— Костику, як там мама?
Зінаїда Єгорівна складала в сумку хлопчика шматок сала, пачку крупи, пляшечку рослинної олії, пакет із картоплею. Костя опустив очі.
— Зараз вона хвора.
— Знаємо ми її хворобу.
Костя стояв мовчки, похиливши голову. Ну що він міг відповісти тітці Зіні? Вона й сама все знала, тому й допомагала їм із сестричкою. А мати й справді вже п’ятий день не просихала. Тітка Зіна зітхнула.
— Ох, горе гірке. Як вам жити? Ну біжи, а то зовсім стемніє.
Костя схопив сумку й побіг у бік дому. На вулиці посилювався мороз. Треба б сьогодні спалити зайвий оберемок дров. Хоч він і економив.
Костя відчинив двері й одразу побачив Лізу. Вона сиділа на дивані й перелякано дивилася на нього.
— Що з тобою, Лізко?
— Тебе так довго не було, а мама пішла.
Костя про себе вилаявся. Ну про що мама думає? Залишила Лізку саму. А їй усього п’ять.
Кості нещодавно виповнилося одинадцять. Він не просто вважався старшим, він був уже дорослим — усе в цьому домі лежало на його плечах. Дрова, вода, приготування їжі, прання. Мати рідко бувала тверезою, тому й допомоги від неї не було.
Якщо чесно, то Костя ледве міг пригадати, коли вона була тверезою хоча б тиждень… Напевно, ще за часів батька. Тато лаявся, замикав її вдома. А коли батька не стало, мати зовсім зійшла з глузду.
Костя швидко розтопив піч, заварив Лізі чай, нарізав тоненько сала та хліба.
— Ось, пожуй поки, а я суп зварю.
Ліза сіла за стіл, пила чай і розповідала про те, як погано сьогодні поводився Барсик. Костя майже не слухав її. Він думав, що ж буде далі…
Лізі через рік до школи. Її будуть дражнити, вона буде страждати, а як допомогти? Ну, поки він вчиться, її ніхто не чіпатиме, а потім? Справа в тому, що коли Лізі було всього три роки, мати якось примудрилася її впустити.
Спочатку, здавалося, нічого не сталося, а потім у Лізи очі почали якось нерівно дивитися. Зараз оченята були косі, причому настільки, що людині, яка не була до цього готова, ставало не по собі.
Місцевий фельдшер казав, що якщо це лікувати, то, найімовірніше, все можна виправити. Тільки хіба у матері є час цим займатися?
* * *
Мати вранці не прийшла. Не прийшла й наступного дня. Таке траплялося й раніше — якщо десь наливали, то додому її не тягнуло. Але незабаром поширилася чутка, що вона поїхала до районного центру з якимось чоловіком.
Через тиждень чутка підтвердилася, і за Костею та Лізою приїхали представники служби опіки. Їх відвезли в різні місця. Коли дівчинку відривали від брата, вона плакала, а Костя, задихаючись від сліз, кричав:
— Лізко! Я знайду тебе, чуєш? Знайду і заберу!
* * *
Ліза з люттю мила посуд. Це була її робота — посудомийка в ресторані. Вона прийшла сюди влаштовуватися офіціанткою, вже обійшовши все місто в пошуках роботи. Але над нею посміялися.
— Що ти за офіціантка? Якщо ти поглянеш на клієнта своїми чарівними оченятами, він забуде, навіщо сюди прийшов.
Ліза давно звикла до глузувань. Раніше, коли була зовсім маленькою, плакала, ображалася… А потім вирішила, що в цьому немає сенсу. Ось така вона, і з людьми нічого не поробиш. Вона вже хотіла піти, але жінка, мабуть старша, сказала:
— Нам потрібна посудомийка. Зарплата невелика, але на додачу до неї ти завжди будеш сита. Підеш?
