Все в житті має свою ціну, а людські стосунки особливо.
У цій родині їх цінували трепетно, і ніхто з рідних не забував самотню, хоча й не зовсім ще літню тітоньку Лауру. Таке чудове і не зовсім звичайне було у неї ім’я.
Міцному здоров’ю тітоньки Лаури можна було позаздрити. Тільки ось останні два роки рідні почали сумніватися в цьому. Не доживши три місяці до сімдесяти років, пішов з життя її коханий чоловік.
Кайдани самотності, зробили її сумною і мовчазною. Це насторожувало рідню.
– Чи не захворіла тітонька Лаура? – помітили її найближчі родичі.
Турботливі діти та племінники оточували теплом шістдесятип’ятирічну оптимістку. Вони не дозволяли їй фізично перевантажуватися і давно зосередили свої орієнтири на кращі аптеки міста.
– Вам потрібен «Гліцин», бажано Форте, – радила наймолодша племінниця, сорокарічна Віра.
– Так, ви зовсім не жалієте себе, все в бігах, – підтримував її чоловік Дмитро.
– Ліки мені не допоможуть. Ще нікого і ніколи від туги і самотності не рятували аптеки, діти мої.
Життя за розкладом зовсім не влаштовувало жінку. З чоловіком їй пощастило. Він оберігав її від будь-яких труднощів, перекладаючи навіть жіночу роботу на свої чоловічі плечі.
Що стосується аптек, то Лаура не довіряла їм, називаючи дорогі ліки, які постійно з’являються на прилавках, шарлатанством.
– Краще за будь-які аптеки – це повітря, чиста вода і хороше, а точніше, правильне харчування, – міркувала вона.
Лаура дивувала не тільки рідню, а й мешканців будинку олімпійським спокоєм. Ніколи не сиділа з сусідами на лавці, не пліткувала з ними, вважаючи це поганим тоном.
Зате ходила у фітнес-клуб на модний «пілатес» для літніх людей. Плавала в басейні, а вдома займалася йогою через інтернет.
Іноді жартувала над своїм дорослим племінником, коли він нудьгував без діла.
– Краще б ти пішов на риболовлю, – дружньо казала вона.
І сама любила риболовлю, чоловік колись привчив її до цього. Але грибне полювання захоплювало її більше. Романтична натура годинами проводила час у лісі, збирала не тільки гриби, але й ягоди та трави.
Молоді племінники за очі називали бабусю Лауру ходячою енциклопедією. Прекрасна співрозмовниця блищала знаннями, але ніколи і ніхто не відчував з нею в спілкуванні ні переваги, як знавця, ні різницю у віці.
Вона була для всіх хорошим другом і співрозмовницею, готова прийти на допомогу кожному, хто її потребував.
Дивовижна жінка, яка любила природу, будь-яку пору року і всю свою рідню. Діти, онуки, племінники її обожнювали.
Але взимку турбувалися: щоб вона не застудилася, не послизнулася, не підхопила вірус. А вона пила якісь настоянки з трав і бузини і говорила:
– Імунітет треба тримати на рівні, мої дорогі. Спорт і дари природи, все, що потрібно для здоров’я.
Відступила ще одна зима. Як вона любила весну! Любила квітучі дерева, які одягалися в білі сукні, нагадуючи мудрій жінці роки молодості.
«Цей травень чарівник…» – наспівувала вона і тут знову здивувала своїх рідних:
– Я їду.
І почала збиратися в дорогу. Ці збори викликали у домашніх занепокоєння.
– Ще вчора ти погано почувалася, – занепокоїлися діти, – може, не варто поки, мамо? Дочекайся вже літа, ну куди ти зібралася?
Вмовляння були марні, Лаура поїхала, не сказавши куди, і не давала про себе знати близько місяця.
Чи потрібно говорити, як занепокоїлися численні родичі. Дзвонили їй, вона не відповідала, надсилаючи короткі повідомлення: «Зателефоную пізніше» або «У мене все добре», «Не турбуйтеся за мене».
І нарешті прийшло повідомлення: «Терміново приїжджайте! Потрібна ваша підтримка. Чекаю на всіх!»
І була вказана адреса якогось селища, про яке всі знали з чуток.
Діти, онуки та племінники злякалися. Були різні припущення. Страх перед невідомістю не давав спокою.
І ось нарешті вокзал, платформа, поїзд. Поїздка три години, а в очах усіх, хто зібрався в цю дорогу, тривога і очікування невідомого. Добралися до пункту призначення.
