Ліда мріяла, щоб він зник, випарувався – все, що завгодно! Цей хлопчик був позашлюбною дитиною її чоловіка, і якщо зі зрадою чоловіка вона легко змирилася, то цього хлопчика ніяк не могла прийняти.
Дитину чоловік нагуляв за ті п’ять місяців, що вони не жили разом. Історія була типова – дочки одна за одною поїхали вчитися, при цьому обидві вирішили підкорювати Київ, а вони, залишившись удвох в спорожнілому гнізді, занудьгували.
Ліда почала ходити по всіляких гуртках, як у дитинстві – малювання, танці, книжковий клуб. А її чоловік Максим купив нову машину і завів молоду коханку Юлю, до якої і переїхав через два тижні знайомства.
Ліда, звичайно, поплакала, посиділа з подружкою в кафе, але сильно засмучуватися не стала – ну а що тут засмучуватися, хіба вона буде його силою тримати? Навіть речі допомогла зібрати.
Через кілька місяців чоловік повернувся. Виявилося, що Юля терпіти не може готувати, а від покупної їжі у Максима почав боліти живіт, праски в її квартирі в принципі не було, так що сорочки тепер у нього були непрасовані, про що неодноразово натякала йому делікатна секретарка, а плюс до всього ця злощасна коханка виявилася ще й дотримується церковних обрядів.
Коли Ліда поцікавилася у чоловіка, як тоді така дівчина могла зустрічатися з одруженим чоловіком, він їй відповів:
– А вона відразу поцікавилася, чи ми вінчані чи ні. Якби так, то й розмовляти зі мною не стала! А, взагалі, вона сповідатися ходила щотижня.
Чужа душа – темрява, вирішила Ліда і прийняла чоловіка назад. Все ж рідний він, звичний, ну, погуляв трохи – прямо як їхній кіт Аристотель – того не було три літні місяці. Повернувся він з рваним вухом, обламаними іклами і з блохами. А чоловік нічого так, тільки сорочки м’яті.
П’ять років вони прожили спокійно – чоловік захопився футболом, як уболівальник, звичайно, Ліда змінила малювання на кулінарні курси, дочки доучилися, але додому, звичайно, не збиралися, та й заміж поки теж.
А потім пролунав дзвінок. Чоловік слухав мовчки, але кров відлила у нього від обличчя. Поклавши трубку, він обхопив голову руками і глухо промовив:
– Юлі більше немає.
У Ліди в грудях неприємно кольнуло – він що, спілкувався з нею всі ці роки? Чоловік, немов прочитавши її думки, додав:
– Я нічого не знав, але, здається, у неї народився син. Мій син.
Дочки, коли дізналися цю новину, переконали Ліду, що потрібно зробити ДНК-тест. Та й Ліда сама думала про це, але коли побачила хлопчика, їй навіть смішно стало – який тест, якщо він одне обличчя з Максимом!
Хлопчик викликав у неї відторгнення відразу, і вона не приховувала цього ні від чоловіка, ні від самого хлопчика. Максим намагався як міг – все взяв на себе, навіть одяг сам синові прав і прасував, чого за все сімейне життя з ним ніколи не було.
Але хлопчик до батька так і не звик – цурався його, а тягнувся все більше до Ліди, напевно, згадуючи матір.
– Тітонько Лідо, давайте спечемо шоколадні кекси, мама завжди мені їх пекла!
– Я тобі не мама! – різко кидала Ліда, а Максим одразу намагався залагодити ситуацію і вів сина в парк або в кондитерську за кексами. І це ще більше дратувало Ліду – ті риси, які раніше в чоловікові її розчулювали, тепер почали дратувати, особливо коли вона почала помічати, що хлопчик не тільки зовні схожий на нього, але й звичками: так само хлюпає чаєм, так само чавкає, незважаючи на зауваження.
Атмосфера в будинку загострилася, при цьому набагато більше, ніж тоді, коли вся ця історія тільки починалася, коли була лише якась незнайома Юля і не було ніякого Юрка.
Максим пішов з життя раптово – на роботі, сидячи за столом, просто впав в один момент на цей стіл, не встигнувши підписати документ, що лежав перед ним, і все.