Їй нічого не залишалося, як тільки погодитися. І ось вона цілими днями мила посуд і намагалася не знімати темні окуляри без особливої потреби. Як не дивно, колектив поступово прийняв її. Особливо теплі стосунки склалися з Максимом.
Симпатичний хлопець, він приїхав із села, навчався в інституті, а вечорами підробляв у ресторані офіціантом.
Максим одразу почав захищати Лізу, і вона була йому дуже вдячна. А після одного випадку Ліза зрозуміла, що закохалася.
Ліза поверталася додому після роботи. Її шлях пролягав через парк, але вона помітила там компанію. Вона вирішила йти швидким кроком, сподіваючись швидко пройти повз хлопців. Але вона помилилася. Компанія одразу її помітила. Назустріч їй хиткою ходою попрямував один із молодиків.
— Стій, красуне! Приєднуйся до нас!
Ліза спробувала обійти його, але хлопець міцно схопив її за руку.
— Ти що, глуха? Я сказав, приєднуйся!
Ліза спробувала вирвати руку.
— Відпусти!
Але той лише розсміявся.
Звідки взявся Максим, вона так і не зрозуміла. Він буквально підлетів до них, з ходу збив з ніг того хлопця, схопив Лізу за руку й крикнув: «Біжимо!».
Його розрахунок був правильним: поки товариші піднімали друга, поки оглядалися, згадуючи, в який бік втекла парочка, Максим і Ліза вже були далеко. Вони бігли настільки швидко, що не помітили, як опинилися далеко від дому Лізи.
Обоє зупинилися, віддихалися й розреготалися, а потім Максим провів її додому. Всю дорогу вони весело базікали. Ліза ніколи не відчувала себе так — у неї ніби крила за плечима виросли.
Дивно, але й Максиму з нею було дуже добре. Водночас він відчував розгубленість і не розумів, що йому робити. Лізка дуже вродлива… була б, якби не її очі. А в темних окулярах вона дуже подобалася Максиму.
Минуло кілька тижнів. Вони багато спілкувалися, Макс проводжав її додому. Виявилося, що Ліза — чудова співрозмовниця, розумна, з почуттям гумору.
У ресторані над ними жартували. Ліза ніяковіла, а Максим просто мовчав. Він сам розумів, що відбувається щось не те. Йому було замало простого спілкування. Макс стримував себе — ну куди ж це? Вона ж така косоока… І сам собі відповідав — мені все одно. Я зароблю для неї купу грошей, і вона обов’язково виправить цей недолік.
* * *
На день народження Лізи Максим попросився до неї в гості. Ліза збентежено розповідала:
— Цю квартиру мені дали після дитячого будинку. Поки що встигла зробити ремонт лише в кімнаті. Диван віддала сусідка, штори купила. На більше поки що грошей не зібрала.
— Мені подобається. Неважливо, що ще не дороблено. Зате це твоє, ти сама тут створиш те, що тобі потрібно. Ходімо на кухню, святкуватимемо!
— Святкувати?
— Ага. Дивися, наш шеф-кухар наклав нам смаколиків, а я купив ігристе. Справжній день народження, і в мене навіть подарунок є!
* * *
Костянтин Єгорович сьогодні був не в настрої, і його секретарка Олена це відразу зрозуміла. З кабінету шефа лунав його грізний голос, що більше нагадував ричання.
— Я питаю, за що ви берете такі гроші, якщо від вас ніякої користі! Я ж не прошу вас знайти голку! Я прошу вас знайти людину! Звичайну, яка ніяк не може просто так взяти й зникнути! Я вже кілька років плачу вашій конторі, а результату немає! Ви весь час натрапляєте на якісь сліди, а потім сліди зникають!
Він на мить замовк. Потім заговорив ще голосніше.
— Все, мені набридло! Якщо ви нічого не можете, я розриваю з вами договір! Ні! Мені ваше «завтра» вже давно набридло!
Шеф замовк. З кабінету вийшли двоє чоловіків і, не дивлячись на Олену, покинули приймальню.
