– Коханий, щось сталося? Ти якийсь напружений сьогодні, – зустріла його Вікторія, яка одразу помітила зміну в настрої чоловіка.
– Віко, нам потрібно поговорити. – Не роздягаючись, Тимур пройшов у вітальню, де розкіш інтер’єру контрастувала з його похмурим виразом обличчя.
– Що сталося? – Вікторія завмерла в дверях, відчуваючи, як холодок тривоги пробігає по спині.
– Проблеми в бізнесі… – Чоловік важко опустився в крісло, закривши обличчя руками. – Один із проектів провалився. Ми зазнаємо колосальних збитків.
– Як це – провалився? Яких збитків? – Віка присіла поруч, беручи його за руку.
– Сьогодні я звільнив половину співробітників. У мене немає грошей платити їм зарплату. Проект, у який ми вклали кошти інвесторів… Місто заморозило будівництво. Знайшли якісь порушення… – Тимур зітхнув, не в силах дивитися дружині в очі, і почав вивчати мармурову підлогу, немов сподіваючись знайти там відповіді.
– І що це означає для нас? – обережно запитала Вікторія, відчуваючи, як її серце починає битися частіше.
– Дві новини: хороша і погана. З якої почати? – Тимур уникав її погляду, намагаючись виглядати спокійним, але всередині все кипіло.
– З поганої, – відповіла вона після секундного роздуму.
– У нас майже не залишилося грошей. Усі мої рахунки заморожені. Сьогодні вранці я був на допиті… – Його голос звучав глухо, немов він сам ще не міг повірити в те, що відбувається.
– А яка може бути хороша новина після такого? – здивувалася Віка.
– Ну… Мене не посадять до в’язниці, – спробував пожартувати Тимур, переводячи погляд на дружину.
– От радість-то! – фиркнула Вікторія. Вона встала, підійшла до бару і налила собі щедру порцію напою.
– А як же жити? Коли всі рахунки заморожені? Ти про це думав, коли затівав цю авантюру з будівництвом? – Жінка одним ковтком осушила келих.
– Хто ж міг передбачити такий результат? – Тимур похитав головою, немов виправдовуючись перед самим собою.
– Тимуре! – Віка не стрималася і вилаялася. – Індюк теж жив у невіданні, поки не опинився в булькаючій каструлі! І скільки тепер складе наш сімейний бюджет? – У її голосі чулися істеричні нотки.
– П’ятдесят-сто тисяч на місяц. Але точну суму ще потрібно порахувати… – Тимур почухав бороду і задумливо втупився у вікно, де три високі сосни гордо височіли на ділянці.
– Що?! П’ятдесят-сто тисяч? – Віка підвищила голос. – Та тільки на мої витрати йде понад ста тисяч! Манікюр, салони краси, водій, фітнес, косметолог… Це без урахування нових суконь!
Жінка знову налила собі…
– Обережніше з міцним, – застеріг Тимур. – Завтра буде сильний головний біль. Та й такі дорогі напої ми скоро не зможемо собі дозволити.
– І довго це триватиме? Скільки ми будемо жебраками? – Віка явно була у нестямі від люті.
– Не знаю, кохана. Я сам поки що нічого не розумію… Поживемо – побачимо… – Тимур похитав головою, роблячи маленький ковток зі свого келиха.
– Поживемо? Це ти називаєш “поживемо”? Через тебе, бовдура, ми тепер маємо виживати! – Віка знову осушила склянку і голосно поставила її на журнальний столик.
– Дякуючи Богу, у нас немає дітей. Як би я пояснила їм такий стан речей? – вимовила вона вголос і пішла в спальню.
– Приблизно таку реакцію я й очікував, – пробурмотів Тимур, усміхнувшись. – Подивимося, що завтра скаже її мати…
Наступного ранку Тимур прокинувся від наполегливого дзвінка тещі. Марина Георгіївна завжди рано вставала. Прочитавши ранкове повідомлення від доньки, в якому та барвисто описувала їхнє “нове життя”, теща одразу ж почала надзвонювати зятю.
– Що значить “ти тепер бідний”? – випалила вона, щойно Тимур узяв слухавку. – А хто платитиме за мою іпотеку?
– Візьміть кредит у банку, поки я не вирішу свої проблеми. Або продайте стару квартиру… Вона ж простоює… – ліниво відповів Тимур, потягуючись у ліжку.
– Як ти смієш ставити мене в таке становище! Ти при своєму розумі? – обурилася Марина Георгіївна. – Як я тепер буду жити? Ти, горе-будівельник, чим думав, коли затівав це будівництво? Ми ж жили чудово!
– Це був мій жест доброї волі, Марино Георгіївно. У мене були вільні гроші, і я допоміг вашій родині переїхати до Києва. Я взагалі не зобов’язаний був цього робити, – парирував Тимур, увімкнувши гучний зв’язок, і попрямував у ванну чистити зуби.
– Не зобов’язаний? Та ти ці будинки штампуєш як на конвеєрі! Допомогти з квартирою – це твій прямий обов’язок! – долинали несамовиті крики зі спальні.
