Лера дивилася на свого батька, Ігоря, намагаючись розгадати його думки. Він стояв трохи осторонь від неї, його обличчя було блідим, він намагався тримати емоції при собі.
Лера розуміла, що ця подія дається йому нелегко. Втрата бабусі, а тепер ще й цей нескінченний потік людей, які підходять, щоб сказати кілька слів, втішити, висловити співчуття. Вони підходили один за одним, і кожен говорив щось своє, але тато навряд чи слухав їх.
Його погляд час від часу блукав по обличчях, ніби він когось шукав. Лера знала, що він чекав тільки одну людину. Вона бачила, як його очі з надією чіплялися за чергового, хто входив, тільки щоб тут же згаснути, адже це був хтось інший.
Мати Лери не прийшла. І не прийде… Дівчина це знала, і, схоже, це знав він. Незважаючи на це, він все одно продовжував чекати. Вона хотіла запитати його про це, але слова застрягли в горлі.
Лера пам’ятала той день, коли мама пішла з дому… Їй було сім, але навіть тоді вона розуміла, що шляху назад не буде.
Свою матір, Ларису, дівчина не бачила вже десять років.
Ігор і Лариса познайомилися ще в університеті. Надія Петрівна, мама Лариси, викладала економіку, і Ігор був її студентом.
Того дня він допоміг донести книги до будинку своєї викладачки. На порозі квартири він вперше побачив Ларису. Вона відчинила двері з широкою посмішкою, і її сміх, що пролунав в той момент, був настільки заразливим, що Ігор ледь не впустив стопку книг.
– Мамо, хто це? – запитала Лариса, грайливо глянувши на молодого чоловіка.
– Це Ігор, мій студент. Він допоміг мені з книгами, – відповіла Надія Петрівна, знімаючи пальто.
– Ігор? Дякую, – з легким сміхом вимовила Лариса, дивлячись йому прямо в очі. – Може, зайдеш на чай?
Ігор розгубився, відчуваючи, як його щоки починають палати.
– Ем… Ні, дякую, мені потрібно повернутися до університету, – пробурмотів він, дивлячись у підлогу.
Але після цієї зустрічі він довго не міг викинути її образ з голови. Лариса була чарівна, яскрава, немов промінь сонця, весела, відкрита… А ще вона була рідкісною красунею.
Незабаром Лариса почала з’являтися на кафедрі у мами все частіше. Вона явно когось “чатувала”, що не залишилося непоміченим.
– Ти ж тут не заради мене, Ларисо, – одного разу з посмішкою сказала Надія Петрівна.
– Мамо, ну що ти! Просто захотілося тебе відвідати, – Лариса спробувала зберегти невинний вираз обличчя, але її очі видали її.
Цього разу Ігор прийшов на кафедру за порадою щодо курсової. Лариса одразу ж підійшла до нього, посміхаючись так, ніби чекала його весь день.
– Привіт, Ігоре. Як твої справи? – вона дивилася на нього так, що він ледь не забув, навіщо прийшов.
– Добре… Дякую, – знову пробурмотів він, відчуваючи, як його голос зрадницьки здригнувся.
– Ти завжди такий серйозний? – запитала вона, нахиляючи голову. – Може, прогуляємося після занять?
Ігор знову почервонів, але кивнув. Так почалася їхня історія. Справжнє кохання, легке і щире, як і все, що відбувається з людиною в студентські роки.
Лера чула цю історію від мами багато разів. Щоразу, коли Лариса згадувала ці моменти, її очі починали світитися, а в Ігоря з’являлася тепла посмішка, немов він знову переживав ті дні. А потім все змінилося…
Їхнє весілля було простим, абсолютно не помпезним, на розкоші не було коштів. Після розпису Ігор і Лариса оселилися у Надії Петрівни. Простора квартира була затишною, але Ларисі завжди не вистачало свого власного простору. Майже відразу після весілля з’явилася на світ Лера.
Ігор обожнював доньку. Він носив її на руках, підкидав у повітря, сміявся разом з нею, навіть вночі вставав, якщо Лера починала плакати. Він з ентузіазмом вибирав для неї іграшки, гуляв у парку і читав казки.
Лариса ж часто ловила себе на тому, що не може відчувати такий же ентузіазм. Їй було прикро і боляче. Її життя перевернулося з ніг на голову. Вона звикла бути легкою, веселою, не думати про майбутнє, а тут раптом все змінилося. Тепер на її плечах була відповідальність за маленьку людину.
