— Залишаємо дитину! Може, буде син.
— Я боюся, — зізналася Ольга чоловікові, нервово перебираючи в руках тест із позитивним результатом. — Не дівчинка вже.
— У тебе й досі в магазинах просять паспорт. У нас є Віка, вона допоможе. Мама зрадіє. Я все для тебе зроблю! — Ігор впав на коліна, обійняв живіт Ольги й почав шепотіти ласкаві слова.
****
— Оля, ти з глузду з’їхала? Тобі скоро сорок років! Яка дитина! Хто знає, що твій Ігор просить! Нехай сам народжує! Подумай про Віку, як вона без матері ростиме!
А якщо дитина народиться хворою? У тебе хронічний пієлонефрит, знаєш, наскільки небезпечним буде виношування дитини ? — тітка Катя не знала, як достукатися до племінниці.
— Ігор сказав, що піде, якщо я зроблю переривання, — це зізнання далося Ользі нелегко.
— Цікаво. Йому настільки байдуже до твого здоров’я? Нехай іде!
— Віка… Як я її без батька залишу? Не хвилюйся, тітко Катю, я була у лікаря, шанси хороші. Народиться хлопчик — назвемо його Матвієм.
— Дай Бог, Олю, дай Бог.
***
— Матвій? Дурне ім’я! — Анна Миколаївна кинула на невістку презирливий погляд. — Ще й на честь покійного. Не можна дитину називати на честь покійного!
— Дядько Матвій і тітка Катя мене виховали, замінили мені батьків. Я завжди хотіла назвати сина Матвієм, скільки себе пам’ятаю, — Ольга з любов’ю погладила великий живіт, як завжди, не звертаючи уваги на невдоволення свекрухи: Анна Миколаївна з першого погляду не полюбила невістку, відразу давши Ользі зрозуміти, що в її особі дружина сина не знайде ані союзниці, ані подруги, ані родички.
До появи дитини залишався місяць. Плановий кесарів розтин, з лікарнею Ольга домовилася. Радісні клопоти охопили Ольгу з головою: купівля одягу, візочок, ліжечко…
Біда прийшла звідки не чекали — у Анни Миколаївни стався інсульт. Після появи дитини на Ольгу звалилося подвійне навантаження: крім Ігоря, у Анни Миколаївни не було родичів.
Так у трикімнатній квартирі, іпотеку за яку було погашено незадовго до несподіваної новини, стали жити п’ятеро людей.
П’ятеро людей, двоє з яких потребували догляду. Ігор вирішив здати квартиру матері — адже не можна ж даремно тримати житло, коли на його шиї стільки утриманців?
— А де ж Ігор? — незадоволено запитала тітка Катя, викладуючи з сумки продукти. — Все вам купила, якщо що, дзвоніть. Сама буду вас годувати, раз чоловік не справляється.
— Проблеми з орендарями, поїхав у квартиру. Давно мав повернутися, не знаю, трубку не бере. Переживаю, щоб нічого не сталося, — відповіла Ольга. — Він справляється. Просто зараз тимчасові труднощі, ти сама все знаєш.
— Проблеми з роботою, проблеми з орендарями… Весь у проблемах. Тільки у тебе проблем немає. У тебе всього лише півторарічна дитина, свекруха прикута до ліжка і дочка-підліток. Грошей він зовсім не приносить? Тобі перестали платити, з чого ви будете жити?
— Прорвемося, тітко Катю. Я вийду на роботу, у крайньому випадку. Знайду доглядальницю, няню. Якось виберемося. Сподіваюся на Ігоря, не можуть же його щомісяця позбавляти премії.
— Щось тут нечисто, Олю. Він почав рідше з’являтися вдома, не відповідає на дзвінки, з’явилися якісь відрядження, хоча такого ніколи не було. Завів собі бабу, запам’ятай мої слова, і розважається, поки ти вигрібаєш лайно з-під його матері!
Матвію не було й двох років, коли пішла з життя його бабуся. Анна Миколаївна, яка за життя дошкуляла всім навколо, пішла тихо, уві сні.
