До Олени Миколаївни Рибалченко приїхала дочка. Вони сиділи на кухні, пили чай і розмовляли.
– Мамо, я не розумію, чому ти така вперта. Ти ж ніколи не займалася дачею – все робив батько, а ти тільки прогулювалася і квіточки нюхала. Навіщо тобі ця дача зараз?
Ми з Костею якось були там. Де шикарні рожеві кущі, які садив тато? Де лілії? У тебе на клумбах тільки найпростіші квіти, які не вимагають особливого догляду.
– Дарино, я вже вам з Костею говорила – зараз я не хочу продавати дачу. Чому ви так наполягаєте на цьому? Це все-таки пам’ять про вашого батька. А квіти я посадила ті, за якими зможу доглядати сама.
Так, це не троянди, але, щоб було красиво, я спеціально підбирала квіти так, щоб все літо клумби були яскраві, – пояснила їй мати.
– Мамо, я не знаю, чому тато за заповітом залишив все тобі: і квартиру, і дачу, і машину, але, мені здається, ти повинна була сама виділити нам з Костею якусь частину спадщини.
Це було б справедливо, – продовжувала дорікати матері Дарина. – Ви і в дитинстві нас особливо не балували. Деякі мої однокласники, у яких в родині було набагато менше грошей, щороку відпочивали з батьками за кордоном, а ми за весь час тільки двічі літали до Туреччини.
А весь інший час проводили на дачі. Ми своїх дітей намагаємося не обділяти, вони вже купалися і в Червоному, і в Середземному, і в Адріатичному морі.
Останні слова Дарина вимовила з гордістю, вона явно хотіла дорікнути матері і показати, що вони з братом не шкодують нічого для своїх дітей.
– Так, ваш батько добре заробляв, та й я теж непогано. Відкрию тобі секрет: я дуже хотіла проводити літні відпустки на Адріатичному морі, або принаймні – на Чорному. Але ваш батько любив свою дачу.
Пам’ятаєш, як він ранньою весною запасався насінням різних квітів, як доглядав за трояндовими кущами? А з якою турботою готував до зимівлі цибулини лілій і гладіолусів – він возився з ними, як з немовлятами! – вигукнула Олена Миколаївна.
– А ми в цей час купалися в місцевій річці, а не в морі, – вставила Дарина.
– Ви не були обділені ні увагою, ні матеріально. Костя займався в спортивних секціях, ти – бальними танцями. Це теж коштувало грошей. Крім того, ми оплатили навчання в університеті спочатку Кості, потім тобі.
І на весілля кожен з вас отримав суму, яка дозволила відразу взяти квартиру в іпотеку. Я вважаю, що це чимало. Поки ваші діти були маленькими, вони всі канікули проводили з нами на цій дачі, і вас це влаштовувало. А тепер ви вимагаєте її продати.
– Ти ж знаєш, у Кості Христина буде вступати наступного року, а у нас з Льошею – Антон через два роки. Діти вибрали престижні спеціальності, потрібні гроші на заняття з репетиторами.
Якщо продати дачу і розділити гроші, то нам якраз вистачить – ми вже прикинули, – Дарині здалося, що мати здається, і вона почала посвячувати Олену Миколаївну в подробиці їх з братом плану.
– А коли у Кості підросте Артем, а у тебе Софія, вам здасться, що мені цілком вистачить однокімнатної квартири, а цю трикімнатну можна продати і оплатити навчання других дітей, – сказала Олена Миколаївна.
По тому, як почервоніла дочка, вона зрозуміла, що не дуже помилилася у своїх припущеннях.
– Знаєш, Дарино, ми з вашим батьком не планували оплачувати навчання онуків і не заклали коштів на ці цілі. Мені здається, що і Костя з Юлею, і ви з Льошею повинні вирішити ці питання самі.
Дарина пішла, а Олена Миколаївна сиділа і розмірковувала, де вони з чоловіком припустилися помилки, чому дорослі діти продовжують вважати, що батьки їм все ще щось винні.
Так, вони піклуються про своїх дітей, а про те, що батьки потребують їхньої турботи, навіть не думають.
