Я вже з’їв свою яєчню і допивав каву, коли дружина, почервонівши, збентежено і якось ніяково запитала:
— У тебе є інша жінка?
— Звідки ти….,
— Не опускайся до брехні, Сергію. Просто я хочу почути правду з твоїх вуст.
Тепер уже я покрився плямами — таке трапляється зі мною вкрай рідко, і саме в таких випадках: коли ти не можеш сказати правду, але й не хочеш говорити неправду.
— Можеш нічого не говорити. Я зрозуміла.
Як ошпарений, я вискочив на вулицю. Весь робочий день нервував і злився на себе: ситуація вибила мене з колії й змушувала прийняти якесь рішення, до чого я не був готовий. Брехати дружині я не міг — вона занадто багато значила в моєму житті.
Так, у мене була інша жінка. Молода, красива, шикарна — ви посміхнетеся: «З глузду з’їхав, залишився лише тестостерон, який виривається через рот, ніс, вуха та інші отвори?» А ось і не вгадали!
Не молодша й не красивіша за дружину. Однокласниця. Перше, нездійснене кохання. Незавершений гештальт, так би мовити. Випадково зустрів її через багато років.
— Співак, це ти? Ну, не впізнати. Прямо лондонський денді.
Я розгубився. Переді мною з глузливою посмішкою стояла Христина, шкільна злюка. Якийсь час я стояв як статуя, відчуваючи себе вкрай ніяково. Оглянувши мене з ніг до голови, моя мучителька (мучила мене в школі різними прізвиськами, які всі підхоплювали).
— Ходімо, посидимо десь у кафе, поспілкуємося, влаштуємо невеличку вечірку-зустріч. Сюди ще одна наша спільна знайома зараз вийде з покупками.
Я не встиг відповісти, бо з магазину (а ми зустрілися саме там) вийшла вона — Сніжана. Світловолоса, ніжна, тендітна. Побачивши мене, посміхнулася.
— Сергію Співак це ти? — запитала вона мелодійним, до болю знайомим голосом, — скільки років?
Я зміг лише посміхнутися у відповідь, у мене аж ком у горлі встав від несподіванки.
Звісно ж, я повів їх у кафе, ми чудово поспілкувалися, а наступного дня, не в силах впоратися з емоціями, зустрів Сніжану після роботи.
Вона не здивувалася, сприйняла це як належне. Ми знову сиділи в кафе, тільки вже удвох, а потім я потрапив до неї… і зник!
Наші стосунки тривали вже пів року, і весь цей час я жив у двох вимірах. В одному — сім’я: діти — Іван та Настя, яких я обожнював, і дружина, яку я кохав і кохаю. Так, так, кохаю, кохання нікуди не поділося, воно просто причаїлося й трохи потьмяніло.
Другий вимір — Сніжана, сплеск емоцій, щастя володіння, кохання. Якби можна було, я б так і пірнав з одного виміру в інший.
Саме тому, коли дружина так невчасно розкрила мою таємницю, я виявився до цього не готовим.
Єдине, що спало мені на думку до кінця дня: треба зробити паузу. Причому справжню паузу, а не для когось одного. Подумати й зробити остаточний вибір.
Я вже хотів зателефонувати Марічці, дружині, але вона мене випередила.
— Сергію, я з дітками поживу у батьків якийсь час. Мені треба подумати, — сказала вона, — єдине, про що хочу тебе попросити, — будь на зв’язку з Настею та Іваном. Вони тебе люблять, і не хотілося б їх засмучувати раніше часу.
Ще більш розгублений, я пішов додому. Коли я припускав, що прийму рішення, я якось не подумав про те, що дружина теж має право приймати рішення, і не обов’язково на мою користь.
Що ж, вона має право — я ж накоїв!
Кілька днів я думав про Сніжану (занадто все було свіжим і яскравим) і про Марічку (дружину). Згадував лише хороше, не хотів втрачати ні ту, ні іншу.
Не знаю, чому, але в якийсь момент захотілося зателефонувати шкільному другові Гриші. Ми дружили і в школі, і разом служили в армії. Колись, давно, ми обоє були закохані в Сніжану…
Можливо, саме тому я й подзвонив. Домовилися про зустріч. Я запросив його до себе — на вулиці лив дощ, і в таку погоду не хотілося йти в якусь державну установу.
Гришка був неодружений, жив із батьками, я — тимчасово вільний, і, якщо що, він міг переночувати й у мене.
Після роботи я зайшов у магазин, купив пельменів, ковбаси та пляшку (а що ще потрібно чоловікам?) і вирушив додому, чекати на друга.
— У тебе чудовий дім! Дуже затишно! Радий за тебе, друже! Коли ж у мене буде сімейне гніздечко? У твоєї дружини випадково немає незаміжньої подруги? — протараторив, посміхаючись, Гришка, потискаючи мені руку й оглядаючись водночас.
Ми пройшли на кухню. Я вже все нарізав, розклав тарілки й виделки, залишилося тільки доварити пельмені.