Лопнула судина, хто б міг знати. І ось тоді дочки, які наполягали на генетичній експертизі, заявили Ліді, що якщо вона кине нещасного сироту, може вважати, що дочок у неї теж немає. І вже ці, якщо щось вирішили, на своєму завжди стояли міцно, всі в матір пішли.
Ліда із задоволенням здала б хлопчика в дитячий будинок, і кілька разів уже поривалася зателефонувати в опіку, але рука не піднімалася – їй здавалося, що її чоловік і ця його Юля дивляться суворо на Ліду зі своїх небес і засуджують.
А потім з опіки самі зателефонували – хлопчик був на Максима оформлений, потрібно було щось вирішувати. І Ліда вирішила – залишила хлопчика до повноліття у своїй квартирі. Саме так – ставати йому матір’ю вона не збиралася.
Спочатку це не дуже виходило – він вічно нив, вимагав до себе уваги, не знав, де лежать його речі, а Ліда тим більше не знала. Ночами він писався в ліжко і приходив заплаканий до неї, а Ліда змушувала його самостійно міняти постільну білизну і лягати спати, бо ніяких монстрів не існує.
Але з часом Юрко засвоїв, що свої проблеми він повинен вирішувати сам, так що навіть до школи на перше вересня він пішов один – а що, школа через два будинки, а те, що його старші сестри не приїхали, які так обіцяли на похоронах, що допоможуть Ліді піклуватися про молодшого брата, так це не вина Ліди.
У школі Юрко вчився погано, але з класу в клас якось переходив. Вчителька спочатку намагалася його витягнути, а потім, мабуть, опустила руки.
Матері його однокласників часто скаржилися Ліді, що Юрко збиває їхніх хлопців з пантелику – підбурює їх тікати з уроків, водить на якісь занедбані будівництва, де вони займаються новомодним паркуром.
– Що це ще за паркур такий? – дивувалася Ліда, яка і справді нічого такого не чула.
Коли одна з мам надіслала їй ролик, Ліда навіть зраділа – може і голову колись скрутить. Якби була інша можливість позбутися його, Ліда не була б така категорична.
Кожен раз, коли Юрко затримувався дотемна, вона думала: «Хоч би не повернувся, хоч би втік куди-небудь, чи що…».
Але він повертався – брудний, з дикими очима, від одягу несло тютюном, а іноді й міцним. Ліда зауважень йому не робила, тільки якщо він у своєму брудному одязі на чисту кухню завалювався, тоді вона його сварила:
– Йди, чисте одягни! А це в прання негайно.
– Гаразд, гаразд, – покірно погоджувався Юрко, який з нею ніколи не сперечався.
Втім, любити він її теж не любив, може, теж мріяв, щоб вона зникла з життя. Принаймні, коли одного разу він сильно захворів на грип, і Ліді довелося викликати дільничного лікаря, та сказала жартівливим тоном:
– Так, все у нас буде добре, заспокоїмо твою маму – легені чисті, а це найголовніше!
– Вона мені не мама, – прохрипів Юрко байдужим тоном, а лікарка зніяковіла і потім косо поглядала на Ліду, яка навіть дату народження дитини не змогла чітко назвати.
Ліда не була жорстокою – коли Юрко хворів, вона сумлінно виконувала всі покладені на неї функції: вимірювала йому температуру, видавала таблетки, якщо вона піднімалася вище тридцяти восьми, стежила, щоб він полоскав горло, і приносила йому неприємний сироп у десертній ложці.
На тумбочці біля ліжка стояв апельсиновий сік і тарілка з мандаринами. Сніданок, обід і вечерю вона приносила сюди ж. Але особливого співчуття до хлопчика вона не відчувала – всі діти хворіють.
Юрко і справді став самостійнішим і майже не потребував нагляду Ліди: одяг він прав сам, прасував теж сам (як і батько, виявився прихильником випрасуваних речей, терпіти не міг зім’яті сорочки), був здатний зварити собі пельмені або посмажити яєчню.
Вони, власне, жили паралельними життями, майже не перетинаючись, навіть їли за різними столами – він за кухонним, а вона, якщо їм доводилося снідати або вечеряти разом, забирала свою тарілку в кімнату, де вмикала телевізор, відгороджуючись від його хлюпання і чавкання.
Того дня Юрко, як завжди, десь носився до ночі, повернувся пізно – блідий, згорблений. Ліда сиділа на кухні і перебирала ягоди на варення.
