– Лідію Вікторівно, та годі вже, більше діти до вас не поїдуть! – Прокричала в трубку Ніка. – Вони й самі не хочуть.
– Ось, виховала невдячних! Сама їм напевно цілими днями кажеш, що головний ворог – бабуся, – пробубнила Лідія Вікторівна.
– Ви самі так поводитеся, що ніякі навіювання не потрібні! – Огризнулася Ніка. – Не бабуся, а якийсь наглядач.
У відносинах зі свекрухою Ніка дотримувалася принципів невтручання, вона не вплутувалась у сварки та скандали. У перші роки їхнього спільного життя з Ігорем, сином Лідії Вікторівни, цього цілком вистачало.
Але з появою доньки Поліни та сина Єгора все змінилося. Виявилося, що свекруха має особливий погляд на виховання дітей.
–Гартувати дітей треба, – бубоніла Лідія Вікторівна, дивлячись на маленьку Полю в колясці. – А то вічно хворітимуть. Обливай її холодною водою, вже час починати.
– Та ви що, вона ж мала! – обурилася Ніка. – І взагалі, я таких методів не приймаю.
– Звичайно, всі ви з дітьми зараз носитеся. Слова їм не скажи, зауваження не зроби. А ми своїх виховували суворо. І нічого, чудові діти вийшли.
Ігор слухав цю розмову мовчки, а коли мати пішла, сказав Ніці:
– Мені ці загартовування дитинство зіпсували. Весь двір реготав, коли мати мене з відром води витягала взимку та влітку надвір.
– Чому ти тоді нічого не сказав? – обурилася Ніка. – Чому я маю сама відбиватися від цих ідей?
– Ти пробувала сперечатися з моєю мамою? Та легше зупинити потяг голими руками, – відповів Ігор.
– Мені так не здалося, – пирхнула Ніка. – На мою думку, вона цілком адекватно відреагувала. І навіть не надто зі мною сперечалася.
– Ось побачиш, це тимчасово, – посміхнувся Ігор.
За кілька тижнів Ніка залишила дочку зі свекрухою і пішла на огляд до жіночої консультації. Повернулася вона швидко, лікар захворіла, і прийом скасували.
Будинок зустрів її несамовитим дитячим криком, у ванній кімнаті виявилася свекруха, що поливала онучку холодною водою з душу.
– Та що ви робите? – Закричала Ніка, вихоплюючи Поліну у бабусі з рук. – Я думала, ми домовилися і зрозуміли одне одного!
– А я краще знаю, що корисно дітям, життя прожила! – хитро примружившись, відповіла Лідія Вікторівна. – І взагалі, вона нормально переносить загартування. Ну, подумаєш, кричить трошки.
– Ви нормальна? Дитина вже посиніла від холоду! – Закричала Ніка. – Ще раз дізнаюся про подібні експерименти, онуків ви більше не побачите.
Навіть коли з’явився син, а Поля підросла, Ніка уникала залишати дітей зі свекрухою. Просила чоловіка чи свою маму, подруг. Лідія Вікторівна ображалася:
– Чому діти у другої бабусі ночують, а я чужа їм? Мене вже рідня питає, де внучата!
– Усі цікаві можуть подивитись на дітей на будь-якому сімейному святі, – відповіла Ніка. – А ви вже одного разу підвели мою довіру.
– Ось ти, значить, яка? – обурилася Лідія Вікторівна. – Дітей своїх краще виховувала б. Що вони все мультики дивляться, треба їм читати казки. Ось у мене є книжка, яку ще я Ігору читала. Я принесу, перед сном будете час разом проводити.
– Мамо, це та сама, зі страшними картинками. Не треба її приносити! – обурився Ігор. – Я через цю книжку засипати до самої школи боявся.
– Не вигадуй, чудово спав, мене саму від неї завжди дрімати хилило,– зітхнула Лідія Вікторівна.
Вона взагалі продовжувала ігнорувати будь-які прохання та побажання невістки та сина. Якось Ніці посеред дня зателефонували з дитячого садка.
– Тут прийшла жінка і намагається забрати ваших дітей під час тихої години. Каже, вона їхня бабуся.
– Зачекайте, я зараз приїду! Адже у вас є список людей, кому можна їх віддавати! – Злякалася Ніка.
– Ось тому ми й дзвонимо, жінки в цих списках немає, – відповіла Ніці вихователька.
Їй довелося кинути роботу, відпроситися у начальника і терміново їхати до садка, а там на неї чекала розлючена Лідія Вікторівна.
– Що це за новини, чому мені не віддають онуків? – Закричала на Ніку свекруха.
– Зараз такі правила безпеки, – відповіла їй невістка. – Дітей віддають лише батькам чи тим, кого вони вказали письмово.
