Влітку Іванова купила квартиру. Квартира вичерпно описувалася фразою “зате дешево”. Колишні власники жили розмашисто, не шкодуючи себе, з вогником і запалом.
Судячи з стану стін, підлог та іншого тут точно напевно не прибирали напевно з дня заселення попередніх господарів. Два тижні Іванова не покладаючи рук вишкрібала і вичищала сліди їхньої життєдіяльності.
Ще два тижні пішли на бюджетний косметичний ремонт. Перевезла нехитрий скарб, замкнула за собою двері й зрозуміла — ось воно, щастя та свобода. І лягла спати. У порожній, але своїй особистій, власній квартирі.
Вночі прокинулася від того, що на неї хтось дивиться. Фізичне відчуття чужого погляду. Іванова включила настільну лампу, що стоїла на табуретці поряд з диванчиком. Іванова не з полохливих.
Років зо три тому пізно ввечері, точніше сказати, вночі, поверталася додому і побачила якусь постать, яка працьовито скручувала дзеркала з припаркованих машин.
Байдужа громадянка пройшла б повз, законослухняна відступила б у тінь і, намагаючись не відсвічувати, пошепки зателефонувала до правоохоронних органів. А ненормальна з криком “Стій! Стрілятиму!” кинулася до фігури.
Що це було? Викид адреналіну? Для Іванової це був тверезий розрахунок. Подумала, що якщо обійде гаденя праворуч, то відсіче його від прохідного двору, вискочить на вулицю, там люди ходять, допоможуть скрутити.
Поліцейський начальник, вручаючи грамоту, голосно подякував Іванову за сміливість і відвагу і тихо додав: «Дівчина, люба, ніколи, ніколи більше так не робіть!» До речі, стріляти їй не було з чого, це вона для солідності.
Ну ось, Іванова ввімкнула настільну лампу, що стоїть на табуретці поряд з диванчиком. Поруч із лампою сидів страшний білий щур із рожевими вухами, рожевими лапами та голим рожевим хвостом
Він м’яко дивився на Іванову. Жінка закричала так, що свіжопоклеєні шпалери зіщулилися від страху і вкрилися гусячою шкірою. Пацюк пирхнув і перестрибнув на диван, ближче до Іванової.
Їй хотілося людського тепла та розуміння. Наступні хвилин п’ять Іванова репетувала, сидячи ледь не на стелі. Може, й не п’ять хвилин, може, довше. Принаймні сусідам вистачило часу, щоб прокинутися і викликати поліцію.
Далі туманно. Коли свідомість прояснилося, Іванова зрозуміла, що вона на кухні зі склянкою води в тремтячих руках. Поліція сміялася, сусідка причитала – п’ять років мучилися з колишніми сусідами.
Тоді, що ні ніч, то гулянка, думали, що зітхнуть спокійно – ага, зараз! Виявилося, що щур належав тим, хто з’їхав. Пацюка локалізували у трилітрову банку.
Залишок ночі Іванова провела при включеному світлі, здригаючись при кожному шереху. Наступного дня привезла з притулку худого, але здорового кота, назвала Пафнутієм.
За півроку Пафнутий роз’ївся і охамів, о п’ятій ранку будить Іванову, нявкотом просячи їжу. Іванова каже – хай краще кіт! На слово “щур” вона реагує нервово та неадекватно. Життя налагодилося.
У Іванової завівся чоловік з дуже серйозними намірами, але вона чомусь не йде погоджується. Виявилося, що вся проблема в його прізвищі, від якого Іванову аж трусить – Щуряткін.
