– Люська! – кругленька, і така ж рум’яна, як Колобок із казки, Ніна Матвіївна штовхнула сусідську хвіртку і перевела дух. – Ой, ось ти де! Біжи! Там твій знову начудив!
Молода невисока жінка зітхнула, неквапом виполоскала і викрутила ганчірку, якою мила сходинки ґанку, і тільки потім обернулася.
– Що там, тітко Ніно?
– У Семенихи паркан звалили! Весь як є!
– Так його там і було! Нічого не залишилося. Три жердини і ті гнили!
– Ось вони його й упрацювали! Що там було, не знаю… Все б нічого, але Валентина як на зло вдома була і все бачила. Тож я б на твоєму місці поспішала!
Люся обсмикнула поділ сарафана, відкинула ганчірку, і кивнула сусідці на веранду.
– Тьотю Ніно, там Варюшка спить. Придивіться за нею.
– Біжи вже! Подивлюся!
На ходу цмокнувши Ніну Матвіївну в щоку, Люся вискочила за хвіртку. Селище дрімало в спекотній липневій полуденній тиші. Легкий вітерець зрідка пробігав верхівками садів, але прохолоди не приносив. Літо цього року видалося дуже спекотне і Люся в черговий раз щиро пораділа, що не продала мамин будинок.
Тепер було куди податися з душного розпеченого міста. Та й дітям тут краще. Варя спати стала як годиться, а не прокидаючись кожні півгодини, вередує менше. Сергій ось тільки… Але з ним і в місті проблем вистачало. Вік такий… Складний… Артем каже, що треба обережно, не поспішаючи… Чоловік, звісно, знає, про що говорить. Сам з вітчимом ріс.
Ніякої особливої любові чи порозуміння там не було. Як пішов Артем з дому в 16, так і живе сам по собі. Добре, що бабуся тоді ще жива була. Пригріла. А так поневірявся б незрозуміло де. І невідомо, у що це все вилилося. А баба Нюра молодець! І вчитися його змусила, і до армії сходити. Розуміла, що сама правильного, «чоловічого» розуму не дасть.
Боялася, звісно, не без цього. Чи мало на кого Бог пошле, але небо, певне, її молитви уважно слухало. І з командиром Артему пощастило, і хлопці попалися добрі. Дружать тепер. У гості їздять один до одного. Не всі, звісно, але друзів у нього вистачає. А що вона? Тільки й рада! Вже сім’ї, діти у всіх. Вона хрещена трьома з цих дітлахів. Не чужі…
Спілкуються, передзвонюють протягом року, а влітку всі повз море їздять. Так вийшло, що Артем тепер «серединка». Якраз на півдорозі до узбережжя. Де ще зупинятися, щоб переночувати? Нехай тісно у міській квартирі, зате весело! Діти покотом на підлозі, а дорослі до світанку на кухні. Поговорити, поділитися, а то й допомоги попросити. Всяке бувало.
А цього року тут прийматимуть гостей. Місця більше та й повітря свіже. Роздолля… Шкода, що тепер без мами… Люся змахнула з обличчя волосся, що вибилося з-під косинки. Та вже… Багато води витекло з тих пір, як вона бігала дівчинкою по цих вуличках… Тут пройшло дитинство… Тут знайшла її перше кохання… Від неї Сергійко і вийшов. Люся зітхнула і додала кроку.
Сашка вона згадувати не любила. Та тільки куди дінешся, якщо копія – он вона! Завжди перед очима. Сергій на батька був схожий так, що навіть свекруха Люсі, що не відбулася, побачивши вперше хлопчика, завмерла, не вірячи очам своїм, а потім розвернулася і кинулася бігти. Чому вона так зробила, Люся так і не зрозуміла. Злякалася? Чого?
Люся ніколи не просила ні допомоги, ні підтримки. І не прийняла б їх, навіть якби її про це просили. Гордість треба мати. Хоча, яка тут гордість? Її розтоптали і знищили того дня, коли Сашко привів її за руку в будинок батьків, а ті сказали, що «цієї» там не буде… І Люся тоді мало не зірвалася.
Не змогла пережити те, як подивився на неї Сашко, після того, як його мати запитала, чи впевнений він, що це його дитина. Люся сперечатися не стала. Навіщо доводити комусь щось? Що немає в тобі ні бруду, ні темряви? Вона лише на мить підпустила до себе думку, що буде, напевно, краще, якщо…
Все-таки навчання і мама вже не така молода… Але тут же схаменулась і довго потім не могла пробачити себе за цю хвилину слабкості. Мама її зрозуміла правильно:
– Налюбити вміли? Вміти треба й відповідь тримати. Все-все, більше я тобі на цю тему жодного слова не скажу. Що є – з тим і житиме тепер, а назад озиратися – дороги далі не побачиш під ногами. Було і минуло! Усе! Не реви! Страшно тобі?
