Для Галини Петрівни той жовтень, коли Михайло одружився з Христиною, був чорним. Вона не помітила красу золотої осені. Вона бачила тільки, як її хлопчик, її сенс життя, головний проект, вислизає в лапи цієї… Христини.
Майбутня невістка не сподобалася їй з першого погляду. Занадто самостійна, занадто незалежна. Дивилася прямо в очі, мала свою думку. Найгірше – з дитиною на руках. Причому, народила без чоловіка.
Ну і хто вона після цього? «Ось, підчепила мого Михайла, тепер ще її дочку годувати», – думала Галя з гіркою образою. А була ж інша. Тетяна.
Дочка подруги. Та сама, з якою Галина Петрівна вже подумки розписала їх з Михайлом майбутнє. Спокійна, тиха, слухняна дівчинка. Бухгалтер. Працює в солідній фірмі. І головне – вона прекрасно розуміла і приймала той особливий зв’язок, що був між матір’ю і сином.
Тетяна навіть якось сказала: «Галино Петрівно, я завжди буду радитися з вами, ви ж його так добре знаєте». Такі правильні слова.
А ця Христина! З нею було неможливо знайти спільну мову. На всі пропозиції допомогти, підказати, як краще зробити для Михайла котлети або попрасувати його сорочки, вона відповідала ввічливим, але твердим: «Дякую, ми якось самі розберемося».
Це «самі» дратувало Галину Петрівну. Вона ж мати! Вона знає краще!
***
У Христини вдома теж особливої радості ніхто не відчував. У свої майже 30 років вона жила у батьків, виховувала дочку і, звичайно, хотіла зустріти своє кохання.
Михайло запропонував переїхати до нього швидко, буквально через місяць після знайомства, правда, спочатку без доньки. А через пару місяців і в РАЦС покликав – мовляв, знайшов нарешті пару і готовий звити сімейне гніздечко.
Христина була на сьомому небі від щастя. Це були ті самі справжні, сліпучі почуття, про які вона мріяла. Коли хтось намагався її охолодити, звернути увагу на те, що закоханість сліпа, що Михайло не готовий до шлюбу, вона ображалася.
Вона сильно кохала обранця і не сумнівалася, що зможе зігріти його, зробити щасливим, допомогти «розправити крила».
За місяць до весілля вона сиділа на кухні у мами. Та пила чай і дивилася на дочку з дивним сумом.
– Христино, ти ж розумієш, що характер у Михайла… непростий? – обережно почала вона.
– Мамо, він просто вразливий! – тут же кинулася захищати нареченого Христина. – Його ніколи не розуміли. А я розумію.
– Мова не про розуміння, донько. Він звик бути під опікою, жити під крилом мами, без будь-якої відповідальності. Ти готова тягнути все на собі? І його, і його маму, і свою дочку?
– Він відірветься від мами, коли у нас буде своя сім’я! Михайло просто потребує любові і підтримки. Я йому це дам.
Сестра Вероніка висловилася прямо. Після одного з візитів Михайла, де він весь вечір розповідав про свої образи на колишнього начальника, не давши нікому й слова вставити, вона відвела сестру вбік:
– Христино, твій Михайло – егоїст. Ти це взагалі бачиш? Він не помічає людей навколо, йому цікавий тільки він сам.
– Він просто засмучений. Ти не бачила, яким він може бути ніжним і смішним!
– Ти ідеалізуєш його, – похитала головою сестра. – Шлюб – це не про ніжність, а про те, хто буде регулярно виносити сміття і подавати тобі чай, коли ти хворієш.
Христина не слухала. Їй здавалося, що родичі просто заздрять такому швидкому заміжжю. Не вірять у справжнє кохання. А вони з Михайлом практично не сварилися в перші місяці. Їй дуже подобалося облаштовуватися в новому просторі, пробувати нові рецепти – для коханого готувати в радість.
Крім того, наречений часто їздив у відрядження, вони банально сумували одне за одним. Словом, на думку сторонніх Христина уваги не звертала. А спроби майбутньої свекрухи стати її головною порадницею спокійно ігнорувала – на щастя, у Михайла була своя квартира, і це вселяло оптимізм.