Олена взяла піднос зі свіжозавареною кавою й відчинила двері до кабінету.
— Кава, Костянтине Єгоровичу.
Він подивився на неї.
— Олено, ось чому ти примудряєшся приносити мені каву вчасно, а ціла юрба людей, які отримують набагато більше грошей, не може впоратися з цим завданням?
Олена співчутливо подивилася на нього.
— Що, знову нічого?
— Нічого. Я не розумію, куди ж вона могла подітися?
— Може, її удочерили? Може, вона поїхала…
— Все може бути. Взагалі не розумію, навіщо одну дитину стільки разів переводити з одного дитячого будинку в інший.
— Швидше за все, її ображали… через…
— Та зрозуміло, зрозуміло…
Олена працювала у Костянтина вже три роки — незважаючи на те, що він не дуже хотів брати на роботу молоду дівчину, побоюючись, що вона швидко вийде заміж, і доведеться шукати іншого секретаря.
Але Олена працювала і заміж поки не збиралася. Вона йому подобалася — красива, розумна. Шкода, що це лише робочі стосунки, бо можна було б і залицятися…
Звідки йому було знати, що Олена й чоловіків взагалі не помічає, бо в її серці є лише один — її начальник.
* * *
Увечері у Олени було заплановано відвідування ресторану — день народження подруги. Вона попросила відпустити її раніше. Костянтин Єгорович підозріло подивився на неї.
— На побачення, напевно?
Олена й сама не зрозуміла, чому відповіла «Так». Їй на мить здалося, що бос ніби розсердився, але швидко взяв себе в руки.
— Добре відпочити.
Це прозвучало настільки сухо, що Олена здивовано подивилася на нього. А Костя й сам не зрозумів, чому так відреагував. Звик, що в Олени нікого немає — тільки робота.
* * *
Ліза прийшла на роботу раніше. Вона була у чудовому настрої. Максим уже кілька разів залишався у неї на ніч і щоразу казав, що йому не хочеться йти. Вона почала переодягатися й почула голос Макса. Хотіла крикнути, але завмерла: говорили про неї.
Судячи з голосів — Максим, адміністратор та інший офіціант. Вони теж увійшли до роздягальні, але Лізу не бачили: її шафка була за рогом.
— Максе, ну скажи? Ну як? Вона ж, як тільки подивиться своїми очима, так у будь-кого бажання зникне.
— Ай, відчепіться.
— Ні, ну ти герой, не кожен наважився б на такий подвиг. Вона хоч нормально старається? Розуміє, що тобі повинна бути вдячна?
Хлопці голосно розреготалися. Ліза чітко чула, що й Максим сміється. Потім він сказав:
— Та все нормально. Я їй обличчя газетою прикриваю, коли треба.
Знову регот. Ліза вийшла з-за рогу. Вона стояла мовчки, поки всі її не помітили. Адміністратор і другий офіціант швидко вийшли, а Максим подивився на неї переляканими очима.
— Лізо, я так не думаю… Тобто… Я просто, щоб вони відчепилися, так сказав.
Ліза щосили дала йому ляпаса і кинулася тікати. Вона вискочила в зал і вже на виході ледь не збила з ніг дівчину. З Лізи злетіли окуляри. З підсобки вискочив Максим.
— Ліза! Стій!
Дівчина обернулася до тієї, на яку наскочила, пробурмотіла «вибачте», підняла окуляри й кинулася навтьоки.
А Олена стояла ошелешена. Ліза? Не може бути! Вона впізнала її за фотографіями, які їй показував бос. Вона встигла помітити очі цієї дівчини, та й вік…
Олена вибігла з ресторану. Вона побачила дівчачу постать, що швидко віддалялася, і пішла слідом. Потім дістала з кишені телефон.
— Костянтине Єгоровичу, вам варто приїхати… Так, терміново.
* * *
Ліза вже підбігла до під’їзду. Сльози заважали їй бачити, вона зупинилася на хвилину, щоб витерти їх і дістати ключі.
