Старенька важкувато встала з ліжка. По стіні дійшла до дверей. У сінях захопила чашку з накришеним хлібом, вийшла у двір.
«Начебто трохи розходилася. Кури сидять. В город, чи що їх випустити? Увечері не зберу. Ой, про що я думаю?! Ні сьогодні – завтра невістка відправить до будинку престарілих».
Відчинила двері в курник. Звідти вискочили семеро курей. Позаду гордо крокував півень. Старенька висипала їм крихти. Пішла до вбиральні.
Вийшла звідти, оглянула свій город.
— Гаврилівно, — пролунав голос, біля паркану стояла сусідка. — Все копаєш? Тобі вже дев’ятий десяток пішов.
— Як не копатися, Іванівно? — старенька підійшла до паркану. — Капуста і морква не прибрані. Добре, хоч Захар зі своєю Іркою картоплю викопали.
— Хороший у тебе онук!
– Важко йому тепер без батька, – старенька заплакала.
– Все, все, Гаврилівно, досить сльози лити, – почала заспокоювати сусідка. – Відмучився твій син. Рік без руху лежав. Як йому було? Зараз з неба на тебе дивиться.
— Іванівно, йому всього шістдесят було. Здоровий, який був! І всього за рік змарнів і пішов з життя.
— На все воля Божа!
— Скоро і я до свого синочка відправлюся.
— Ти, Гаврилівно, туди не поспішай! Ще встигнеш. Поживи трохи!
— Та як тут поживеш? Ноги ледве ходять, — старенька важко зітхнула. — На дворі кінець вересня, скоро морози вдарять. Хіба я одна тут виживу?
— Так у тебе невістка залишилася, онуки.
— Ой, Іванівно, про що ти говориш? У Захара троє дітей і теща з ним живе. Жанна з двома дітьми в однокімнатній квартирі микається.
— А Катька, невістка?
— Вона тільки і мріє коли я піду на той світ. Коли по Данилу сорок днів справляли, я почула, як вона, начебто, Жанні говорила, що мій будинок збирається продати і їй квартиру купити.
— Та ти що, Гаврилівно?! Не погоджуйся!
— Жанна моя онука, нехай поживе нормально.
— А ти?
— У будинок престарілих, мабуть, здадуть. Знаєш, Іванівно, там хоч за мною доглядатимуть. А тут я вже і піч розтопити боюся. Так, і дров зовсім не залишилося. Замерзну тут, і ніхто не дізнається.
— Ну, вже, сусідко, ти зовсім якісь страсті говориш. Буду я до тебе заходити. Більше півстоліття, поруч живемо.
— Дякую, Іванівно! Гаразд, пішла я, — сплеснула руками. — Курей випустила. Он по городу нишпорять. Піду, яйця зберу!
І повільна пішла господиня до курника.
***
До ранку Варвара Гаврилівна відчула, що стало холодно. Навіть з-під ковдри вилазити не хочеться. А треба!
Вилізла, позіхнула. Накинула фуфайку і вийшла у двір. Не встигла курей погодувати, як машина онука до будинку під’їхала. Онук зазвичай приїжджає у вихідні, а сьогодні середа. Старенька відчула, що в її житті настають зміни.
— Привіт, бабусю!
— Що сталося? — похмуро запитала Варвара Гаврилівна.
— Досить тобі тут одній жити, — кивнув на небо. — Морози вже насуваються.
— А мої кури? І капуста з морквою ще не прибрана, — заголосила старенька.
— Бабусю, я розберуся з курми. А капусту з морквою зараз приберу, поки ти копаєшся. Давай збирайся!
***
Довго збиралася Варвара. Понад шістдесят років прожила тут, відколи Колька взяв її за дружину і привів сюди. Тут і Данилко на світ з’явивсч. Вже п’ятнадцять років, як Миколи немає. І Данилко вже пішов засвіти. Старенька сіла на табуретку і заплакала.
Довго сиділа. Схопилася, виглянула у вікно. Онук вже всю моркву викопав, капусту зрізає. Гарна капуста вродила. Які качани величезні. Важко зітхнула і почала збиратися.
«А що взяти? Залишати все шкода. І з собою все не забереш. Та й у будинку для літніх людей хіба дозволять стільки речей мати.
Візьму альбом, буду своє життя згадувати. Документи всі треба зібрати. Будинок продаватимуть, не знайдуть, мабуть, всі папери.
Одяг треба взяти. Нові господарі прийдуть – все викинуть».
— Бабусю, ти ще довго? — відволік її від зборів голос онука. — Я вже й моркву викопав, і капусту зібрав. У сарай все переніс. У вихідні приїду, розвезу всім.
Витягнув онук її речі, склав у машину. Саму посадив і повіз. Дивиться Варвара Гаврилівна у віконце, з селом своїм прощається.
***
Місто недалеко. Ось і п’ятиповерхові будинки замиготіли. Машина зупинилася.
«Ой, а ми до будинку Данила під’їхали, — здивувалася Варвара Гаврилівна. – З невісткою, чи що попрощатися онук привіз?»
А той допоміг з машини вийти і до квартири на другому поверсі довів. Двері невістка відкрила:
— Вітаю,Варваро Гаврилівно! – посміхнулася і навіть в щоку поцілувала.
— Привіт, Катю! — а про себе подумала. — «Боїться, напевно, що квартиру на неї не відпишу».
— Піду, речі занесу! — кинув на ходу онук і зник.
— Варваро Гаврилівно, ми для вас кімнату звільнили, де Данило останні дні провів, — і невістка заплакала.
А Варвара Гаврилівна стояла приголомшена. До неї ще не доходив сенс сказаного. Невістка заспокоїлася і продовжила:
– Ми там і ремонт зробили, – підштовхнула свекруху в кімнату, – ліжко і шафу нові купили.
– Катерино, – до старої жінки, нарешті, дійшло, про що говорить невістка. – Так ви мене не віддасте в будинок престарілих?
— Варваро Гаврилівно, ви що? — жінка посміхнулася. — Такої думки навіть ні в кого не було.
— Дякую, донечко! — Варвара Гаврилівна втулилася в її плече і заплакала.
— Мамо, мамо, перестаньте!
Майже сорок років минуло, як вони стали родичами. Але щось у їхніх стосунках спочатку не склалося. Напевно, Варвара Гаврилівна ревнувала, що якась забрала її красеня-сина.
Син з невісткою поїхали до міста. Зустрічалися рідко. Завжди називали одне одного на ім’я. А тепер раптом: «донечко», «мамо».
Тут онук зайшов:
— Ви чого плачете?
— Та ось бабуся подумала, що ми її в будинок престарілих відправимо.
— Бабусю, хто ж тебе покине? — обійняв її онук.
— Ви мій будинок продавайте, — старенька витерла хустинкою сльози. — Жанні квартиру купіть.
— Мамо, — невістка знову обійняла її. — Жанна вдруге вийшла заміж. Хороший чоловік. Вони свої дві однокімнатні на трикімнатну поміняли.
— Бабусю, а з чого ти вирішила, що ми твій будинок продавати будемо? — розсміявся онук. — Ми з нього спільну дачу зробимо. Влітку там відпочивати будемо. І ліс поруч.
Так добре стало на душі у Варвари Гаврилівни. Адже у неї такі хороші онуки.
«А яка у мене невістка! Як я цього сорок років не помічала?»
Спеціально для сайту Stories
