– Мамо, а коли тато прийде? – голос Єви відірвав Анжелу від робочої таблиці.
– Скоро, сонечко. Доробляй уроки.
– Я не уроки, я малюю, – дівчинка старанно виводила щось кольоровими олівцями. – Це для тата.
Дзвінок у двері пролунав несподівано і різко. На екрані ноутбука залишилася лише одна незаповнена комірка, дедлайн за годину, але…
– Владислава Євгенівна? – Анжела здивовано моргнула, відчинивши двері. – А ми вас не чекали сьогодні…
Свекруха, не чекаючи запрошення, рішуче пройшла на кухню. Анжела поспішила слідом, краєм ока помітивши, як Єва квапливо посунула альбом подалі від краю столу.
– Так, так, – Владислава Євгенівна вже відкидала кришку з каструлі. – І чим ти дітей годуєш? Супом незрозумілої давнини!
Анжела повільно дорахувала до п’яти, перш ніж відповісти…
– Суп учорашній, Владислава Євгенівна. Просто вчорашній, перед сном зварила, щоб сьогодні від роботи не відволікатися, – вона намагалася говорити спокійно, хоча всередині все клекотало. – Лев, зроби музику тихіше, будь ласка!
Із сусідньої кімнати долинуло приглушене “Добре, мамо!”, і звуки фонової музики стали тихішими.
– У мій час… – почала Владислава Євгенівна.
– У ваш час був ваш час, – Анжела все ж не стрималася. – Зараз інший. І діти…
– Ось саме, що інше! – свекруха урочисто підняла черпак. – Я в твої роки і працювала, і готувала щодня свіже, і…
За вікном голосно просигналила машина, заглушивши кінець фрази. Анжела прикрила очі. Скільки разів вона чула цю пісню? Сто? Двісті? Але сьогодні, саме сьогодні, коли звіт горить, коли Єва застуджена, коли Тарас затримується, а на роботі підтискає черговий дедлайн, який вона тепер цілком може пропустити, – сьогодні вона не готова в сотий раз пояснювати, чому суп може бути вчорашнім, а мама – живою.
Владислава Євгенівна з’являлася в їхній квартирі як завжди – щочетверга та щонеділі, рівно о другій годині дня. Анжела давно звикла до цього розкладу і зазвичай намагалася вгадувати з готуванням.
Але сьогодні була середа, звичайнісінька середа, коли всі плани летіли шкереберть через раптову нараду, застуду Єви і терміновий звіт.
Утім, для свекрухи не існувало поняття “незручний час”. Як не існувало й поняття “інше життя”. У її світі все ділилося на правильне і неправильне, а правильним було тільки те, що робила вона сама.
Анжела пам’ятала, як сім років тому, коли вони з Тарасом тільки одружилися, свекруха влаштувала їй повноцінну перевірку на профпридатність. Владислава Євгенівна тоді заявилася до них додому о шостій ранку – перевірити, чи встигає невістка приготувати чоловікові сніданок.
Відтоді багато чого змінилося: з’явилися Лев і Єва, Анжела почала працювати віддалено, а Тарас обійняв посаду начальника відділу. Не змінилося тільки одне – переконаність свекрухи в тому, що кожен ранок потрібно починати з приготування свіжого сніданку, а ввечері обов’язково має бути гаряча вечеря. Обіди, втім, теж не визнавалися розігрітими.
Тарас у ці конфлікти не втручався. “Мама є мама”, – говорив він, знизуючи плечима, і йшов у дитячу до Лева, де любив влаштуватися з ноутбуком на дивані. Може, він мав рацію – мама є мама. Але ж і дружина є дружина, і діти є діти. І в кожного має бути право на своє життя, свої правила, свій шлях. Навіть якщо цей шлях включає в себе вчорашній суп.
Владислава Євгенівна продовжувала вивчати вміст холодильника. Вона завжди так робила – ніби проводила інвентаризацію чужого життя. Спочатку холодильник, потім шафки, потім зауваження з приводу пилу на верхніх полицях. Ніби шукала підтвердження своєї незамінності, своєї правоти. А може, просто не знала іншого способу проявити турботу?
Зрештою, її саму ніхто не вчив піклуватися інакше. Для неї любов завжди вимірювалася в тарілках супу і випрасуваних сорочках. Вона і з чоловіком, Геннадієм Івановичем, спілкувалася переважно мовою борщів і котлет.
Він повертався з роботи або гаража, сідав за накритий стіл, вечеряв і йшов дивитися телевізор. І так – тридцять п’ять років поспіль, день у день.
– А ось ці котлети, – Владислава Євгенівна дістала з полиці холодильника контейнер, – теж із учорашнього дня? І позавчорашнього?
Анжела відчула, як червоніє від злості. Котлети вона посмажила тільки вранці, вставши на годину раніше, ніж зазвичай, – Єва із застудою вередувала, відмовлялася від усього, крім маминих котлет.