– Дуже … Мам, як ми впораємося тепер?
– А потихеньку. Я, коли на тебе чекала, знала, що мені допомоги взяти нема звідки. Мами моєї давно вже не було, а свекруха пішла за півроку до того, як ти з’явилася. Хворіла дуже. Тато твій працював цілодобово. Тож довелося справлятися якось самій, а ми разом з тобою. Невже не сдужаєм? Тільки… Доню, ти Сашка свого кохаєш?
– Не знаю я вже нічого. Він мене бачити не хоче, а я його, певно, вже ніколи не пробачу. Кинув… І добре б мене, а дитина в чому винна?
– Я не до того. Якщо ти Сашка кохала, коли у вас все трапилося, то пам’ятай про це, а не про те, що після було. І нехай дитина твоя знає, що її хотіли, чекали і любили ще до того, як він побачив світ. Не знаю як це працює, але діти це відчувають. У мене ось цієї основи не було і мені великих зусиль вартувало тебе полюбити, коли ти з’явилася.
– Мам, що ти таке кажеш?!
– А ось те й говорю! Я зараз не про інстинкти. Якщо мати не зовсім зникла, то на руки візьме та вигодує. Дбати буде краще, ніж багато хто, бо провину за собою знати буде, але серця не дасть, а дитина це добре відчуває. Маленьким ходитиме і питатиме – чи любить його мама, а потім перестане. І вже нічим ти цю грудку болю всередині в нього не прибереш.
І життя в нього піде не гладко, а по купах. Добре, якщо вирівняється вчасно. Сім’ю заведе, дітей своїх побачить не так, як на нього самого дивилися. Тоді йому буде легше. Відпустить трохи біль, але до кінця нікуди не подінеться. Так і зрідка крутитиметься в душі, нагадуючи про те, чого не було. Розумієш?
– Здається, так… Мамо, а це складно?
– Любити?
– Так.
– Дуже. Не буду тобі брехати. Мені здається, що це взагалі найскладніша річ у світі. Навіть пробачити іноді простіше буває, а ось любити когось, або себе – це дуже складно. І помічників тобі цього не буде. Все сама. Хіба що… Страх. Він допомагає.
– Чому?!
– Тому що, якщо ти боїшся за когось, то він тобі небайдужий, а вже за дитину… Якщо хоч раз зазнала цього страху – вже не зможеш без душі підійти. Скрутить усе всередині, виверне, а потім, коли відпустить, така легкість з’явиться, що й не передати словами. І душа омиється, і кохання туди зазирне.
Чому Люся згадала саме зараз цю розмову? Може, тому, що Сергійко все частіше став давати їй привід для цього страху? Варюшка маленька ще й з нею по-іншому. Коли Люся Артема зустріла, ні в яке кохання вона вже не вірила. Готова була сперечатися до світанку з будь-ким, хто скаже, що воно є… Вона не вірила, а Артем – знав …
Не відпустив її, поки не довів, що не варто з одного сумного досвіду судити про все життя цілком, адже найголовнішим доказом його кохання стало для неї саме те, що Артем прийняв Сергія як свого. Рік дбав про хлопчика, а потім з’їздив до Сашка і поговорив з ним по-чоловічому. Про що і як – Люся не знала.
Тільки після цієї розмови свідоцтво про народження Сернія вони змінили і тепер там немає прочерку у графі «батько», а стоїть по батькові – Артемович, а прізвище те саме, що й у Варюшки. І Люся бачить – не робить чоловіка різниці між дітьми. Рано, звичайно, судити поки що про це. Все-таки донька – це не син, та й маленька вона ще.
Але вже зараз Люся бачить – любить Артем Сергія. Як може, так і любить. Коли і суворо обсмикне. Не без цього. Але Сергій, до речі, на нього не ображається. Навіть на її зітхання і більше реагує. А тут батько сказав! І питань жодних. Обурений голос Валентини Люся почула ще до повороту на вулицю, де жила Наталя Семенівна.
Багато років працювала вчителькою у місцевій школі, вона викладала математику і була дуже поважною людиною. Так уже склалося, що ні сім’ї, ні дітей вона не мала, а тому жила сама, тихо і скромно, зрідка приймаючи допомогу від своїх колишніх учнів. Люся сама неодноразово забігала до неї, щоб допомогти, коли приїжджала провідати маму, та й Сергій у маленький будиночок на околиці селища дорогу знав дуже добре.
– Вахлаки! Обидва! Ні розуму, ні совісті! Чого ви зчепилися? Не соромно? Наробили справ! Що мовчите?