– Де ж наша Лаура? – стривожені очі шукали дорогоцінну родичку.
– Дорогі мої! – почувся з натовпу закличний голос, – я тут!
Вона махала їм рукою в світло-ліловій сукні, капелюшку і в літніх босоніжках.
Нарешті побігла назустріч з букетом квітів, усміхнена і якась молода Лаура, їх дорогоцінна мама, бабуся і тітка.
Обійми, поцілунки і питання здавалися нескінченними.
– Життя прекрасне, мої рідні! – раптово перервала вона потік люб’язностей і питань. – Я виходжу заміж!
Німа сцена. І тут звідкись із галасливого натовпу до них підійшов чоловік років сімдесяти, зі скромною посмішкою і красивими, ще зовсім молодими очима, як у Лаури.
– Вітаю, – сказав він. – Мене звати Віталій Іванович. Я близький друг Лаури…
Всі привіталися і відразу були запрошені в невелике кафе в самому центрі селища, щоб познайомитися ближче.
Віталій Іванович прожив щасливе життя у великій і дружній родині. І дружина Віра була чудова жінка. І дочку Люду виростили, вчитися до столиці відправили. А вона там і заміж вийшла. Так що в рідне село більше не повернулася.
Вони з Вірою залишилися самі, але коли народився онук Єгорка, їздили до молодих в гості, а на літо вони до них в село приїжджали. Будинок великий, сад-город, свіжі овочі, ягоди і фрукти. Чудовий це був час!
Але все хороше рано чи пізно закінчується. Пішла з життя Віра, залишивши Віталія Івановича зовсім одного. Він довго сумував, дочка з зятем і онуком переживали за нього і нарешті, коли купили квартиру побільше, стали кликати його до себе.
Погодився чоловік, вийшовши на пенсію, пропрацювавши в селищній адміністрації майже сорок років. Тільки з будинком що робити? А тут сусідка і каже:
– Віталій Іванович, Людочка. Здайте будинок моїй подрузі. Вона ось мені написала, що приїхати в гості хоче, а у нас у самих народу купа.
Онучка третього наро.ила. Мені страшенно її побачити хочеться, вчилися в інституті разом років сто тому. З тих пір зв’язку не втрачаємо.
Родина переглянулася. Ну хоч ягоди позбирає, та за квітами догляне, вирішили вони.
– Вона поживе місяць, ми наговоримося досхочу і додому її відправимо. Скільки хочете за проживання?
– Та ніскільки не хочемо, Зінаїда! – відповів Віталій Іванович. – Нехай так живе і улюблені троянди Віри доглядає.
На тому й вирішили.
Так Віталій Іванович і перебрався в сім’ю дочки. Але дуже швидко засумував.
– Не можу я тут більше, Люда, – сказав він. – Мені нікуди вийти, навколо ці величезні будинки, машин безліч. Був приятель Костянтин Іванович з третього поверху, та теж поїхав. Відпусти мене додому, серце заболіло, сумую я за селищем…
– Значить так, батько. Тримати не будемо. Якщо тобі тут зовсім погано, ми відвеземо тебе назад. З сусідами треба поговорити, щоб будинок звільнила їх знайома. Згоден?
На цьому розмова закінчилася. З сусідкою Зіною Віталій Іванович поговорив сам, та зрозуміла ситуацію, сказала, що забере подругу до себе.
Люда плакала, переживала. Як він там один буде?
– Люда, ти поглянь на нього! Він же такий бадьорий! Ніяк старим його не назвеш! Ні ноги не болять, ні суглоби не хрустять. Що ти за нього переживаєш? Будемо відвідувати. Ну не хоче він тут, сам мені сказав, відчуває себе, як у клітці.
– А я як же? Змучуся ж вся!
– Ну і даремно. Про батька подумай, а не про себе. Раз душа його туди рветься, нехай їде. Я його, як чоловік, розумію.
Приїжджає Віталій Іванович в рідне село, і аж серце забилося від радості! Народ вітається: «Привіт, Віталій! Заходь ввечері, поговоримо!» Всі такі привітні, а в нього самого теж посмішка з обличчя не сходить і дихається легко.
Заходить він з донькою і зятем у кімнату, а на табуретці біля вікна жінка стоїть, фіранку вішає.
– Ой, вже приїхали! А я тут все перемила до вашого приїзду, фіранки випрала, повісити тільки не встигла. Ну, влаштовуйтеся у своєму домі, а я до Зіни піду, – сказала вона, легко зійшовши зі стільця. – Тільки запитати хочу: Віталій мене не впізнав?
