майже не страшно. Ну, розповідай. Як у вас там в сервісі справи? Ігор каже, тебе і вчити не довелося. Половину знала, половину на льоту схоплювала.
– Він перебільшує. Але взагалі я люблю машини. Люблю те, що роблю. А хочете їсти? Я макарони зварила.
Лариса невесело посміхнулася і сказала:
– Добра ти, Віка. Роби мені укол.
– Боляче? – запитала дівчина і відчула, як защеміло в носі.
– Нічого… нічого.
Того ж вечора Лариса з останніх сил викликала чоловіка на розмову.
– Ігор, майже все вже. Я відчуваю, – слабо сказала вона. – І мені хочеться піти спокійно. Знаючи, що ти в надійних руках.
– Лариса!..
– Ні, ти послухай… я маю право висловитися… у мене зовсім мало часу. Я повинна встигнути сказати. Мені важко говорити… тому, не перебивай.
– Може, Дмитру зателефонувати?
– Так. Дмитру… і мамі… мамам…
– Моя на дачі. Зателефоную твоїй.
– Тільки швидко…
Ігор подзвонив тещі і попросив прийти разом з Дімкою. Потім повернувся до дружини.
– Ну?
– Ігор, одружуйся з Вікою. З нею ти точно не пропадеш.
– Що?! Що ти… Лариса! Ну давай не будемо про всяку дурню.
– Вона тебе любить.
– Не вигадуй. І вона мене на вісім років молодша. І взагалі…
– Ігор! Пообіцяй, що хоча б спробуєш. Будь ласка…
– Спробую що?
– Одружитися з Вікою. Запропонувати їй… вона хороша. Ти будеш з нею щасливий.
– Лариса, якщо тобі так буде легше, то я обіцяю. Хоча це якась нечувана дурість.
Вона стиснула своїми тонкими сухими пальцями його руку і видихнула. Лариса дочекалася маму і сина. Після цього впала в непритомний стан і до тями вже не приходила. Вночі дружина Ігоря пішла.
Після похорону Ігор вийшов на роботу наступного дня. Обійшов сервіс. Все було в ідеальному порядку. Цікаво, як Віці це вдається?
– Ти чого тут все вилизала? – незадоволено запитав він.
– Так а що поганого? Все по місцях. Знайти просто. Ну, хочеш, я все назад розкидаю?
Вона не говорила ніяких слів співчуття, не робила скорботного обличчя, але Ігор відчував: Віка йому співчуває. Примудряється так жаліти його, що не принизливо. Не прикро. Як тоді, в офісі, коли вони сиділи до четвертої ранку.
– Нехай буде, – байдуже сказав Ігор і пішов в офіс.
Через місяць Віка підійшла до нього і сказала:
– Петровичу, а от якщо я хочу тебе на побачення покликати, то скільки мені чекати треба? Сорок днів вистачить? Або півроку? Або рік?
– Що-о? – Ігор пив каву і ледь не поперхнувся.
– А що, я якось невиразно говорю?
– Віка… вибач, але я не готовий про це говорити.
– Ти ж мене знаєш, Петрович, – безтурботно сказала Віка. – Я нікуди не дінуся. Ти вже раз намагався мене виставити. На самому початку.
Вона розвернулася і пішла далі працювати.
– Стій!
– Стою.
– Моя дружина перед відходом запевняла мене, що я повинен на тобі одружитися. Казала, що ти мене кохаєш. Це що, правда?
– Яка… розумна жінка, – хмикнула Віка.
– Це не може бути правдою. Ти – молода, красива, струнка і дзвінка. А я – злий начальник, нещасний вдівець, і в цілому занедбаний тип.
– Нічого, Петрович, – весело сказала Віка. – Відмиємо тебе, відчистимо, одягнемо. Дай тільки час.
– І у мене син. Майже підліток!
– Так.
Вона вже залізла під капот машини і насвистувала звідти.
– Я старший за тебе на вісім років… – пробурмотів Ігор.
– Я все чую! – сказала Віка.
І він посміхнувся. Вдруге за багато, багато, багато місяців.
Спеціально для сайту Stories