— Лізко! Лізко!
Вона завмерла. Серце стиснулося. Так її називав лише один чоловік: він розтягував її ім’я так, що наголос припадав на останній склад. Вона не пам’ятала, як він виглядав, але добре пам’ятала, як сильно його любила. Вона обернулася.
— Костя?
І одразу ж опинилася в обіймах високого чоловіка.
— Сестричко… Як же довго я тебе шукав…
До них підбігла ще якась дівчина, вона чомусь плакала. І Костя плакав. Усі плакали…
* * *
Минуло три місяці. Максим переодягався перед зміною, до нього підійшов адміністратор.
— Є новини?
Максим заперечно похитав головою.
— Та, дідько. Некрасиво вийшло… Хоч би пояснила. Ми ж просто пожартували…
Максим нічого не відповів. Усі три місяці він щодня ходив до Лізи додому, але її не було. Коли він зрозумів, що вона чула їхню розмову, ледь не провалився крізь землю. Він знав, що вона його не пробачить, але не думав, що буде так погано.
Лише після того, як втратив Лізу, він зрозумів, як сильно її кохає. Повний дурень! Сказав таку гидоту, щоб не втратити авторитет перед хлопцями.
Він вийшов у зал. За столиком уже сиділи клієнти, судячи з вигляду, заможні — чоловік і дві дівчини. Вони весело базікали. Макс підійшов і дістав блокнот.
— Що будете замовляти?
Усі мовчали. Тоді Макс підвів очі. Блокнот впав. За столиком сиділа Ліза в темних окулярах.
— Лізо… Лізо! Благаю, вислухай мене! Я не хотів. Я дурень. Сам не знаю, чому тоді це випалив. Усі вважали себе крутими, і я не хотів відставати. Лізо! Таке ніколи не повториться, клянуся. Я не можу без тебе! Мені абсолютно байдуже, які в тебе очі! Я зароблю, я працюватиму день і ніч, ми все все вилікуємо. Тільки пробач мене!
Він, не замислюючись, впав перед дівчиною на коліна. Ліза зняла окуляри. Максим з подивом дивився на неї. Її очі були в порядку, а сама вона була прекрасна…
— Ти…
— Встань. На тебе всі дивляться.
Ліза безпорадно поглянула на брата. За той час, що він був з нею в клініці в Німеччині, вони стали дуже близькими.
— Мені байдуже.
Костя хмикнув і допоміг хлопцеві встати.
— Закінчуй. Вона тебе пробачила. Але я запам’ятав! Не дай Бог тобі ще хоч раз образити мою сестру! І ось що, візьми вихідний на сьогодні. У нас сьогодні сімейне свято, а оскільки ти, наскільки я розумію, незабаром теж станеш членом родини, тобі варто бути присутнім.
Через пів години Максим сидів поруч із Лізою й тримав її за руку. Костя встав.
— Друзі! Сьогодні у нас подвійна подія.
Олена подивилася на нього й посміхнулася.
— Босе, є ще щось, крім возз’єднання двох сердець?
— Так, є. Сердець сьогодні буде не два, а чотири. Олена! Хочу звернутися до тебе… не знаю, що ти мені відповіси, бо ми з тобою навіть не розмовляли на цю тему. Ну, загалом… ось.
Він простягнув Олені коробочку й опустився на одне коліно.
— Ти вийдеш за мене заміж?
Олена здивовано широко розплющила очі. Ні, такого не буває… Звідки він дізнався? Вона перевела погляд на Лізу. Та з невинним виглядом дивилася кудись у стелю. Ось хто розболтав її секрети!
— Так!
Олена кинулася Кості на шию, а Максим притиснув до себе Лізу.
— У мене немає обручки… Але я сподіваюся, що ти теж мені не відмовиш?
Ліза подивилася на нього щасливими очима.
— Ти ж пообіцяв… Не відмовлю!