Під час останнього візиту до лікаря у Олени Миколаївни запідозрили неприємний діагноз і запропонували пройти обстеження. Вона зателефонувала своїй молодшій сестрі Ліді, яка жила в столиці і останні двадцять років працювала в одному з таких профільних медичних центрів. Ліда веліла приїжджати, не відкладаючи.
Сестра жила одна в двокімнатній квартирі, з чоловіком вона розлучилася давно, а дітей у неї не було. Тому Олена Миколаївна знала, що вона нікому не завадить, і через два дні вже була в Києві.
Діагноз, на жаль, підтвердився, але лікарі заспокоїли Олену Миколаївну:
– Якщо почати лікування прямо зараз, то прогнози сприятливі.
Повернувшись додому, вона відразу лягла в стаціонар. Щоб не чекати кілька тижнів у черзі на необхідні обстеження і процедури, Олена Миколаївна віддала перевагу приватній клініці. Гроші на лікування поки були. А якщо закінчаться, ось тоді вона і планувала продати дачу.
Після стаціонару їй було призначено амбулаторне лікування, і в кінці літа Олена Миколаївна поїхала на дачу. Народу в селищі було мало, батьки з дітьми вже переїжджали до міста і готувалися до школи.
Виходячи з будинку в сад, Олена Миколаївна насолоджувалася тишею і спокоєм. Останнім часом дні були сонячними, але не спекотними – відчувалося наближення осені.
Клен, який ріс біля їхнього паркану, був уже наполовину жовтим, а подекуди крізь цю жовтизну виднілися червоно-помаранчеві долоні листя.
Олена Миколаївна сиділа в альтанці і дивилася, як птахи літають навколо кущів смородини та аґрусу і скльовують ягоди. Вона згадала, що так і не зібрала ягоди з двох кущів чорної смородини і підійшла подивитися, чи залишилося там щось.
Звичайно, зверху нічого не було, але всередині кущів ще чорніли грона великих ягід.
Олена Миколаївна сходила в будинок за мискою і почала збирати смородину. Деякі ягоди вже підв’яли, частина падала на землю навіть при легкому дотику до гілки, але все ж їй вдалося зібрати з двох кущів повну миску смородини.
Ягоди були великі і дивно духмяні. Цей запах нагадав їй ті далекі дні, коли бабуся варила варення, а вони з Лідою, ще зовсім маленькі, сиділи смирно і чекали, коли бабуся поставить перед ними щербату глиняну тарілку з пінкою.
Коли Олена Миколаївна вже піднімалася на ґанок, її окликнула сусідка. Сусіди – Іван Михайлович і Ніна Петрівна – жили в селищі цілий рік і доглядали за будинком Рибалченків взимку.
– Миколаївно, ви що, будинок продавати будете? – запитала Ніна.
Олена Миколаївна поставила миску на лавку і, спустившись з ґанку, підійшла до паркану.
– Колись, може, і буду, але не зараз, – відповіла вона.
– Ось і добре, а то ми з Михаличем вже засмутилися – якими виявляться нові сусіди? З вами ми вже зріднилися.
– А з чого ти взяла, Ніно Петрівно, що ми будинок продаємо? – поцікавилася вона у сусідки.
– Так півтора тижні тому твої приїжджали – Дарина з чоловіком і Костя з Юлькою.
Костя питав, за скільки в селищі продають будинки. Михалич його до колишнього будинку Кислициних відправив – ті якраз навесні новим господарям будинок продали – до міста поїхали.
Півтора тижні тому – в цей час Олена Миколаївна лежала в лікарні. За два тижні, поки вона там була, Дарина прийшла один раз, а Костя – жодного разу. Юльку – невістку – прислав.
Та прийшла, принесла апельсини, посиділа хвилин п’ять і втекла. Дзвонили через день, питали, як здоров’я, говорили, що прийти часу немає.
«А сюди приїхати, значить, знайшли час», – гірко подумала Олена Миколаївна.
Через пару днів пішли дощі. Олена Миколаївна за допомогою Івана Михайловича закрила будинок і поїхала в місто.