– Мам…
– Що ти мамкаєш?!
– Ми не хотіли…
Люся звернула за ріг і побачила, що Сергій стоїть навитяжку перед Валентиною, а та тримає за вухо свого Єгора. То вже добре! Валя жінка сувора, могла й Сергія за вухо відтягти, навіть не скривившись. Вона вважала, що чужих дітей не буває, тому всіх навколишніх виховувала так само, як і своїх, не розбираючи, хто свій, а хто сусідський.
Погано було те, що у Сергія вся щока була червона і футболку білу, його улюблену, можна було тепер сміливо відправляти на ганчірки. Рукав висів на нитці, та й чистою вона вже ніколи не буде, як не намагайся випрати.
– Що тут у вас?
– А ось, помилуйся, Люсю! Бачила, що вчудили?
Валентина все ще кипіла праведним гнівом, але Люся бачила, як вона нишком оглядає сина, намагаючись зрозуміти, чи треба вже бігти до фельдшера, чи можна почекати і розібратися своїми силами. Старий паркан, який давно вже дихав на ладан, наказав довго жити.
Прогнилі дошки валялися в заростях бур’яну, який перетворив город Наталії Семенівни на непролазні джунглі. Господині цієї пишності видно не було. Це вже потім Сергій розповість матері, що Наталя Семенівна вийшла на ґанок, подивилася на те, що вони наробили, і не сказавши жодного слова – пішла. Люся похитала головою:
– Синку! Як ви так?
– Були причини! – Ненависті в синовому голосі було стільки, що Люся мимоволі здригнулася.
– Сергію!
Син нічого їй не відповів. Він повернувся і побрів вулицею. Було в його опущених плечах щось таке, що Люся відчула, як обірвалася якась струна всередині, і біль, той самий, про який говорила їй колись мама, скрутила її, вибивши подих і не даючи збагнути, що ж робити далі.
– Єгоре, через що ви побилися?
– Так я вам і сказав!
Міцна затріщина, яку Валентина відпустила синові, привела до тями хлопчика, що зарвався.
– Нормально відповідай, коли тебе питають!
– Це наші справи. Самі розберемося! – похмуро буркнув Єгор, і вивернувшись з рук матері, дунув вулицею наздоганяти свого приятеля.
– Ось, обормот! – Валентина охнула, потираючи забитий лікоть. – Дочекається він у мене!
– Валь, а чому вони могли посваритися?
– Ти думаєш, я знаю? Увечері розберемося. Він же раніше тепер додому не з’явиться! Ну, нічого! Їсти захоче – прийде! – Валентина махнула рукою і пішла до своєї хвіртки. Не доходячи до неї кілька метрів, вона обернулася. – Із парканом що робити тепер? Мій на вахті. Повернеться лише за тиждень.
– Увечері Артем приїде – поговорю з ним.
– Скажеш потім, що вирішите. Адже обоє хороші! Тож і мені відповідь тримати за свого дурня.
Розмова з Артемом була дуже короткою. Почувши про те, що трапилося, він відсунув тарілку і покликав до себе Сергія.
– Ходімо! Поговорити треба.
Люся заважати їм не стала. Виглядала зрідка на веранду, щоб переконатися, що вони все ще сидять на ганку, і йшла займатися своїми справами. Вона давно вже зрозуміла, що краще за Артема з Сергієм ніхто домовитися не зможе. Тільки раз серце в неї сіпнулося, і вона мало не зробила крок на ганок, коли побачила, що Сергійко возить кулаком по щоках.
Але Артем не намагався заспокоїти його. Він мовчки сидів поруч із сином і чекав, поки він заспокоїться. І Люся вирішила, що не варто втручатися. Пожаліти сина вона завжди встигне, а зараз там, на ганку, діялося щось дуже серйозне, і їй потрібно було спочатку зрозуміти, що саме. Варя розкапризувалась, і Люся відволіклася ненадовго.
Коли виглянула на веранду знову, зрозуміла, що чоловік із Сергієм кудись пішли. Про те, що сталося, вона дізналася пізно ввечері. Артем прикрив двері до дитячої і, поманивши за собою дружину, повів її в альтанку на краю ділянки.
– Тут нас не почують.
– Артеме, що сталося? Що за такі таємниці? Чому хлопці побилися?
– Через язики погані.
– Чому?! – Люся ахнула так голосно, що Артем притиснув її до себе, заспокоюючи.
– Не кричи! Дітей розбудиш! Нічого нового чи дивного, Люсь. Єгор почув, як тітки біля магазину язики точили. Дізнався, що я Сергію не рідний батько. Ось і вирішив цим знанням із другом поділитися.