– Сьогоднішні, – коротко відповіла вона, намагаючись зосередитися на звіті. До дедлайну залишалося сорок хвилин.
– Сьогоднішні? – у голосі свекрухи звучав неприхований сумнів. – А чому такі бліді? Ти їх на маленькому вогні смажила? Чи олії пошкодувала?
– Бабусю, – Єва підняла голову від свого малюнка, – а чому не можна їсти вчорашнє? Ось борщ, який ви в неділю варили, він же наступного дня був ще смачнішим.
– Ну порівняла теж, борщ, йому настоятися треба, – відрізала Владислава Євгенівна, але якось невпевнено.
– А що борщ? – зацікавилася Анжела, радіючи несподіваній підтримці. – Чим суп принципово відрізняється?
– Не мудруй! – свекруха почала демонстративно перебирати вміст холодильника. – Я не для того все життя біля плити стояла, щоб тепер дивитися, як мого сина недоїдками годують.
– Владислава Євгенівна, – Анжела намагалася говорити спокійно, хоча руки вже тремтіли, – я зараз працюю з іноземним замовником. У нас за півгодини відеодзвінок, де я маю презентувати звіт. Мені справді потрібно закінчити.
– Ось! – свекруха урочисто обернулася до онучки. – Бачиш, як зараз живуть? Якась робота важливіша, ніж нагодувати сім’ю гарячим!
– А ви самі-то пам’ятаєте, – Анжела все ж відірвалася від ноутбука, – як на свій завод до сьомої ранку бігали? Адже теж не вдома біля плити стояли.
– Так то завод! – Владислава Євгенівна обурено сплеснула руками. – Там графік! Колектив! А ти що? Сидиш удома в халаті перед комп’ютером – і це називається роботою?
– Сиджу вдома, – повільно повторила Анжела. – У халаті. Так, саме так я третій рік забезпечую третину сімейного бюджету. І між іншим, саме завдяки цій роботі “в халаті” ми змогли дозволити собі цю квартиру. А котлети… – вона встала, підійшла до холодильника й рішуче забрала у свекрухи контейнер, – котлети я смажу тоді, коли вважаю за потрібне. І суп варю тоді, коли можу. І знаєте що? Діти живі, здорові й навіть не скаржаться.
– Мамо? – у кухню заглянув Тарас. – Щось сталося? Я думав, ти сьогодні на дачі.
– На дачі? У таку спеку? – Владислава Євгенівна стиснула губи. – Я краще до дітей, перевірити, як вони тут…
– Як вони тут живуть без свіжозвареного супу? – несподівано різко запитав Тарас, проходячи на кухню. – Мамо, ми це вже обговорювали.
Анжела завмерла. За сім років шлюбу вона вперше чула такий тон у голосі чоловіка під час розмови з матір’ю.
– Що обговорювали? – свекруха смикнула плечем. – По-моєму, якраз не обговорювали! Я приходжу, а в них суп…
– Вчорашній, – спокійно кивнув Тарас. – Я знаю. І знаєш що? Мене це повністю влаштовує. Бо коли я приходжу додому, я бачу дружину – не виснажену нескінченним готуванням, а живу, цікаву, готову спілкуватися. Бачу дітей, які розповідають мамі про свій день, а не отримують наспіх кинуте “почекай, у мене соус википає”.
– Але як же… – Владислава Євгенівна сплеснула руками. – Я ж завжди все встигала! І на завод до сьомої, і обід приготувати, і вечерю…
– Встигала? – Тарас присів на край столу, і щось у його позі нагадало Анжелі маленького хлопчика.
– А пам’ятаєш мій випускний у початковій школі? Коли я грамоту отримав? Я так чекав, що ти прийдеш… А ти не прийшла – парила котлети до приходу батька. Знаєш, я тоді вперше подумав: краще б цих котлет не було зовсім. Краще б мама була – зі мною.
– Я ж для вас старалася! – у голосі свекрухи з’явилися сльози.
– Для нас? – Тарас гірко усміхнувся. – А хто від підвищення відмовився? Пам’ятаєш, як тобі начальником цеху пропонували стати? А ти відмовилася – бо графік буде ненормований, бо вдома все розвалиться без твого нагляду. Мені тоді чотирнадцять було, я вже все розумів. І знаєш, що я зрозумів? Що ти не для нас старалася – ти свої уявлення про правильне життя обслуговувала.
– Твій батько вимагав… – уперто повторила Владислава Євгенівна.
– Батько вимагав, щоб їжа була. Просто була, мамо. Це ти сама собі придумала, що вона має бути щойно з плити. А знаєш, чого він насправді хотів? Щоб ти з ним іноді розмовляла – не про суп, не про котлети, а просто розмовляла. Думаєш, він у гараж від хорошого життя втік?