– Тітонько Лідо, живіт щось крутить, – проскиглив він.
– Знову якусь гидоту їв, – кинула вона, оцінюючи зеленуватий відтінок його обличчя. – Зараз вугілля тобі дам. І Но-шпу, спазми зняти.
Він жадібно ковтав воду, і Ліда про себе зазначила, що навіть п’є він так само, як це робив Максим – нахиляючи не кухоль, а немов кінь, опускаючи витягнуті в трубочку губи всередину кухля, до тих пір, поки ще міг діставати воду.
Саме тому всі його чашки, як колись чашки Максима, були осушені тільки наполовину.
Вночі він розбудив її і знову скаржився на живіт. Ліда спросоння сунула йому ще дві таблетки Но-шпи і вилаялася – ну що за покарання, у власному будинку поспати не дають!
А вранці, коли Юрко збирався до школи, все ще блідий, з гарячковими очима, він раптово втратив свідомість. Ліда зреагувала миттєво – однією рукою перевіряла пульс, другою викликала швидку.
Коли вона приїхала, Юрко вже прийшов до тями, але підвестися з підлоги не міг – будь-який рух віддавав у ньому болем.
Фельдшер, молодий вусатий хлопчина, зробив великі очі і сказав:
-Швидше за все, перитоніт. Давно на біль у животі скаржиться?
-З учорашнього вечора, – розгублено промовила Ліда. Це слово «перитоніт» спливло практично з підсвідомості: саме через нього колись зовсім ще маленька Лідочка втратила свою улюблену бабусю.
Бабуся у Ліди була не схожа на інших бабусь, чим Ліда дуже пишалася – бабуся була геологом, на все літо їхала в поля і привозила звідти Ліді найрізноманітніші дивовижні дрібнички: незвичайні строкаті пір’я, з яких мама потім робила їй на Новий рік костюм індіанця, круглі камінці, схожі на строкаті яйця, заморених в банках вусатих жуків.
Одного разу бабуся не повернулася з полів, і Лідочка тоді почула це страшне слово: перитоніт.
Ліда сама від себе не очікувала, але в швидкій вона поїхала з Юрком. Він лежав блідий і тихий, закусивши нижню губу.
Чомусь Ліда згадала, що Максим теж так робив, коли йому було боляче або дуже страшно: у молодшої дочки в дитинстві був стеноз, і коли він намагався впхнути в неї ліки, його руки ходили ходуном, а губу він прикушував до крові.
У душі Ліди піднімалося вже давно забуте почуття – тваринний, всепоглинаючий страх. Вона розуміла це з подивом і здивуванням – адже хто, як не вона, мріяла позбутися цієї непотрібної їй дитини?
Ліда простягнула руку, поклала її на чоло хлопчика і сказала:
– Нічого, тримайся, скоро приїдемо до лікарні, і там тебе швидко прооперують. Не бійся, це не боляче – зроблять укольчик, і ти заснеш, а прокинешся вже здоровеньким, ось побачиш! Я спечу тобі шоколадних кексів, як ти любиш, а зверху морозива покладемо – смакота!
– Не слухай маму, – сказав вусатий фельдшер. – Шоколадних кексів тобі не можна. І взагалі, спочатку майже нічого не можна, але ти не переживай – у вас, дітей, швидко все заживає, потім мама тобі все, що хочеш, приготує.
Ліда чекала, що зараз Юрко скаже – ніяка вона мені не мама, але він мовчав. Напевно, просто не міг говорити. Та й сама Ліда вже нічого не могла говорити – вона раптом зрозуміла, що, якщо скаже хоча б ще одне слово, то розплачеться як дівчинка.
Тому вона прикусила губу, прямо як Юрко, і стиснула його вузьку гарячу долоню. І так вони їхали до самої лікарні, де в приймальному покої його поклали на каталку і відвезли, а Ліда стояла, загублена і самотня, і про себе молилася: «Якщо ви там щось бачите на своїх небесах, зробіть так, щоб він вижив».
І Юрко вижив. Правда, цілих три дні пролежав у реанімації, сказали, що пізно привезли, зараження пішло.
Ліда за це себе довго не могла пробачити. А кексів вона Юрці напекла. І їли вони їх разом, за одним столом.
Спеціально для сайту Stories