– Швидко відповідай, коли будуть гроші! – прошипіла теща в трубку.
– Поки нічого невідомо, Марино Георгіївно. Мені час. Передзвоню пізніше, – Тимур скинув виклик і незворушно продовжив ранкові процедури.
Дружини вдома не було. Після сніданку чоловік вирушив в офіс керувати компанією, яка, як він знав, процвітала. Однак після обіду на нього чекав сюрприз, про який він навіть не міг подумати.
Тимур з жахом виявив, що з дому зникли деякі дорогі речі та аксесуари. Його речі.
– Віко, а де мій годинник? Де ключки для гольфу? Де мій портфель із крокодилової шкіри? – Що далі Тимур досліджував будинок, то більше предметів не знаходив.
– Я їх продала, Тимуре. Мені потрібно на щось жити, – незворушно відповіла Віка, сидячи у вітальні й перераховуючи купюри.
– Мої ключки для гольфу? Мій улюблений годинник? Ти серйозно? – Тимур був у нестямі від злості.
– Зараз не час для гольфу, Тимуре. Думай, як урятувати бізнес. На телефоні теж можна час подивитися. Зайві понти зараз ні до чого, – суворо сказала дружина.
– Віко! У мене тільки одне запитання! Чому ти продала тільки мої речі? Чому не свої? У тебе повно дорогих сумок. Якщо їх продати, можна купити квартиру в Києві! – Тимур стиснув кулаки, стримуючи емоції.
Йому хотілося накинутися на дружину, але він принципово був проти. Підняти руку на жінку? Ніколи.
– А мої речі до чого? Це твої проблеми, не мої! – Віка продовжила перераховувати гроші, змочуючи палець слиною.
– Один мільйон триста гривень. На перший час мені вистачить, – самовдоволено посміхнулася вона, акуратно складаючи пачки в сумку.
– Що значить “тобі вистачить”? А я? – вигукнув Тимур. – Як ти змогла продати все це за один мільйон, якщо тільки мій годин коштував більше двох мільйонів?
– Ще раз повторюю, Тимуре. Це твої проблеми. Вирішуй їх сам. Я – тендітна, беззахисна жінка, яка вже другий день через тебе живе в стресі. І не забудь допомогти моїй матері. Вона весь день плакала в слухавку… – Віка кинула на нього колючий погляд, сіла в машину і поїхала.
Тимур зателефонував найкращому другові й зустрівся з ним у барі.
– Іване, вона зовсім із котушок злетіла. Поводиться зі мною, як із мішком сміття… Продала мої речі без дозволу… Але ж я так і знав, що вона зі мною тільки через гроші… – Тимур зробив ковток пінного і сумно подивився на друга.
– Тимуре, але вона ж покохала тебе, коли в тебе не було грошей. П’ять років підтримувала тебе, вірила в тебе… – обережно відповів Іван.
– Я не виправдовую її вчинок, але, можливо, варто спробувати зрозуміти її реакцію… – обережно промовив Іван після хвилинного мовчання.
– Розуміти тут нічого… – Тимур відламав шматочок в’яленої риби і помахав ним у повітрі, немов підкреслюючи свою думку. – Віка просто невдячна. Я очікував зовсім іншої поведінки.
– Якої саме? – Іван замовив ще і завмер, уважно дивлячись на друга.
– Думав, вона підтримає мене, підбадьорить. Скаже щось на кшталт: “Я з тобою, коханий! Ми впораємося!”… А замість цього – шквал докорів. – Тимур підпер голову рукою і невидячим поглядом проводив офіціантів, які сновигали повз їхній столик.
– Дай їй час… Можливо, вона справді відчуває стрес, бо почувається без опори. Можливо, за кілька днів вона прийде до тями і почне тебе підтримувати, – припустив Іван, сподіваючись хоч якось заспокоїти друга.
– Знаєш, Іване, я придумав цю перевірку тільки тому, що останні півроку вона стала якоюсь холодною. Вічно вередує, незадоволена всім. Подарунки приймає як належне… Одні докори з усіх боків… – Тимур покрутив келих у руці, розглядаючи бурштинову рідину.
– Я подумав, що ця перевірка розставить усе на свої місця. Якщо вона мене не підтримає, значить, це кінець. Ми з юристами цілий місяць продумували схему, щоб при розлученні їй нічого не дісталося… – Тимур дістав телефон, подивився на годинник і рішуче піднявся.
– Гаразд, друже, мені час. Потрібно закінчити ще дещо по роботі. – Він розрахувався за рахунок, обійняв друга і вийшов на вулицю.
Щойно Тимур зник за дверима, Іван швидко дістав телефон і набрав Віку.
– Віко, слухай уважно! Тимур тебе обманює. У нього немає жодних проблем. Це все перевірка. Він хоче зрозуміти, розлучатися з тобою чи ні, – квапливо випалив Іван, переходячи на крик.
– Якщо ти зараз підеш або він подасть на розлучення, ти залишишся ні з чим. Ми залишимося ні з чим. Тобі потрібно бути наймилішою кішечкою на світі, щоб він розтанув і пробачив тебе.