– І що? Чому Сергій у бійку кинувся? Він знає про це.
– Так сказати по-різному можна, розумієш? Єгор у висловах не посоромився…
– І що тепер робити?
– А нічого. З Сергієм я поговорив, а з Єгором вони ще вдень помирились. Вчасно запалений другом ліхтар під оком дуже полегшує розуміння.
– Синці пройдуть, а ось інше?
– Стривай і побачиш, як ми питання вирішуватимемо. Добре, що завтра субота. У будні важче було б. Не хвилюйся!
Ранок застав Люсю на подвір’ї. Вибираючи малину з великого, ще мамою посадженого куща, вона боялася йти будити дітей. Сергій так і не підійшов вчора до неї, щоб порозумітися. І тепер вона докоряла собі, що сама не спитала його про те, що трапилося. Батько-батьком, та й їй совість мати треба! Легкий тупіт пролунав за спиною, і Люся не встигла обернутися, як син тицьнувся носом у її спину і прогудів:
– Мам! Вибач…
Люся перехопила великий емальований кухоль з малиною зручніше, повернулася і притягла до себе сина.
– Як ти?
– Нормально. Мам, я не хотів…
– Знаю. Синку, розумієш…
– Не треба! Мені тато вчора все пояснив. І хто рідний, і як треба з тими, кого любиш… Тільки мам…
– Що, рідний?
– Він мене зовсім не хотів?
Люся здригнулася і малина, яку вона встигла зібрати, таки розсипалася по доріжці. Притримавши за плече того сина, який кинувся було її збирати, Люся зазирнула йому в очі.
– Ні, синку. Не так! Батько твій… Кровний батько… Він був молодий. Не знав, що правильно, а що не дуже. Слухав усіх поспіль, ось як Єгор. Тому йому просто не вдалося вчасно розібратися зі своїми бажаннями, розумієш?
– А ти? – очі Сергія, такі ж як у неї самої, раптом нагадали Люсі мамині. Та ж синьова, те ж очікування чогось потрібного, світлого…
– А я тебе хотіла! Так, як ніколи і нічого не хотіла більше у цьому житті!
– А Варю?
– Варя була потім. Ти був першим. Мені було дуже страшно, але я чекала на тебе. Мріяла побачити, взяти на руки, стати тобі мамою… Я любила тебе ще до того, як дізналася, хто ти – хлопчик чи дівчинка. Це було зовсім неважливо. Розумієш?
– Напевно…
Сергій на мить притиснувся щокою до руки Люсі, що лежала на його плечі, а потім кивнув.
– Так. Ти мене любила.
– І тепер люблю!
– Я знаю, мамо…
Новий паркан Артем з хлопчиками поставили лише за два дні. Допоміг ще хтось із сусідів, і Наталя Семенівна, розливаючи компот по склянках, щоб напоїти своїх помічників, усміхалася так само, як колись у молодості – широко та безтурботно. Через тиждень Люся винесла на ганок таз зі свіжовипраною білизною і зітхнула, коли Ніна Матвіївна, трохи захекавшись від швидкої ходьби, знову штовхнула її хвіртку.
– Знову?
– Ні, Люсь, не хвилюйся! Все гаразд! Я чого сказати хотіла… Сергій твій пацанів наздогнав, і вони і сад, і двір Семенівні впорядкували. Ось тільки він там пилою орудує, а я злякалася – мало. Не зашкодив би собі чогось.
– Це навряд. З інструментом його батько справлятися вчив, тож тут боятися нема чого.
Від Люсі не сховалося як трохи підібгала губи Ніна Матвіївна. Батько, мабуть, думає, як же! А хай собі думає! Яка різниця, що кому на думку спаде? Адже всі своє бачать. Хтось хороший, а хтось – не дуже. Інша людина стане ранком, посміхнеться новому дню і піде шукати те, що його порадує, а іншому як мед на голову не лий – все не солодко буде.
Тож чи варто витрачати свій час на тих, кому завжди і все не так? Ні! Навіть і думати тут нема чого! Люся струснула наволочку, вдихнула свіжість, що на мить розігнала гаряче повітря, і посміхнулася. Поспішати треба! Завтра товариш по службі Артема з родиною в гості приїдуть.
Справ – кінь не валявся! А Сергійко їй не помічник. Поки у Наталії Семенівни все намічене сьогодні не закінчить, додому не прийде. Та й правильно! Чоловік має своє слово тримати і часом володіти.
– Щаслива ти, Люсю! – Ніна Матвіївна крокувала вже було до хвіртки, але обернулася. – Звідки в тебе стільки?
– Скільки є – все моє! А звідки? Та просто все, що віддала – те й отримаєш. То мама казала, а я їй вірю!