– Ларисо, ти добре себе почуваєш? – одного разу запитав Ігор, побачивши її втомленою і замученою.
– Так… Просто втомилася, – відповіла вона, намагаючись приховати гіркоту в голосі. – Лера знову всю ніч кашляла.
Лера постійно хворіла. Застуди змінювалися інфекціями, а ті переростали в більш серйозні проблеми. Ларисі доводилося часто сидіти з дитиною вдома, відмовляючись від спроб знайти нормальну роботу.
– Може, я пошукаю няню? – запропонував Ігор одного вечора.
– Няню? На що ми її наймемо? На твою стипендію? Або ти запропонуєш мамі платити? – різко відповіла Лариса.
– Ларисо, я просто хотів допомогти. Ти ж… ти так втомилася, – його голос звучав винувато.
– Так я знаю, Ігоре, що ти стараєшся. Просто іноді мені здається, що я втрачаю себе. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє була щаслива, – її голос здригнувся, і вона швидко відвернулася, щоб чоловік не побачив сліз.
Ігор підійшов ближче, обережно поклав руку їй на плече.
– Все налагодиться. Справді. Ми разом впораємося.
Але слова чоловіка мало допомагали. Лариса кріпилася, втішаючи себе думкою, що це тимчасово, що все ще буде. Адже вони кохали одне одного, чи не так? Але всередині неї росла чорна туга, яка поступово з’їдала її зсередини. Лариса любила і дочку, і чоловіка, але перестала відчувати себе собою. І незабаром це підштовхнуло її в безодню…
Як тільки Лера стала ходити в садок, Лариса влаштувалася секретарем в одну компанію. Її колегою виявилася Марина – яскрава, весела і безтурботна дівчина, яка миттєво взяла Ларису під крило.
– Ларисо, ну що ти така нудна? Ходімо з нами! – вмовляла вона після роботи. – Сьогодні буде класна вечірка. Музика, напої, люди… Ти ж не можеш весь час сидіти вдома!
Лариса спочатку відмовлялася, але Марина не відставала.
– Ну добре, – здалася Лариса, – тільки ненадовго.
Ці вечірки швидко стали регулярними. Там Лариса відчувала себе іншою. Їй не потрібно було думати про соплі, каші, купівлю продуктів, прання і прасування. Там завжди можна було забути про дім, випити і танцювати, поки ноги не почнуть гудіти.
Лариса сміялася, розповідала про свою юність, немов намагаючись повернути ту безтурботну дівчинку, якою вона колись була.
Але вдома все було інакше. Ігор все частіше помічав, як дружина повертається пізно, з розпатланим волоссям, ледве тримаючись на ногах.
– Ларисо, де ти була? – суворо запитав він одного вечора, коли вона, похитуючись, увійшла до квартири.
– На роботі затрималася, – збрехала вона, уникаючи його погляду.
– У такому вигляді? – Ігор подивився на неї з болем в очах, але промовчав, не бажаючи влаштовувати скандал при її матері. Він підхопив Ларису і відніс її в спальню, поки Надія Петрівна не побачила все це.
Проблеми почали накопичуватися. Все частіше Ігорю дзвонили з садочка:
– Приїжджайте за Лерою, будь ласка. Мама не приходила.
Він відкладав свої справи і їхав за донькою, вибачаючись перед вихователями. Надія Петрівна поки що нічого не помічала, але Ігор бачив, що життя Лариси котиться по похилій. Він намагався поговорити з нею, але вона лише відмахувалася або починала плакати.
– Ларисо, так не можна жити. Ти забуваєш про Леру, про себе взагалі мовчу. У мене захист скоро! Що з тобою відбувається? – одного разу сказав він, коли вона повернулася пізно вночі.
– Пробач… – її голос тремтів, а в очах блищали сльози. – Я просто хочу бути живою…
Вона притискалася до нього, схлипуючи і обіцяючи, що все зміниться. Ігор гладив її по волоссю, але в душі вже не вірив її словам. Йому ставало страшно за їхню сім’ю, але він не знав, як переконати дружину припинити все це.
В один прекрасний момент Ігоря відправили на конференцію від кафедри в інше місто. Перед від’їздом він довго обіймав Леру і Ларису, немов передчував, що щось може піти не так.
– Ларисо, я повернуся через три дні. Ти впораєшся? – запитав він, заглядаючи їй в очі.