Трохи обжилася і зателефонувала Зої Костянтинівні – своїй тітці по чоловікові.
– Тітонько Зоя, це Олена. Як у вас справи?
– Чудово! Давай-но приїжджай до мене, поговоримо, а то від тебе все літо ні слуху ні духу – забула єдину тітку.
– Та я в лікарні лежала, тітонько Зоя. Завтра приїду, все розповім, – пообіцяла Олена Миколаївна.
Тітка Зоя була цікавою людиною. По-перше, їй було дев’яносто два роки. При цьому вона чудово себе обслуговувала, а коли йшла в магазин, то питала свою сусідку, яка була молодша за неї років на десять, але вже з трудом пересувалася по квартирі, що тій купити.
По-друге, в її двокімнатній квартирі одна з кімнат була повністю віддана під книги, і ніхто ніколи не знайшов би там ні пилинки.
Тітка Зоя вийшла на пенсію двадцять років тому, а до цього все життя викладала в місцевому університеті історію зарубіжної літератури.
У неї досі була відмінна пам’ять, і вона до будь-якої життєвої ситуації могла привести приклад з літератури. Причому зміст літературних творів вона переказувала досить незвичайною мовою.
Ось і зараз, вислухавши Олену Миколаївну, яка розповіла їй і про хворобу, і про вимогу дітей продати дачу, тітка Зоя заявила:
– Я тобі ось що скажу, Оленко: не давай їм нічого. Вони голодують? – Ні! У Дарини – машина, у її Льошки – машина. У Костика – теж, у Юльки машини немає, так тільки тому, що ця дурепа на права ніяк здати не може.
Роздаси все і залишишся ні з чим.
Тітка Зоя помовчала, а потім продовжила:
– А щодо хвороби: тобі ніхто не скаже, скільки залишилося. Не тому, що не хочуть, а тому, що самі не знають. Три роки – п’ять років – десять. Ти просто живи кожен день, як останній. Ось про що ти мріяла, а зробити не змогла?
– Хотіла подорожувати, побувати в незнайомих місцях. А була тільки в Туреччині. Піраміди хотіла подивитися, в Китаї побувати і ще багато де.
– Ось і давай, здійснюй свою мрію. І не чекай – збирайся і вперед! Скільки встигнеш!
Олена Миколаївна просиділа у тітки години три, потім викликала таксі і поїхала додому. А через два дні їй зателефонував дільничний і повідомив, що тітки Зої не стало.
«Наступна в нашій родині – я, подумала Олена Миколаївна, – тільки мені до таких років не дожити. Тому треба починати. Тільки куди поїхати?»
Але питання вирішилося само собою: Ліда запропонувала поїхати разом в санаторій.
Це були чудові три тижні! Олена і Лідія вдень забігали в свій номер тільки щоб переодягнутися.
Сестри побували на декількох природних екскурсіях,помилувалися природними джерелами. Лідії дуже сподобалися термальні джерела.
Новий рік Олена Миколаївна зустріла в Єгипті. Правда, на піраміди їй подивитися не вдалося, але прогулянка на кораблику по Нілу, Карнакський храм, Долина царів і храм цариці Хатшепсут були хорошою заміною.
У березні вона прийняла спадщину Зої Костянтинівни. Всі книги, як та просила, Олена Миколаївна передала до бібліотеки університету, квартиру відремонтувала. Без книжкових полиць і шаф кімнати стали світлішими, але порожніми.
В кінці березня їй зателефонував син:
– Мамо, ми давно не бачилися, може, зберемося всією родиною, ти розповіси, як з’їздила. Ми, до речі, теж позавчора з Еміратів повернулися – покажемо фотографії.
– Добре, приходьте в суботу. Тільки майте на увазі, я зараз довго біля плити стояти не можу. Але «Наполеон» спечу.
– Не проблема, ми суші замовимо, а дітям – піцу.
Поки всі сиділи за столом, розмова точилася навколо подорожей. Вони показували один одному фотографії, розповідали, що бачили, де побували.
– Я двадцять восьмого травня в Туніс лечу, – оголосила Олена Миколаївна. – Довго вибирала курорт, але зупинилася на Суссі. Мені і Карфаген подивитися хочеться, і Ель-Джем – туніський Колізей мрію побачити.
