– Ти вже Тетяно на мене не ображайся, не буду я з тобою жити.
– А може, спробуємо, Сергію?! – Таня, майже не моргаючи, дивилася на нього, на обличчі проступив рум’янець.
– Я все сказав, Тетяна…
Іра Піддубна з’явилася на світ, коли Сергій навчався в першому класі. Він чудово пам’ятав її матір, визнану на всю округу красуню Ларису, з величезним животом, і гордого батька Юрія.
А потім Лариса викочувала з воріт коляску, в яку так хотілося заглянути… Тоді йому це здавалося якимось дивом.
Сергій дорослішав, а Іринка росла. Ось вона вже вибігає з воріт батьківського будинку в яскравій сукні, з великим бантом на русявій голові.
Ось вона грає з подружками, влаштовуючи біля палісадника будиночок. Сергій бачив все це з вікна батьківського будинку, розташованого на протилежному боці вулиці, якраз навпроти будинку, в якому жила сім’я Піддубних.
– Сергію, проведи Іру, будь ласка! – попросила одного разу Лариса.
І Сергій не відмовив, так він майже на рік став опікуватися першокласницею Іринкою. Спочатку вони ходили до школи мовчки, першою не витримала Іринка і почала розповідати йому всілякі свої історії або випадки на уроках.
Уроки в Іринки закінчувалися раніше, і вона терпляче чекала, коли звільниться Сергій. Іноді Сергій йшов додому в компанії однокласників, Іринка крокувала разом з ними. Він уже почав звикати, і вранці чекав попутницю біля воріт, а коли вона виходила, брав за руку і так вони йшли до школи.
Наступного року у вересні Іринка одного разу тихо попросила, щоб він дозволив їй йти з подружками. Тепер дівчата йшли попереду, а Сергій слідував на деякій відстані, спостерігаючи, готовий прийти на допомогу в будь-який момент.
І такий момент, звичайно, представився. На дорозі одного разу опинився гусак. Він з шипінням згинав шию, плескав крилами, і дівчатка боялися проходити. Сергій став між ними і птахом, і вони з вереском пробігли.
А наступного року Сергій поїхав вчитися у велике сусіднє село, де була десятирічка, і став приїжджати додому тільки на вихідні та канікули. Іринка ніби й забула, хто він, проходила, опустивши очі і не віталася.
Потім Сергій вступив до училища і став приїжджати додому зовсім рідко.
– Мамо, це хто, Іринка?! – Сергій відірвався від вечері, з воріт Піддубних вийшла висока, статна юна красуня.
– Наша Іринка! – мама теж поглянула у вікно і посміхнулася.
– Коли вона встигла? – щиро здивувався Сергій.
– Прийшов час… – якось по-доброму зітхнула мама, – дивлюся, та щоразу радію, найкраще від батьків дісталося!
Потім він ще кілька разів бачив Іринку крадькома, добре, що тюль на вікні маскувала. Ось вона вийшла з відрами на до колонки.
Ось вранці Іринка в строгому брючному костюмі пішла здавати іспити… Сергію навіть захотілося знову проводити її…
Але останньою краплею став голос, Сергій почув його, коли допомагав батькові підправляти паркан: «Так, на такий голос підеш, хоч на край світу!»
А одного разу, виходячи з батьківських воріт з відрами за водою, він зустрів її біля колонки.
– Вітаю! – першою привіталася Іринка, знову вразивши Сергія в саме серце.
– Привіт, Іро, – чомусь злякавшись, відповів Сергій.
Відра наповнювалися довго, а він ніяк не міг придумати, про що б з нею заговорити…
Сергій їхав того разу з якоюсь прихованою тугою. Здається, він, нарешті, закохався.
Наступного разу Сергій їхав додому вже з надією. Мріяв, що саме зараз він і зізнається Іринці… І вік у неї вже відповідний…
У перший день Сергій відсипався після дороги, а потім почалися трудові будні. Батько, як завжди, розробив план найбільш оптимального використання додаткової робочої сили.
Вже вранці другого дня вони поїхали в ліс на далеку ділянку на заготівлю дров, потім треба було ці дрова розколоти і скласти в сараї. Поспішаючи переробити за коротку відпустку Сергія всі пункти плану, батько підготував заміну нижніх вінців лазні.
Це вимагало переробки дверного косяка, потім треба було ще й перестелити в цій лазні підлогу. Потім батько, наостанок, вирішив ще й замінити підлогу в корівнику…
Так два тижні і пролетіли. Сергій, час від часу, поглядав на сусідські ворота, зазвичай зачинені. З них іноді виходили то Лариса, то Юрій, а Іринка ніяк не з’являлася.
