Ця історія сталася зі мною на самому початку 90-х, у рідному Києві, якраз на екваторі теплого літа. Я мучився в очікуванні свого маршруту, на зупинці громадського транспорту. Раптом звідки не візьмись, переді мною з’явився морячок, з’явився і попросив запальничку.
Як виявилося, це був лише привід вступити зі мною в діалог. На початку нашої розмови ми говорили ні про що, більше питав він: Звідки? Де служив? Коротше бла-бла-бла.
Тим часом я розглядав його знаки та нашивки на його формі, намагаючись зрозуміти до якого флоту він належить? Форма мені здалася якоюсь комбінованою. Після чергових питань він перейшов до справи, попросивши мене надати йому невелику послугу.
– Послугу? – перепитав я.
– Та дрібниця, справа на п’ять хвилин.
– То що саме?
– Потрібно лише передати одну річ, тут зовсім поруч, – додав він.
– Чого сам не передаси? Руки та ноги начебто на місці, – з сарказмом парирував я.
– Розумієш, за іронією долі цю річ я маю передати батькові дівчини з якою я зустрічаюся. У нас справжнє кохання, а він проти наших стосунків, причому категорично, а ще в нього важкий характер, тому мені йому на очі зайвий раз показуватися не варто, скажу більше навіть небезпечно, – після невеликої паузи він додав, – допоможи братику, а?!
І тільки зараз я помітив у його руці цю річ – це був звичайний дешевий дипломат зі шкірозамінника, схожий був у мене зовсім недавно, у старших класах, модна була річ звичайно, але дуже незручна як на мене.
– Виручай друг, – благав він.
– Ну навіть не знаю, – протягнув я.
– Та не хвилюйся, я почекаю тебе біля під’їзду, а після пригощу парочкою келихів пивка, є тут поруч непоганий пивбар.
– Ну гаразд, за пиво звичайно дякую, на нього у мене просто немає часу, давай тільки швидше, я спізнююся, далеко будинок? – Запитав я.
– Та ось – сказав він, махнувши рукою у бік добротної сталінки на іншому кутку перехрестя. Коли він вказував на будинок, я розглянув на його безіменному пальці масивний золотий перстень з великим чорним полірованим каменем. Значить точно ходить на торгових судах, подумав я.
З дипломатом у руці я піднявся на третій поверх, де чекав адресат. Морячок залишився на мене чекати навіть не біля під’їзду як обіцяв, а на сходовому прольоті поверхом нижче. Постукавши у звичайні двері, я майже відразу почув голос з-за них.
– Хто?
– Вам просили передати.
– Ну нарешті! – ця фраза змішалася з брязканням замків, що відкриваються.
Переді мною стояв дорослий чоловік, з короткою стрижкою, волосся було злегка благородно припорошивши сивиною, його смагляве обличчя було вкрите дрібними кратерами від перенесеної віспи чи вітрянки і як мені здалося було злегка пом’ятим.
З глибоко посаджених очних очей на мене уважно дивилися бліді очі з шпильковими зіницями, погляд був дуже колючим і здавалося просвердлював мене наскрізь. Одягнений він був у дорогий шовковий халат зі стьобаними лацканами коміра.
– Ось, – простягши через поріг дипломат, сказав я.
– Зайди, треба перевірити.
Я знітився, але трохи заспокоївся, коли розгледів за його спиною кімнату, що добре проглядалася, там нікого не було.
– Ну давай, чого стоїш, протяг, – буркнув він.
Зайшовши разом зі мною до кімнати, він поклав дипломат на круглий стіл, що стояв у самому центрі великої і як виявилося єдиної кімнати. Спритно клацнувши замками, він відкинув кришку. Дипломат був забитий пачками радянських рублів різного номіналу перетягнутими банківськими стрічками.
Стільки грошей у своєму житті я ще не бачив, хіба що в кіно про гангстерів та бандитів. Не підводячи голови він зиркнув на мене з-під лоба, мені чомусь стало страшно і я машинально зробив крок назад.
– Стояти! – різко, але не голосно, сказав він, – не йди.
– Стою, – ледве видавив із себе я.
– Гінцю, що приніс благу звістку, треба обов’язково віддячити, – з цими словами він розвернувся і вийшов з кімнати.
У мене блискавкою блиснула в голові думка, зірватися з місця і бігти, але лихо закручувався сценарій сьогоднішнього фільму і я вирішив залишитися до кінця. За хвилину він повернувся до кімнати, несучи в руках літрову банку абрикосового варення.
– Ого, – про себе подумав я, – і це подяка!?
Діставши з кишені халата консервний ніж, він швидко відкрив банку.
– Знімай футболку, – у наказовому порядку, сказав він.
– Навіщо? – чомусь інстинктивно підтягнувши обома руками свої джинси, спитав я.
– Зараз дізнаєшся, ну ж, знімай, не пошкодуєш.
З надією не пошкодувати, я повісив зняту футболку на спинку віденського стільця і завмер у питальній позі, розвівши руки в сторони. Не довго думаючи, господар квартири дістав з дипломата пачку червінців і швидко зірвавши пакувальну стрічку кинув пачку на центр столу.
Купюри віялом розлетілися по столу, кілька банкнот упало на підлогу. Після короткої театральної паузи він звернувся до мене.
– Тепер обмазуй себе варенням і приклеюй до тіла гроші, скільки червінців залишиться на твоєму тілі стільки і понесеш як подяку. У тебе рівно одна хвилина, – сказав він і задерши рукав халата натиснув на кнопку таймера на модного в той час японському годиннику.
Знайомий писк у годиннику, що дає старт секундоміра вивів мене зі ступору. Я прокинувся від того, що боляче плескав себе долонями по всьому тілу. На жаль я відразу зрозумів що це сон, але в повітрі я все ж таки вловив запах друкарської фарби зі змішаним з ароматом абрикосового варення.