– Я все правильно робила! – у голосі свекрухи з’явилися верескливі нотки. – А ви…
– А ми що? – несподівано твердо вступила Анжела. – Знаєте, я ж пам’ятаю, як ви торік у лікарню потрапили. Із запаленням легенів. Тому що з температурою пішли готувати ці обов’язкові свіжі котлети. А толку? Тарас тоді заморожені розігрів – і нічого, всі живі залишилися. А от ви мало не…
– Не тобі мене вчити! – Владислава Євгенівна стукнула долонею по столу. – Ти навіть не розумієш, що означає справжня турбота про сім’ю!
– Ні, мамо, – Тарас став між дружиною і матір’ю. – Це ти не розумієш. Думаєш, тільки ти знаєш, як про сім’ю піклуватися? Думаєш, немає інших способів любити близьких, окрім як заганяти себе біля плити? Згадай свою сусідку по цеху, тітку Валю.
У неї троє дітей виросло, і нічого, не пам’ятаю, щоб вона з глузду з’їжджала з приводу свіжої їжі. Зате пам’ятаю, як вона з дітьми в парк ходила, як на батьківські збори приходила, як…
– Я теж ходила! – перебила Владислава Євгенівна.
– Коли, мамо? – тихо запитав Тарас. – Коли ти востаннє була на моїх шкільних зборах? Коли востаннє запитувала не “що ти будеш їсти?”, а “як у тебе справи”? Коли ти взагалі чула, що я говорю, а не тільки те, що в тебе на плиті?
Владислава Євгенівна мовчала, міцно стиснувши губи.
– Я хочу для своєї сім’ї іншого, – продовжив Тарас, обіймаючи Анжелу, яка підійшла, за плечі. – Хочу, щоб мої діти пам’ятали не каструлі на плиті, а живе спілкування. Щоб через двадцять років вони могли розповісти своїм дітям: “А ось одного разу ми з мамою і татом…” – і це не було б історією про похід у магазин за продуктами.
Щоб дружина могла працювати і розвиватися, а не вважати себе винною за кожен неідеальний обід. І щоб ти нарешті зрозуміла – ніхто не вимагає від тебе цих жертв. Ні я, ні батько – ніхто. Ти сама собі їх вигадала.
Владислава Євгенівна сиділа, стиснувши губи, випрямивши спину – ніби проковтнула штир. Обличчя застигло, але пальці нервово смикали край скатертини. У кухні повисла важка тиша.
– Значить, ось як ти тепер із матір’ю розмовляєш, – нарешті промовила вона, дивлячись строго перед собою. – Вчиш мене жити.
– Мамо… – почав було Тарас.
– Ні вже, дослухай, – вона різко повернулася до сина. – Думаєш, я не бачу, до чого ти хилиш? Що я все життя даремно… що я… – голос її здригнувся, але вона одразу ж узяла себе в руки.
– Тридцять п’ять років так жили, і нічого. І ти виріс нормальною людиною. І…
Телефон у сумці мелодійно задзвенів. Владислава Євгенівна дістала смартфон, насупилася:
– Гена пише, що вже вдома. Доїв учорашній борщ, тепер телевізор дивиться.
Вона перечитала повідомлення ще раз, немов не вірячи своїм очам. Тарас з Анжелою переглянулися, але промовчали.
– Гаразд, – нарешті промовила Владислава Євгенівна, піднімаючись. – Мені вже час.
– Бабусю, а ти завтра прийдеш? – подала голос Єва. – Я тобі свій малюнок покажу!
Владислава Євгенівна завмерла в дверях:
– Прийду, – вона кинула швидкий погляд на Анжелу. – Якщо батьки не проти.
У голосі її все ще звучала звична строгість, але щось невловимо змінилося. Можливо, тому що чоловік спокійно поїв без неї. А може, тому що в словах сина була своя правда.
Через тиждень, у четвер, Анжела якраз закінчувала нараду, коли телефон тихо завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від свекрухи: “Я сьогодні зазирну після обіду. Якщо ви вдома”.
Анжела перечитала повідомлення двічі, не вірячи своїм очам. За сім років це було перше попередження про візит.
Владислава Євгенівна з’явилася на початку третьої, з незмінною сумкою в руках. За звичкою насамперед попрямувала до холодильника, але зупинилася на півдорозі:
– Я пиріг спекла. З яблуками.
Вона дістала з сумки контейнер, поставила на стіл. Трохи помовчала, розгладжуючи складку на скатертині:
– Знаєш, я вчора у філармонію ходила. Квиток на роботі дали. Уперше за… навіть не пам’ятаю, за скільки років. Думала, повернуся – вдома катастрофа. А Гена просто розігрів собі вечерю. І нічого страшного не сталося.
Вона замовкла, роздивляючись пиріг так, ніби бачила його вперше. А потім додала майже пошепки:
– Виявляється, можна й так.