– Мамо, а чому Іринки не видно? – наважився запитати одного разу Сергій.
– Вступила до університету. Зараз живе в місті, – відповіла мама.
Так Сергій, того разу, ні з чим і поїхав назад.
Приїхавши через рік, він побачив Іринку лише один раз, але це йому не сподобалося. Сергій знову став мимовільним спостерігачем зі свого укриття за тюлевою шторою.
Разом з нею йшов якийсь довготелесий нахабний сільський хлопець.
Хлопець про щось говорив, мабуть жартував і сам же реготав над своїми жартами, Іринка поблажливо посміхалася і з якоюсь неприємною для Сергія симпатією дивилася на цього нахабу.
Потім Сергій дізнався, що Іринка вийшла за нього заміж і вони зараз живуть у райцентрі. Сергій, регулярно приїжджаючи до батьків, іноді бачив і, що ще гірше, чув її…
– Сергію, перестань ти вже страждати, ти ж не хлопчик… – здається, мама давно здогадалася про його біду.
– А що, помітно, так?
– Ну а як, не помітити? Бачу ж, як ти дивишся на неї. Знайшов би там у себе в місті когось, може і заспокоївся б… Не думай ти про неї більше, не муч серце!
– Та ось, намагаюся не думати, а не можу…
Сергій став приїжджати все рідше, постійні відрядження по всій країні. Аргументів, як у неодруженого, у нього не було.
Так він пропустив похорон батька, і як не старався, встиг лише на дев’ятий день. А через чотири роки так само запізнився і на мамині похорони. Але в селі нікого не кидають і до його приїзду сусіди все зробили, як належить.
Побачивши Сергія біля батьківських воріт, до нього вийшла сусідка Лариса і передала ключ, саме вона подзвонила йому і повідомила про відхід матері.
На другий день Сергій сходив на місце спочину. Потім розбирав накопичені за роки завали, батьки майже нічого не викидали.
Мама останнім часом сильно хворіла і, звичайно, занедбала будинок, Сергій влаштував велике прибирання. А вечорами він на самоті переглядав альбоми з фотографіями і раптом натрапив на згорнуту в кілька разів пожовклу газету.
На фотографії були він і Іринка… Чи то до школи йшли, чи то поверталися вони тоді, а з міста якраз того дня приїхав кореспондент.
Як вони йому попалися, Сергій не пам’ятав, а тільки ця фотографія з’явилася в районній газеті наступного тижня. Кореспондент прийняв їх за брата і сестру.
Напередодні від’їзду Сергій домовився з сусідами – Ларисою і Юрієм, що вони будуть доглядати за будинком, дозволивши їм використовувати за призначенням сад і город, чому вони залишилися дуже раді.
– Ну ось, зараз і Іринці в місто картоплю не треба купувати, а то Валерка у неї все більше без роботи сидить, немає грошей, – поскаржилася Лариса.
– Як вона там живе? – Сергій спробував запитати максимально нейтрально.
– Та, не дуже! Живуть у Валеркиної тітки Марії. Іринка там як в гостях, не господиня! Валерка вживає, та ганяє їх обох…
– А, що вона терпить його?
– Кохання, каже! Живуть на пенсію Марії, та на Іринкину зарплату, вона на фабриці там сумки шиє.
Зарплату інколи цими сумками видають. Що встигнуть, з Марією продадуть, а що не встигнуть, Валерка забирає.
І у мене цих сумок різних вже з десяток. Хочеш, і тобі подарую?
Сергій спочатку хотів відмовитися, але потім все ж взяв. Виріб виявився цілком добротним, якби він не знав, що зроблено в його рідних краях, не повірив би. Тепер йому здавалося, що цю сумку шила саме вона – Іринка.
Минув ча. Сергій повернувся в село. Майже відразу почавши перебудову в батьківському будинку, замінив опалення, встановив нові вікна, викопав септик, пробурив свердловину…
На роботу в місто він тепер їздив на новій, нехай і недорогій машині. У селі бачили його не часто, тільки коли приїжджав з роботи, або вранці, коли виганяв машину на вулицю і замикав ворота, їдучи на роботу.
Друзів у нього тут не було, а ті нечисленні однокласники, що нікуди не виїхали, теж були зайняті своїми справами.
– Гей, господарю! Ти що це?! Приїхав – і на засув… – почувся, здався знайомим, жіночий голос.
Сергій ще не встиг закрити ворота і стояв у отворі. З того боку на нього дивилася літня жінка і посміхалася.