— А де ж твоя дружина? — здивувався друг, — хотів висловити їй свою повагу, а ти, виявляється, сам? Чому не сказав? А я ж купив торт і шоколад…
— Не переймайся, з’їмо. Вони у батьків… ненадовго. Давай, по першій!
Випили по першій. Потім ще. І тільки після цього я розповів Гришці про Сніжану, про мій бурхливий і пристрасний роман, і про моє безвихідне становище.
Гришка довго мовчав, що було зовсім не в його манері.
— Чому мовчиш? Ти ж теж був закоханий у Сніжану. Або й зараз?…
— Ні, що ти! Зараз, точно — ні, — якось напружено розсміявся Гриша, — знаєш, а я скажу тобі правду: тобі це не потрібно! Я знаю, що кажу.
— І що ж ти знаєш? — розлютився я. – Вона тоді нас своєю увагою не балувала, та й потім — теж. Якщо якісь плітки , то слухати їх я не маю наміру!
— Я жив з нею пів року, Сергію, — втомлено промовив Гриша.- Вона тоді вже була розлучена. А знаєш, хто у неї був чоловік? Микола Стадник, пам’ятаєш такого?
– Стадник? Не знав. Вона мені сказала, що розлучена, але хто її чоловік — не говорила. Так, вона на нього звертала увагу, пригадую. Я тоді ще й по.ити його хотів.
– Так розповідати про мене і про Стадника? Чи краще не треба?
– Ні, друже, сказав «А» — кажи й «Б», — я ніби знітився й протверезів одночасно. Відчував, що те, що почую, навряд чи мені сподобається.
— Адже я, на відміну від тебе, не тільки очима її пронизував, а й записочки писав, і портфель носив, якщо вона згодиться, і кілька разів затримувався в під’їзді, але марно. Їй подобався Стадник, я йому не був конкурентом.
Але й Стадник подобався дівчатам, не так, як ми з тобою. Тож і Сніжанка за нього боролася, як ми з тобою — за неї.
Вийшла заміж — ідеальна парочка, так би мовити. І жили, здавалося б, непогано, тільки наша Сніжана почала його дошкуляти, що грошей замало. Жити у свекрухи не хоче, треба свою квартиру, обстановку тощо.
Він і поїхав на заробітки до Європи — їздив на старих іномарках. Здавалося б, гроші з’явилися, але під час чергової поїздки він потрапив у страшну аварію, його збирали по частинах. Усі зароблені гроші пішли на лікування чоловіка. Цього в неї не відняти — вона поставила його на ноги.
А потім… раптом у неї з’явилася квартира, та й пішла вона від Стадника.
…Ми з нею випадково зустрілися… чи не випадково? Я виходив з роботи, а вона проходить повз із Христиною — своєю подругою. Пам’ятаєш її?
І що вони там робили, не знаю, я ж у промисловій зоні працюю, це місце не для прогулянок… Посиділи в кафе, потім кохання й усе таке! Ніби на крилах літав! Збирався одружитися!
І тут вона мені каже, що їде на два тижні у відрядження, до Вінниці. Я, як дурень, повірив. Але ось вона повертається з середземноморською засмагою. На моє запитання відповідає:
— Там було нудно й похмуро, тож у вільний час я ходила в солярій і СПА.
Мене охопили ревнощі, я почав стежити за нею, особливо тоді, коли вона нібито не могла зустрітися з тієї чи іншої причини. І що ти думаєш — вистежив!
До будинку під’їжджає джип, і вона з нього — пих! І до під’їзду! Та не одна, а з чоловіком. Ще б з молодим і вродливим, а то з дідусем років шістдесяти. З емоціями я не зміг впоратися, вискочив і накинувся на цього дідуся — ледве розтягнули.
Я тоді ледь не потрапив за грати, бо той старий виявився якимось великим начальником!
Врятувало лише те, що йому це було невигідно — виплив би його зв’язок із коханкою, якій він і квартиру прикупив…
Це я про себе розповів. У Стадника можеш дізнатися детальніше.
Друг, мабуть, втратив бажання спілкуватися і пішов у передпокій — одягатися. Мені теж якось не захотілося його затримувати, але я все ж вийшов, щоб його провести.
— Я саме через це й не хочу одружуватися. Не вірю жінкам! А ти навіть не думай через свою дурість розвалити сім’ю, чуєш? — сказав він мені на прощання.
Ми потиснули один одному руки, і він пішов.
Мене охопила глибока туга. Я розвалився на ліжку і, потягуючи з недопитої пляшки, думав про швидкоплинність і нестабільність життя, щастя, кохання.
Думав про свою мрію, яка довгий час жила десь далеко, у підсвідомості, і яка з фатальної причини здійснилася.
Моя прекрасна мрія була схожа на маленький сріблястий кораблик, що погойдувався на хвилях безмежного смарагдового моря на тлі літнього сонця, що сходило. Там, на цьому казковому кораблику, перебувала моя прекрасна фея — найкраща у світі дівчина — загадка, яка так і залишилася б нерозгаданою, і тому залишала за собою невагомий шлейф, ауру мого уявлення про ідеал.