– І чому мене немає у цьому списку? Я вирішила забрати онуків із ночівлею до себе! І що отримую? Та на мене у цьому вашому садочку дивляться, як на злочинницю!
– Почнемо з того, що ви мали сказати про своє бажання мені. А не викрадати рідних онуків із саду, порушуючи їм весь режим, – пояснила Ніка свекрусі.
– Та з якого дива я повинна у вас щось запитувати?! Я дітям бабуся, не чужа людина! – обурилася Лідія Вікторівна. – Це ти все спеціально придумала, щоб мене знову принизити!
– Звісно, дуже треба! – Фиркнула Ніка. – А заразом роботу прогуляла і провалила важливу зустріч із клієнтом. Дякую, звичайно, але надалі краще обходьтеся без таких візитів!
– Та взагалі мені заборони з онуками бачитись, чужі люди їм, може, ближче, ніж рідна бабуся! – закричала Лідія Вікторівна.
Ніка тільки знизала плечима. Увечері вона розповіла Ігореві про те, що сталося, але той несподівано прийняв бік матері. І навіть спробував переконати дружину, що Лідії Вікторівні можна довіряти.
– Ніко, може, настав час пом’якшити твоє ставлення до мами? – Запропонував він. – Поліна та Єгор – її єдині онуки. І взагалі, доньці скоро до школи, хто забиратиме серед дня першокласницю? А мама була б рада цим зайнятися.
– Ігоре, ти ж все розумієш, я не на рівному місці чіпляюся до твоєї матері. У мене цілком обґрунтовані претензії. І сьогоднішній її вчинок тому зайве підтвердження.
– Ну, дай їй шанс! Може, мама все ж таки вирішить прислухатися до твоїх аргументів. Адже вона вже всій рідні ходить розповідає, що ми дітей бабусі не даємо. Мені двоюрідним братам і сестрам у вічі соромно дивитися.
– Знаєш, що? Діти в мене одні, тож і давати їх твоїй мамі з її дивними методами виховання не буду. Досить того експерименту, коли вона маленьку Полінку купала в крижаній воді. А ти впевнений, що в запасі моєї улюбленої свекрухи немає інших інквізиторських методів?
– Досить так говорити про мою матір! Я взагалі вже сам шкодую, що про дитинство тобі розповідав. Ну гартувала і їсти змушувала. І багато чого було. Але я виріс нормальним, – образився Ігор.
Вони ще кілька разів сперечалися на ці теми, а потім Ніка захворіла та лягла на невелику операцію. Вирішувати питання довелося терміново, діти залишилися з Ігорем, а той радісно передав їх матері.
Поліну та Єгора це не надто втішило. Дочка, яка вже мала телефон, найпростіший, зателефонувала і попросила забрати їх якнайшвидше.
– Тату, бабуся нас змусила пити гидкий чай з трав, – сказала пошепки Поліна. – І з-за столу не випускає, Єгор прямо тут засинає.
– Полю, бабусю треба слухатись, – сказав доньці Ігор, який і без того був замотаний роботою та лікарнею. – Давай, не вередуй. Просто зроби те, що вона просить.
– Вона сказала, що на горох нас поставить. А навіщо, ти не знаєш, тату? – продовжувала розмову Поліна. – Скоріше б мама повернулася і забрала нас додому.
– Все буде добре, мама одужає, і ми вас заберемо, – відповів Ігор і поклав слухавку.
Вранці йому зателефонували з дитячого садка, дітей ніхто туди не привів, вихователі турбувалися. Ігор зателефонував матері, та його заспокоїла, сказала, що хоче провести час із онуками. Він не побачив у цьому нічого незвичайного. Та й узагалі, від будинку Лідії Вікторівни до дитячого садка було досить далеко, а Ігор сам не здогадався забрати вранці дітей та відвезти їх. Отже, частково це була його помилка.
Пройшло ще кілька днів, операція пройшла успішно, Ніку мали виписувати. На роботі Ігор взяв відгул, щоб забрати дружину, а потім і дітей, але тільки-но вони з Нікою сіли в машину, як задзвонив телефон.
У слухавці лунав голос Лідії Вікторівни.
– Ігоре, діти ж з тобою? Що за терміновість була їх забирати без попередження?
– Мамо, це що, жарт? – Запитав Ігор, майже падаючи на сидіння автомобіля. – Я у лікарні з Нікою, ніхто дітей не забирав, ми ще тільки їдемо до вас.
– А де вони тоді? – здивовано спитала Лідія Вікторівна. – Та перестань уже жартувати. Я всього п’ятнадцять хвилин, ну гаразд, півгодини розмовляла із сусідкою. Але це була важлива розмова щодо клумб. Може, діти пішли додому?