– Вітаю! – Сергій все вдивлявся в її обличчя, вловлюючи знайомі риси.
– Не впізнаєш?
– Ні…
– Я ж твоя класна керівниця!
– Галина Василівна! – Сергій раптом впізнав її.
– Проходьте, – він розкрив ширше, так і не закриті ворота.
– А ти, значить, додому вирішив повернутися?
– Та вже покружляв по світу, хочеться господарем у своєму домі пожити.
– Це, звичайно, добре! Тільки ось господині в твоєму домі немає!
– Так, є таке упущення, – погодився Сергій.
– А у нас з твого класу двоє розлучених, та ще дві вдови. Хороші жінки, а чоловіків-то путних і не залишилося.
Пам’ятаєш, мабуть? – продовжувала розповідати Галина Василівна, – Свєтка з Віталькою в школі ще подружилися, а як він з армії прийшов, то одружилися. Прожили довго, та й розбіглися. Він поїхав, а вона все принца чекає…
Або Оленка ось теж зі своїм Михайлом років двадцять прожили, він гуляв. Вона терпіла, терпіла, та й вигнала. Сама зараз господарює.
А Тетяна свого Володю поховала. Хороший чоловік вийшов, та тільки здоров’я Бог не дав. Теж тепер одна живе, дітки-то виросли та й поїхали обидва.
А ще Марина, красуня-то наша. Теж свого Сашка поховала, синок у них дорослий вже…
Сергій раптом усвідомив, що ніколи, жодного разу не згадував своїх однокласниць. Всі вони просто були і нічого не значили. Нікого з них він не хотів би бачити у своєму домі.
– Ось дивись, який вибір у тебе! – Галина Василівна хитро примружила очі.
– Я подумаю… – невпевнено промовив Сергій.
– Подумай, подумай, Сергію! А то, такий чоловік і один! Неправильно це…
Галина Василівна, нарешті, пішла. Сергій зачинив ворота на засув, більше сьогодні він вже нікого не хотів бачити.
Одного разу, повертаючись з роботи, Сергій ще здалеку побачив струнку жінку, що йшла по узбіччю.
Чомусь раптом подумалося: «Іринка!»
Їхав він не швидко, але все одно наздоганяв її. Так, це була вона.
Сергій зупинився.
– Іро, привіт! Сідай, підвезу!
– Вітаю! – Сергій знову заціпенів від її голосу.
До батьківського дому залишалося ще метрів триста, але Іринка не відмовилася.
– Ти в гості приїхала? – він так давно не чув її, і зараз був готовий говорити про що завгодно, аби вона не мовчала.
– Назавжди… Валера пішов засвіти…
– Виходить, ти молода вдова?
Іринка промовчала. Вони зупинилися навпроти воріт Піддубних, і Іринка вийшла, наостанок подарувавши йому своє «Дякую!», яке лунало в серці весь вечір і наступний день.
Свататися Сергій пішов увечері, повернувшись з роботи. Першою, прямо у дворі, його зустріла Лариса.
– Тітко Ларисо, а Іринка вдома?
– Вдома, де їй зараз бути?!
– Ось, посвататися до Вас хочу… Кохаю я її все життя! Ще з тих пір, як Ви попросили до школи проводити.
– Та знаю, я! Ми всі з твоєю мамою про вас говорили. Та якось не вийшло, тоді. Іринка молоденька ще була, а потім ти поїхав. І Валерка цей, не вчасно теж підвернувся, – Лариса перехрестилася, – не можна про покійника погано говорити, а про нього по-іншому не скажеш…
Він почав вживати. Іринка все намагалася його відволікти, заняття йому придумати, наївна була! Думала перевиховає…
З роботи, то звільнять, то сам піде… Так, виявляється, ще й ображав її.
Вона бідна позичала гроші для нього, а потім віддавала зі своєї зарплати… І дитини позбулася через нього теж…
– Ну а, чому не пішла?
– Я її вмовляла. Та де там?! Поплаче, та знову до нього, все сподівалася хоч на житло в цьому місті заробити, жити там ніде було. А з ним, хіба заробиш? Ну проходь, вже, наречений! Сивина в бороду… – посміхнулася вона.
– Іра! – Сергій увійшов до будинку.
– Привіт, Сергію! – вона з’явилася у дверях великої кімнати.
– Потрібно поговорити…
– Давай, поговоримо!
– Знаєш, я нікому цього не говорив… Я кохаю тебе! А як дізнався, що ти тепер вільна, так і місця не можу знайти…
– Я знаю!