Чоловік довго дивився на цю рожевощоку жінку, і щось раптом ворухнулося в душі!
-Лаура! Скільки ж ми не бачилися?
– Сорок з гаком, Віталій Іванович. Ну, я пішла, побачимося ще до мого від’їзду.
І пішла, залишивши всіх в повному здивуванні, в чистому будинку з тонким, ледь вловимим ароматом її парфумів. І в будинку, і в городі краса, все в квітах. Видно, що добре доглядала за будинком його квартирантка.
Приготували обід, сіли за великим столом і почали розпитувати, що та як.
У ту далеку пору він тільки з армії повернувся. А тут і Зінка з подружкою після закінчення інституту приїхали. Зінаїда додому повернулася, а її подруга Лаура погостювати.
Молодь відразу зійшлася, до них приєдналися й інші хлопці та дівчата. Клуб, кіно, танці, посиденьки біля багаття до пізньої ночі. І сподобалися вони одне одному, Віталій і Лаура. Коли вона зібралася їхати додому, він боязко відвів її вбік і запитав:
– Вийдеш за мене ?
Дівчина зніяковіла і відповіла:
– Ти дуже хороший, Віталік, правда. І подобаєшся ти мені. Тільки ось заміж не готова і в селищі залишатися не хочу. Не ображайся на правду, добре?
Він не образився. Шкода було розлучатися, але довелося. Потім дізнався від Зіни, що Лаура в місті вийшла заміж, потім і він одружився з Вірою. Гарне життя прожив, про Лауру вже й не згадував майже, поки знову ось так не зустрілися.
Дочка з зятем провели вихідні з батьком і поїхали. А він місця собі не знаходив. Згадав, як з жалем проводжав Лауру в юності, і повторити цього не захотів. Нарізав троянд у саду, одягнув новий костюм, який зять з дочкою купили в Києві, білосніжну сорочку і пішов у гості до Зінаїди.
Там гамір, галас, метушня! Маленькі дітки. Зіна накриває на стіл, а Лаура сидить з дівчинкою на колінах і читає їй казку. Коли дочка Зіни забрала малу, Віталій підійшов і вручив Лаурі квіти. Рум’яні щоки жінки стали ще рожевішими.
За столом, в центрі якого стояла ваза з трояндами, розговорилися, віддалися спогадам. А після вечері Віталій запросив Лауру на прогулянку.
Селище розрослося. Біля кожного будинку квітучі палісадники, пахне квітами і віє вечірньою свіжістю.
Вона розповіла про своє життя коротко, що чоловіка давно поховала.
Він взяв Лауру за руку, і йому так не хотілося її відпускати.
– Ти коли назад збираєшся? – запитав він.
– Скоро. Вдома хвилюються, та й у Зіни тісно, сам бачив. Дякую, що дозволив пожити у тебе.
– Та хоч на все життя залишайся і живи, – несподівано випалив він.
Лаура зупинилася і подивилася на нього з посмішкою:
– Знову заміж кличеш чи що, Віталій Іванович?
– Кличу, Лаура, кличу, дорога.
Вона подумала пару днів, порадилася із Зіною. Та й сказала їй:
– Він хороший чоловік, Ларка (так вона називала її з юності). І мучиться в самотності вже котрий рік. Погоджуйся, подружко. Заживемо поруч. А роки не перешкода.
– Я знав, знав, що ти мені не відмовиш, моя красуне, – сказав Віталій, коли Лаура сиділа у нього в чистій кімнаті, пила чай і зізналася, що хоче зробити ще один виток у своєму житті, останній.
– У нас буде як у романі Маркеса «Кохання під час холери», де герої зустрілися більш ніж через півстоліття, і їхній роман відновився в зрілому віці, а почуття виявилися непідвладними часу.
– Роман не читав, але у нас своє життя, справжнє. І ніякої холери.
Після цього зізнання Лаура і запросила рідних, щоб познайомити з «нареченим». Вибір був схвалений. Відразу ж приїхала Люда з чоловіком і сином до батька. Лаура з Віталієм розписалися.
І як тут не порадіти за щастя двох сердець, яке зігріло їх у прекрасний час життя, який іноді називають «оксамитовим сезоном»? І як не дати другого шансу вже зрілим почуттям, щоб зберегти їх протягом усього життя, що залишилося. А минуло вже з десяток років, але вони все ще разом…
Спеціально для сайту Stories