– А ти не перевіряла? Мамо, терміново йди подивися їх у квартиру! І трубку не клади! – запанікував Ігор.
Потім він сказав дружині:
– Дзвони Полінці.
– А в неї немає телефону, я відібрала за те що вона мене не слухала, – відразу подала голос Лідія Вікторівна. – Нема чого весь час загрожувати, що вона матері подзвонить.
– Ось чому я до дитини другу добу додзвонитися не можу, – зітхнула зблідла Ніка. – Поїхали, Ігоре, давай мені телефон. Нема чого чекати, якщо дітей немає, настав час дзвонити в поліцію.
До будинку свекрухи вони дісталися рекордно за короткий час , Лідія Вікторівна лише встигла перевірити квартиру. Дітей там, мабуть, не виявилося.
Поки Ніка набирала номер поліції, вони з Ігорем повільно об’їжджали двори у пошуках малечі. Зрештою, на автобусній зупинці Ніка краєм ока побачила знайомий помпон від шапочки. Майже без сил вона вискочила з машини і кинулася туди, Поліна та Єгор дисципліновано сиділи на лавці та чекали на автобус.
Побачивши маму, діти кинулися до неї. Вона обійняла своїх малюків, посадила їх у машину та попросила чоловіка.
– Поїхали додому, розмовляти з твоєю матір’ю в мене зараз нема сил.
Ігор лише мовчки кивнув і завів мотор, вдома діти вели себе тихіше за воду, сиділи і збирали конструктор біля ліжка Нікі, якій все ще потрібно було більше відпочивати. Приїхала і її мама допомагати по господарству.
Ігор почував себе винним у цій ситуації, адже це він мав займатися дітьми, а не спихати їх на Лідію Вікторівну, але визнавати це не хотілося.
Через два дні свекруха сама приїхала до будинку Ніки та Ігоря. З гидливим і настороженим виразом обличчя вона пройшла в кімнату і кинула на ліжко невістки телефон Поліни.
– Ось, забирайте своє диво техніки. Взагалі, я вважаю, що дітям їхнього віку рано таке купувати. Там опромінення. І взагалі!
– А я вважаю, що дорослі люди мають відповідати за свої вчинки, а не ховати голову у пісок, – відповіла Ніка. – Ви примудрилися втратити двох дітей шести та п’яти років, а потім повелися так, ніби це нормально. Я нічого не плутаю?
– А що тут такого? У мене Ігор із ключем на шиї зі школи додому сам ходив. І живий, здоровий.
– Інший час був, Лідію Вікторівно, машин мало. А зараз вони навіть у дворах ганяють. І взагалі. Це малеча. Це чим же ви були такі зайняті, що примудрилися загубити онуків? І добре, що все обійшлося цього разу. Але як вам загалом після такого можна довірити дітей?
– Я просто зупинилася поговорити з сусідкою! – відбивалася Лідія Вікторівна. – А потім раз, повертаюся, їх нема ніде. Адже сказала стояти смирно і чекати, поки бабуся наговориться.
– А скільки ви стояли? Діти кажуть дуже довго. А ще, що ви не реагували на їхні прохання і лише кричали у відповідь. Ось вони й вирішили, що бабусі начхати, де будуть онуки. І зібралися їхати додому.
– Невиховані тому що, – одразу обізвалась Лідія Вікторівна. – Ось Ігор у мене ніколи не тікав, та йому й на думку б це не спало. А твої дикуни, слухати нічого не хочуть. Мій корисний чай відмовилася пити, і не стали їсти суп-пюре зі шпинату.
– Ми з вами знову з різних боків барикад, Лідія Вікторівно, – відповіла Ніка. – Але тепер і Ігор зі мною згоден. Тест на бабусю ви явно не пройшли.
– Це що за тест? – Образилася Лідія Вікторівна. – Та я краще за твою матір знаю, як з дітьми поводитися.
– Ні, вам я більше на онуках експериментувати не дам! – відрізала Ніка. – Запасних дітей ми не маємо.
Лідія Вікторівна покинула будинок невістки, голосно грюкнувши дверима. Більше вона не пропонувала посидіти з онуками та взагалі припинила будь-яке спілкування з родиною сина. Але чутки розійшлися швидко, і на черговому сімейному святі замість співчуття Лідія Вікторівна отримала від родичів закиди на свою адресу.
За втрату онуків її засудили навіть ті, хто раніше підтримував, і тепер ненависна невістка знову мала рацію. Але визнавати це Лідія Вікторівна все одно не збирається. Вона краще знає, як виховувати онуків, і сподівається колись переконати в цьому оточуючих.