***
Якби Галина Петрівна могла, вона заборонила б синові одружуватися. Але все сталося занадто швидко, все-таки хлопчик вже великий, скоро 34 роки.
Надії на те, що він через три місяці виставить цю Христину, як і всіх попередніх дівчат, не виправдалися. До того ж, до процесу підключилася велика родина нареченої.
У організації весілля Галина брати участь відмовилася. Вона була єдиною гостею з боку нареченого і вважала, що якщо батьки нареченої бажають влаштувати дороге свято, це їхні турботи.
На весіллі жінка не зводила очей з молодих. Бачила, що Христина щиро закохана і не зводить захоплених очей з її сина. « Це ненадовго, – думала свекруха. – Награється і кине. Михайло не зможе жити з нею».
Після реєстрації шлюбу Христина забрала у батьків дочку і щосили почала налагоджувати сімейне життя.
Галина Петрівна жила в іншому кінці міста, але дзвонила і приїжджала так часто, що почала діяти молодій дружині на нерви.
Свекруха критикувала в невістці все. Михайло мамі перечити не смів. А може і не вмів. Та ж, бачачи як Христина намагається перевиховувати сина, вимагає від нього чогось, кипіла від обурення.
Коли Михайло втратив роботу, мама подвоїла свою присутність. Дзвонила щодня. Без запрошення приходила в гості з пиріжками, перевіряла холодильник і шафи.
– Ой, Михайле, ти ж білі шкарпетки любиш. Христино, чому ти не купила?
– Мамо, ну досить, – бурчав Михайло, але шкарпетки одягав ті, що принесла мама.
Христина прозрівала повільно і болісно.
По-перше, вона об’єктивно програвала мамі і в готуванні, і в прибиранні. По-друге, їй довелося більше працювати, тому що «тимчасове» безробіття Михайла затягнулося на півроку.
Михайло все чекав виплат своєї збанкрутілої фірми, не шукав роботу, сподівався, що світ і сам запропонує йому щось «гідне». Жили на зарплату Христини і її скромні заощадження.
Одного разу, коли грошей не вистачило навіть на прості продукти, він з легкістю сказав дружині:
– Подзвони мамі, позич до зарплати.
Вона остовпіла.
– Михайле, ми ж дорослі люди. Може, ти все-таки почнеш дивитися вакансії?
– Ти не віриш в мене? – його обличчя спотворила образа. – Я не піду аби куди працювати! Або ти хочеш, щоб я розвантажував коробки?
Галина Петрівна ловила кожну його скаргу, кожне незадоволене слово на адресу дружини і відразу роздувала з цього проблему:
– Вона тебе не розуміє, синку. Не цінує. Я ж завжди казала. Ось Тетяна б ніколи так не вчинила.
Вона створювала ілюзію того, що десь там є світ, в якому Михайла чекають, розуміють і цінують. На відміну від світу Христини, повного докорів і незрозумілих вимог дорослішати.
Михайло мовчав. І завжди кивав мамі, коли вона робила зауваження з приводу посуду в раковині або піску в передпокої. А після її відходу зривався на дружину: «Чому ти не можеш просто вчасно вимити підлогу, щоб до тебе не було претензій?!»
Христина ображалася, звичайно. Намагалася боротися, говорити, доводити. Але натрапляла на глуху стіну. Михайло слухався маму. Йому хотілося бути головним у своїй новій родині, але він з дитинства був привчений, що головна – мама. Її слово – закон.
Вона краще знає. У критичній ситуації – залишитися без грошей, посваритися з дружиною – він за звичкою біг до неї. Тому що вона вирішувала. Тому що вона давала. Тому що з нею було безпечно і звично.
Мама завжди була за нього. А що стосується матеріального, то Михайло і тут ніколи особливо не напружувався, щоб отримати бажане.
Батько, змучений почуттям провини, відкуповувався за першим покликом. Крутий велосипед, мопед, машина, потім і зовсім квартиру купив синові до тридцяти років.
Ще до того, як стало відомо про зраду, Христина зрозуміла, що вийшла заміж за вічну дитину і що приречена на вічну конкуренцію з його мамою.