Щойно я дізнаюся, куди він сховав гроші, одразу подаси на розлучення. Ми заберемо половину його статків і будемо жити так, як мріяли. Я кохаю тебе! – Іван повісив слухавку, узяв шматок в’яленої риби і задумливо закусив. Потім, грюкнувши долонею по столу, він вилаяв Тимура всіма відомими йому епітетами.
Тим часом непримітний чоловік, який сидів за сусіднім столиком, вийшов із бару і попрямував до машини Тимура.
– Тимуре Володимировичу, все підтвердилося. Вони у змові. Тепер у нас є запис їхньої розмови, – сказав чоловік, увімкнувши аудіозапис на телефоні. У барі було шумно, але Іван говорив настільки емоційно, що кожне слово було виразно чутно.
– Одного не можу зрозуміти, Леоніде Степановичу… – Тимур сидів на задньому сидінні свого представницького авто, міцно стискаючи пластикову пляшку води. – Навіщо ми самі проговорилися про наявність грошей? Тепер вони будуть шукати. Розлучення стане складніше оформити…
– Так я й передбачив. Гроші вони не знайдуть, скільки б не шукали. А якщо щось і знайдуть, то там такі заплутані схеми, що ці активи формально вам не належать. Ви ж не дарма заплатили схемнику п’ять мільйонів за створення плану виведення коштів… – Леонід Степанович усміхнувся.
– Будинок зареєстровано на компанію, як і всі автомобілі. За документами компанія вам не належить. На вашому рахунку – триста тисяч гривень. Ви швидко їх витратите. Ми свою справу знаємо, Тимуре Володимировичу. У вас усе під контролем. Не переживайте. – Чоловік міцно потиснув руку Тимуру і вийшов з машини.
– Пакувати їх для фінального акту? – Леонід Степанович із посмішкою заглянув у вікно.Спеціально для сайту Stories
– Так, давай. Сьогодні все завершимо, – відповів Тимур, відкинувся на сидіння і заплющив очі.
Коли Тимур повернувся додому після роботи, у вітальні на нього вже чекали Вікторія та Іван. На їхніх обличчях читалися страх і розгубленість. Поруч стояли шість міцних чоловіків у костюмах зі служби безпеки Тимура, стежачи за кожним рухом “гостей”.
– Одного я не можу зрозуміти… – Тимур із презирством подивився на майже колишню дружину. – У тебе було все: гроші, будинок, подорожі, подарунки, допомога матері… Навіщо треба було так нерозумно все зіпсувати? Хіба я був поганим чоловіком?
Він здогадувався, що за останні півроку у Вікторії з’явився хтось інший, але навіть уявити не міг, що це виявиться його найкращий друг.
– А ти, Іване… Ми дружили з дитинства. Скільки разів я допомагав тобі грошима і зв’язками? Від тебе я такого не очікував. Заздрість? Не можеш змиритися, що я став багатшим за тебе у сто разів? – Тимур похитав головою, дивлячись на Івана з розчарованою посмішкою.
Вікторія хотіла щось сказати, але Тимур жестом зупинив її.
– Це не діалог. Це моє останнє слово. І знаєте що? Я зовсім не сумую через те, як усе склалося. Тому що ти, Іване… Ти не забрав у мене кохану жінку. – Тимур зробив паузу, дивлячись на колишнього друга.
– Кохану жінку неможливо забрати. Вона б ніколи нікого до себе не підпустила. Ти, Іване, забрав у мене проблему. Дуже дорогу проблему. І тепер тобі з нею жити. – Тимур розсміявся, і сміх його пролунав як удар.
У цей момент покоївка викотила п’ять великих валіз. Вона зніяковіло глянула на Вікторію і поспішила піти.
– Відразу кажу: ніяких мільйонів ви не отримаєте. Те, що ти отримала з продажу речей , Віко, можеш залишити собі. Це все, що тобі належить за роки спільного життя. Живи, як хочеш. Мої люди довезуть вас до міста. – Тимур вийшов із кімнати і більше ніколи не бачив ні Вікторію, ні Івана.
Не отримавши жодної копійки при розлученні, Вікторія одразу кинула Івана. Вона продала частину квартири матері, яка була повністю виплачена за рахунок Тимура, і повернулася в рідне місто. Що стало з нею далі, ніхто не знає.
Іван, втративши все, почав безпробудно вживати. Замість розвитку він обрав шлях саморуйнування.
Тимур довгий час залишався один. Він зосередився на бізнесі, який став ще успішнішим.Через рік він закохався у свою помічницю. Але одружуватися поки що не планував. З чуток, Тимур був щасливий із жінкою, яка вміла підтримувати, надихати і цінувати його.
Кажуть, що ті, хто пережив зраду, стають мудрішими. І що зрада – це завжди усвідомлений вибір. Адже ніхто не роздягається помилково.
Правда це чи ні – вирішувати кожному. Але одне точно відомо: велике сонце світить однаково всім – і вірним, і невірним.Спеціально для сайту Stories