– Звичайно, Ігоре, не хвилюйся, – відповіла вона з упевненою посмішкою. – Ніяких проблем не буде. Лера в надійних руках.
Але її обіцянка виявилася порожньою. Вже наступного дня Лариса залишила Леру на бабусю, піддавшись на вмовляння Марини.
– Ну що ти, Ларо? Ти заслуговуєш трохи веселощів. Всього пару годин, розслабимося і повернемося! – наполягала Марина.
– Я не можу… – Лариса вагалася, але всередині вже відчувала, як її тягне на свободу. – Тільки ненадовго.
Вона клялася собі, що не буде вживати, але один келих змінився другим, а потім і третім. Музика, сміх, веселощі – все це закрутило їй голову. Коли вечір закінчився, Ларису до будинку привіз якийсь друг Марини. Вона ледве трималася на ногах, а він буквально витягнув її з машини і дотягнув до під’їзду.
Весь цей час за тим, що відбувається, у вікно спостерігала Надія Петрівна. Вона стояла, не відриваючи погляду від дочки, відчуваючи, як всередині все стискається від болю і сорому. Мати нічого не сказала Ларисі в той момент, але вранці вдарив грім.
На кухні стояла валіза з речами Лариси. Надія Петрівна сиділа за столом і чекала на дочку. Лариса зайшла і застигла від жаху.
– Мамо, я… – почала вона, але не договорила.
– Нічого не говори, – Надія Петрівна підняла руку. – Я бачила все. Ларисо, як ти могла? Леро! Ти подумала про Леру? А про Ігоря? Він не заслуговує на таке ставлення. А дочка не повинна бачити матір у такому стані!
Лариса опустилася на коліна, сльози текли по її обличчю.
– Мамо, будь ласка, не виганяй мене… Я помилилася… Я більше так не буду…
– Ларисо, скільки разів ти це говорила Ігорю, га? А він, мабуть, вірив… – Надія Петрівна встала. – Ти сама зруйнувала все. Забирайся звідси. І не смій повертатися, поки не візьмеш себе в руки.
Крики і благання Лариси не зачепили Надію Петрівну. Вона була непохитна.
Коли ввечері Ігор повернувся, його зустріла тиша. На столі лежала записка від дружини, яка коротко пояснювала, що сталося. Він прочитав її, і в грудях розлився холод.
– Де Лариса? – запитав він.
– Я не знаю. Вона пішла, – коротко відповіла Надія Петрівна.
Ігор кинувся на пошуки, але Лариса ніби розчинилася. Її телефон був вимкнений, а друзі не знали, де вона. Він обшукав усе місто, але ніде її не знайшов.
Минуло десять років.
Лера все ще пам’ятала той день. Крики матері, повні відчаю, сльози, які вона лила, благаючи бабусю не проганяти її. Пам’ятала жорстокість бабусі, холодні слова, які поранили її матір. Розгублений погляд батька, який, здається, до кінця не розумів, що відбувається. Всі ці сцени врізалися в пам’ять.
Тепер бабуся пішла з життя. Ігор, незважаючи ні на що, піклувався про тещу як про рідну матір всі ці роки. Він виконував її прохання, допомагав у побуті, возив її в лікарні. Лера знала, що він робив це не з вдячності, а з почуття обов’язку і своєї доброти. Але в глибині душі вона розуміла: бабуся зруйнувала його життя.
Вони стояли біля місця спочину. Погода була похмурою, вітер куйовдив її волосся, і тиша була жахливо зловісною. Ігор стояв з кам’яним обличчям, але чекав… Він чекав Ларису.
Лера це розуміла, але знала і те, що мама не прийде. Вона бачила її кілька років тому. У мами була нова сім’я: чоловік, син, затишний будинок. Лера дивилася на них здалеку і відчувала, як всередині розростається біль. Боляче було розуміти, що для когось мама стала тією, ким ніколи не була для неї.
Тепер у Лери залишився тільки тато. Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, як йому допомогти. Вона знала, що не можна розбивати його серце знову.
Вона підійшла до нього і тихо поцілувала в щоку.
– Тату, я з тобою, – сказала вона, стискаючи його руку.
Ігор подивився на неї, і в його очах промайнула вдячність. Лера намагалася любити тата так, щоб його старі рани не боліли занадто сильно.
Його біль став меншим тільки після того, як дочка вийшла заміж і привела у світ дівчинку… так схожу на Ларису. Назвали малятко на честь бабусі… Ігор обожнював онуку і весь час проводив з нею. Така ось іронія долі.