З цією мрією я зараз прощався, допивши пляшку й заснувши, обіймаючи її. Море виявилося калюжею, а кораблик — картонним, він розмокнув і пішов на дно.
Вранці, прокинувшись вчасно і змиваючи під холодним душем залишки вчорашнього, я чітко зрозумів: тема закрита.
За збігом обставин, і на мою користь, в обід зателефонував тесть.
— Сергію, у мене колесо, стою на узбіччі за кілометр від твоєї роботи. Не під’їдеш допомогти? А то сам не впораюся — поперек болить.
Я поїхав до тестя, допоміг. Він мовчав, як парт.зан. Коли все було зроблено я запитав його:
— Як мої?
— Нормально. Дітлахи — все гаразд, що їм може статися, — сказав тесть, помовчавши. — Ось тільки Марічка не схожа на себе, весь час мовчить…
— Грошей у борг не дасте? Сімдесят тисяч? — несподівано для себе попросив я.
— Навіщо? — здивувався тесть.
— Хочу сім’ю на море відвезти. На пів путівки назбираю, решту прошу у вас.
Тесть пожвавився:
— Гарна ідея! І вчасно! У вас затягнулася пауза, а це не на твою користь. Від себе додам: немає нічого кращого за сім’ю, близьких людей. Ьакими стосунками, як у вас не розкидаються… Гроші зберу, раз така справа!
Увечері сходив до магазину, купив продукти. Прибрав квартиру і вранці — була субота — вирушив за родиною. Діти радісно накинулися на мене, і я оголосив навмисно голосно:
— У понеділок їдемо на море! А зараз — додому, збирати речі! Швидко-швидко, а то не встигнемо підготуватися до поїздки!
Дружина не заперечувала, але виглядала вона, точно, не схожою на себе. Безвиразна й байдужа, вона, не виявляючи ані захоплення, ані радості, мляво почала одягати Івана, а потім одяглася сама.
Вдома і протягом усієї дороги вона була мовчазною й апатичною, на запитання відповідала односкладово. Ніколи не бачив її такою.
У літаку вона взагалі заплющила очі й за весь політ їх не розплющувала, хоча я бачив, що вона не спить. Я займався з дітьми, намагався не турбувати її й сподівався, що ситуація покращиться.
Готель виявився чудовим — безліч басейнів, гірки, дитяча анімація, чудова їжа. Море було теплим і лагідним — спокійним.
Діти були в захваті, їх безперервно тягнуло то в море, то в басейн, то на гірки, то на піну. Я метушився разом з ними, турбуючись про їхню безпеку. Вечорами ми ходили на дитячу анімацію. Діти танцювали на сцені, ми сиділи й раділи їхньому захопленню. Іван час від часу підбігав до нас, робив ковток води з пляшечки й казав:
— Я втомився! — І знову біг на сцену танцювати. Суцільне розчулення!
Ввечері, вимивши їх і переодягнувши в чисте, я, розклавши їх по їхніх місцях, хвилюючись, йшов у наше спільне ліжко. Діти засинали миттєво, а ми лежали без сну на невидимій відстані між її образою та моїм каяттям.
Так ми провели половину відпочинку. Одного разу Іван з Настею, схвильовані, прибігши з гірки, навперебій почали розповідати нам, що відкрилася та гігантська гірка у вигляді зігнутої труби, і що їх туди не пускають — вона тільки для дорослих.
— Мамо, тату, ви хоч прокотіться! Потім розкажете, як там усередині: дуже страшно?
— Підемо? — підвівшись із шезлонга, я простягнув руку дружині. Вона мовчки встала й пішла зі мною. Я тримав її теплу долоньку й відчував, що цей момент — знаковий.
Ми піднялися по гвинтових сходах, сіли у двомісний тюбінг, відштовхнулися й поїхали. Ледь ми в’їхали в перший крутий поворот, як дружина раптом закричала. Вона кричала так голосно й відчайдушно, що я міцно притиснув її до себе. Вона кричала й кричала якимись особливими переливами, ніби звільняючись від тих внутрішніх затисків, мук, образ, які вона так довго приховувала в собі. А я тримав її в своїх обіймах і шепотів:
— Кохаю тебе, Марічка, тільки тебе! Повір!
Нарешті нас викинуло з труби, і ми різко врізавшись у воду, перевернулися. Я підхопив її й повів до виходу. Наші діти кинулися нас обіймати. Так ми стояли вчотирьох, мокрі від води й сліз, а я продовжував шепотіти дружині на вухо:
– Марічка! Ти у мене кохана й єдина. Моя! Тільки моя! І я — весь твій! Твій без залишку!
Вона плакала, уткнувшись у плече, і сильно стукала кулачком по спині. Діти обіймали нас за ноги, а я все шепотів, наче мантру, ці слова…