– Виходь за мене…
– Не поспішай, Сергію. Валерці ще сороковий день не влаштували…
– Знову цей Валерка!
– Ну так! Чоловік все-таки… Ми з ним як не як, але майже десять років прожили. Ще почекай трохи.
– Адже я все життя тільки тебе одну і чекаю! Вже п’ятий десяток пішов, хто ж знає, скільки залишилося ще?!
– Ну не можу я, поки…
Так його болісне очікування знову і потягнулося, бачив і чув він її зараз майже кожен день.
Одного разу, приїхавши з міста, Сергій застав на лавочці біля воріт Галину Василівну і однокласницю Таню.
– Вітаю! – Сергій вийшов з машини.
– Привіт, Сергію! – посміхнулася Таня, – а, ми, ось до тебе в гості!
– Ну, заходьте, раз прийшли! Тільки в моїй барлозі і пригостити нічим.
– Це нічого! У мене ось і пиріжки з собою, чаю-то підігрій… – Галина Василівна, першою підвелася з лавочки і попрямувала до воріт.
Сергій впустив їх у будинок, а сам пішов заганяти у двір свою машину.
Коли він повернувся, електричний чайник вже закипав.
– Затишно, тут у тебе! – Таня прискіпливо роздивлялася нещодавно відремонтовану кухню, – А це, що, витяжка? І плита нова! А тут ще й телевізор!
Сергій мовчки спостерігав, підсівши за стіл.
– Тетяна, нумо заспокойся! – Галина Василівна підвищила голос, ніби на уроці колись.
– Та я таке тільки в місті і бачила! – Таня вже заглядала в іншу кімнату.
– Сідай, кажу! – знову гримнула Галина Василівна.
Таня, нарешті, сіла за стіл поруч з нею.
– Ми, що прийшли? – почала Галина Василівна, – тут же, як то кажуть, у вас товар, у нас купець! Ну, ти зрозумів?
– Що, Таню мені посватати хочете?
– Ну а, що Сергію? Жінка вона господарська, серйозна… Сам же розумієш, чоловік без дружини, як сирота. Ні догляду, ні нагляду. А у хорошої дружини і чоловік хороший! – все сипала стара вчителька народною мудрістю.
– Так я її не кохаю…
– Ну, вже ж не сімнадцять років! Справа наживна! Звикнете… Гаразд, я засиділася тут з вами, піду потихеньку. Ви вже самі домовляйтеся, не маленькі, – Галина Василівна почала підводитися зі свого стільця.
– А що тут домовлятися? Жили кожен сам по собі і далі проживемо. Ти вже Таня на мене не ображайся, не буду я з тобою жити.
Галина Василівна поспішила вийти.
– А може, спробуємо, Сергію?! – Таня, майже не моргаючи, дивилася на нього, на обличчі проступив рум’янець.
– Я все сказав, Тетяна, – жорстко відповів Сергій.
– А що тобі втрачати. Адже ти один, і я теж одна… – Таня потягнулася до нього, обдавши гарячим подихом.
Сергій відсахнувся.
– Ні, Тетяна, навіть не починай! – він підвівся на ноги.
– Ну добре, ні, то ні, – зітхнула Тетяна, теж встаючи, – знаю, через цю Ірку все … Зі школи, як прибитий! Бувай! – і вона, з жалем глянувши, вийшла.
Незабаром двері знову відчинилися. На порозі стояла Іринка.
– Сергію! – вигукнула вона.
– Привіт, Іро! – Сергій підвівся назустріч.
– Я так злякалася, коли їх побачила…
– А чого їх боятися? – не зрозумів Сергій.
– Нікому тебе не віддам! – Іринка, ледь не плачучи, кинулася до нього.
Прокинувся Сергій, як звик, до світанку, будильник вже давно був не потрібен. Іринка спала міцно і безтурботно. Тихо вибравшись з-під ковдри, він почав збиратися на роботу.
Поснідавши, Сергій, не вірячи своєму щастю, ще раз подивився на неї. Виїжджаючи з двору, він побачив Ларису, що стояла біля своїх воріт, і вийшов до неї.
– Вітаю!
– Доброго ранку, зятю! А Іринка, де?
– Спить… – просто відповів Сергій.
Лариса перехрестила його, ніби благословила.
– Ви вже догляньте за будинком. Я її будити не став. А мені на роботу час…
Наступного літа бабуся Лариса, сидячи на лавочці біля воріт зятя, гойдала коляску з довгоочікуваним онуком Олексієм.
Спеціально для сайту Stories