Тому, коли їй надіслали вельми пікантне відео, вона навіть з’ясовувати нічого не стала. Зателефонувала батькам, зібрала речі і пішла.
Галина Петрівна, почувши такі новини, відчула величезне полегшення. Нарешті цей дурний шлюб розпався. Її хлопчик знову з нею.
Насамперед вона почала втішати Михайла:
– Ти ж чоловік, все буває. Вона сама винна, довела тебе. Не створила вдома затишку. Якщо чоловікові вдома добре, він так не вчинить. Нічого, синку. Все налагодиться. Мама з тобою. Ось побачиш, все буде як раніше.
Я тобі і приберу, і приготую. А там, дивись, і Тетяна навідається. Вона завжди тобі симпатизувала.
Христина, хоч і пішла рішуче, була розчавлена. У її родині практично всі сімейні пари жили одним шлюбом, і розлучення через два роки виглядало як повний провал.
Вона розуміла, що її приймуть додому, але чекала вмовлянь, закликів потерпіти, зберегти сім’ю, пробачити. Але їх не було.
І тут почалося найдивовижніше.
Коли вона зателефонувала мамі і, ридаючи, випалила: «Я більше не можу. Я подаю на розлучення», на тому кінці відповіли: «Добре, приїжджай, кімната вас чекає».
Увечері, коли Христина відверто описувала всі подробиці свого сімейного життя, мама не перебивала.
– Розлучайся, донечко, – тихо сказала вона, коли Христина нарешті виговорилася. – Михайло хоч раз за весь цей час пішов тобі назустріч?
– Жодного разу, але… ти не будеш мене відмовляти?
– Ні. Ця людина ніколи не зміниться. Ти будеш няньчитися з ним все життя. Тобі це потрібно?
Те саме сказала сестра: «Вітаю! Я рада, що ти нарешті прозріла». Бабуся, яка прожила з дідусем 55 років, теж благословила на розлучення. Навіть суворий батько, який зазвичай за традиції, грюкнув по столу і сказав: «Молодець, що не стала терпіти це неподобство!»
І ось тоді в Христині закипіла зовсім інша образа. Вона прийшла до мами, готова до скандалу.
– Чому ви всі мовчали?! – викрикнула вона, задихаючись від сліз. – Ви ж все бачили! Ви бачили, який він насправді! На весіллі бачили, до весілля бачили! Чому ви не схопили мене за руку, не заборонили, не зупинили?! Ви що, були абсолютно байдужі до моєї долі? Вам було все одно, за кого я виходжу?!
Мама подивилася на дочку з нескінченною втомою і любов’ю:
– Христино, моя дівчинко. А що б змінилося, скажи? Якби я встала біля РАЦСу на коліна і стала благати тебе не виходити за нього? Ти б послухала? Ти б повірила? Або ти б образилася на мене на все життя, вирішивши, що я руйную твоє щастя?
Христина мовчала. Заперечити не було чого. Звичайно, вона б не послухала. До того ж її ж намагалися попередити, але вона вважала, що всі просто заздрять.
– Іноді єдиний спосіб навчитися вибирати без ілюзій – це отримати свій власний, гіркий досвід, – м’яко сказала мама.
– Ми могли відібрати у тебе цю помилку силою. Але тоді ти б все життя шкодувала про нездійсненну казку і звинувачувала нас. А так… Тепер ти знаєш. Сама. І це знання залишиться з тобою назавжди. Це боляче, але це твоє.
Христина розплакалася. Це були сльози не тільки про зруйнований шлюб, але і про прозріння. Вони не були байдужі. Вони були мудрі. Вони дозволили їй помилитися, щоб вона навчилася бачити не казкового принца, а реальну людину. І це був безцінний урок.
***
А що ви думаєте?
Найскладніша дилема для будь-якої сім’ї. Що правильніше: спробувати запобігти завідомо провальному шлюбу, ризикуючи зіпсувати стосунки з близькою людиною назавжди?
Або дозволити їй зробити свою помилку, надати підтримку в момент прозріння і бути поруч, коли все зруйнується? Де межа між турботою і насил ьством над чужою долею?
Спеціально для сайту Stories