Всі замовкли. Першою заговорила Дарина:
– Мамо, а чи не вистачить?
– У якому сенсі? – здивувалася Олена Миколаївна.
– Колесити по всьому світу чи не вистачить? Онуки вже забули, як ти виглядаєш. І скільки грошей ти витрачаєш на ці поїздки?
– Дарино, онуки з тих пір, як виросли, до мене і так не особливо часто заглядали – тільки якщо з вами, на сімейні свята, виконуючи обов’язок.
А гроші я витрачаю свої. На мою думку, я у вас в борг не брала. Так, я поїду в Туніс, а в кінці вересня ми з Лідою полетимо в Дубай.
Дарино виразно подивилася на брата, мабуть, настала його черга «атакувати».
– Мамо, а що ти збираєшся робити з квартирою Зої Костянтинівни? – запитав він.
– Не знаю, Костику, – ще не вирішила. Може, здаватиму, може, продам або переселюся туди, а цю продам. Я ще подумаю, з Лідою пораджуся.
– А з нами порадитися ти не хочеш? – поцікавилася Дарина.
– Ні. Мені ваша думка вже давно відома: «віддай все нам, нам потрібніше», – з гіркотою сказала мати.
– Чому ти так думаєш? – обурилася Дарина. – Ми, між іншим, про твоє здоров’я турбуємося. Часті поїздки можуть погано вплинути на твій стан.
– Саме тому, напевно, ти була у мене в лікарні всього один раз, а Костя і онуки жодного разу. А коли мене виписали, скажу чесно, після не дуже приємних процедур, мені довелося викликати таксі, щоб дістатися додому, де мене зустріли порожній холодильник і вкриті пилом меблі.
Ви знаєте, скільки коштують ліки, які я приймаю? А може, хтось із вас поцікавився цим і запропонував мені допомогу? І після цього ви кажете, що вас турбує моє здоров’я?
– Якби ти сказала… – почала Дарина.
– Так ось я кажу: поки у мене вистачить здоров’я і грошей, я буду їздити туди, куди захочу. Коли сили закінчаться, я піду в хоспіс – гроші на нього у мене будуть лежати на окремому рахунку.
Вона трохи помовчала, а потім сказала:
– Знаєте, чому я так вирішила? Коли я вперше була в Києві на консультації, я зустріла там жінку. Вона свого часу роздала все, що у неї було, дітям, а сама залишилася в однокімнатній квартирі зі своєю невеликою пенсією.
Вирішила, що їй цього вистачить. І вистачило б, якби не хвороба. Тепер у неї не було грошей на ліки. І ніхто з дітей їй не допоміг: «Самі ледве кінці з кінцями зводять». Тому я вирішила, що зі мною так не буде.
Вона зробила все так, як сказала: за чотири роки, поки хвороба не давала про себе знати, Олена Миколаївна піднялася на фунікулері на вершину Великої Китайської стіни, погуляла вулицями Касабланки, бачила і Карфаген, і біло-синє місто Сіді-бу-Саїд, і блакитну мечеть в Стамбулі, побувала у В’єтнамі, Таїланді та Індії.
А літо проводила на дачі.
У неї були й інші плани, але стало ясно, що їх Олена Миколаївна вже не здійснить. Останнє літо вона провела на дачі. Потім попросила приїхати Ліду. Удвох вони продали дачу і квартиру Олени Миколаївни, а вона переїхала в квартиру тітки.
Вони відвідали нотаріуса, і Олена Миколаївна склала довіреність на ім’я сестри і заповіт.
Через три місяці Ліда перевезла сестру до Києва в приватний хоспіс. Її перебування там оплачувалося за рахунок проданої нерухомості – квартиру тітки Лідія теж продала.
Тільки сестра відвідувала Олену Миколаївну в хоспісі. Вона прожила ще півроку. Решту грошей Ліда, як і було зазначено в заповіті, переказала на рахунок фонду, який надавав допомогу хворим дітям.
Спеціально для сайту Stories