Слідом за Анною Миколаївною пішов Ігор. Ні, не туди ж, не на той світ. Він переїхав у квартиру, яка дісталася йому від матері. Там уже давно мешкала його колега, з якою в Ігоря був пристрасний роман.
Звідти й постійні проблеми з мешканцями, які не бажають платити за квартиру.
— Ти постійно скиглиш! — сказав Ігор Ользі, збираючи речі. — Я на роботі — ти дзвониш і скиглиш! Я вдома — ти скиглиш! А вона… Ласкава, ніжна, любить мене! А ти… Подивися, на кого ти перетворилася!
Аліменти платити не буду. Квартиру, свою половину, залишу дітям. Тільки все оформимо як слід, а то я залишу житло, а ти потім підеш до суду за аліментами. Подумай, це найкращий варіант для тебе: якщо обміняємо, то в кращому разі поїдете жити в однокімнатну квартиру. Мені байдуже, я на обмін згоден, у мене ж є квартира.
****
— Не плач!
— Я не плачу, тітонько Катю. Я просто не розумію.
— Твій Ігорь — козел! — припечатала тітонька Катя. — Який він, га? Хвору матір на дружину, дитину на дружину, а сам… Кажеш, йому вдома було погано? А тобі не погано? Тобі було добре? Нічого. Бог йому суддя. Ми не пропадемо!
Ольга пішла на роботу, тітка Катя переїхала до них. Ігор, підписавши всі необхідні документи, зник з їхнього життя, а одразу після розлучення в його житті відбулася урочиста подія — він одружився з колегою, яка всіляко «підтримувала мене у скрутний час»
***
— Матвію! Радість моя, крути колеса, велосипед сам не поїде!
— Чому?
— Тому що він — велосипед. Колеса крутяться — велосипед їде. Не крутяться — стоїть на місці.
— Мамо, поїхали!
— Матвію, я втомилася. Давай посидимо на лавочці, відпочинемо, а потім будемо далі вчити тебе кататися. Добре?
— Добре, — важко зітхнув Матвій, якому шість місяців тому виповнилося три роки.
— Вибачте, я випадково вас підслухав. Дозвольте, я представлюся: Валентин, майстер спорту з навчання дітей їзді на велосипеді. Можу дати кілька уроків, безкоштовно і прямо зараз.
Облога тривала більше року. Ольга була впевнена, що їй не потрібен чоловік поруч. Їй і так добре: вдома, з сином, донькою та тіткою Катею. Школа, робота, дитячий садок, вечірні посиденьки на кухні за чудовим чаєм тітки Каті.
Але Валентин не здавався. Чоловік залицявся по-своєму: замість серенад під вікном він надсилав Ользі кур’єром свіжу м’ясну вирізку, замість квітів — кошики з фруктами, замість запрошень до театру — дарував велосипеди, самокати та гаджети Матвію та Віці.
І Ольга сама не помітила, як Валентин став невід’ємною частиною їхніх кухонних посиденьок.
— Ти не втомилася мучити чоловіка? — суворо запитала тітка Катя. — Вкотре він тобі робить пропозицію? Втретє? Кинь ці дурниці й погоджуйся!
— Не хочу виходити заміж. Там нічого хорошого немає, — Ольга вперто прикусила губу.
— Згадала Ігоря? Так у нього на лобі все було написано! Ти одна нічого не бачила. Їх навіть порівнювати нерозумно, твій Валентин — хороша людина, чесна, порядна. Вчинив розумно, знайшов підхід через дітей. Ти дивися, не пропусти.
Суботній ранок у Ольги видався дивним: вдома нікого, а всі поверхні в квартирі обклеєні наліпками з написом «скажи йому так».
Ольга впізнала рівний почерк доньки, місцями перевернуті не в той бік літери сина, дрібний бісерний шрифт тітки Каті.
Ольга знайшла телефон, поглянула на екран, не повірила своїм очам — понад сто смс-повідомлень з різних номерів, але з одним і тим самим текстом: «скажи йому так».
Дзвінок з невідомого номера:
— Ольго, добрий день. Ви мене не знаєте. У мене для вас є унікальна пропозиція: тільки сьогодні: скажіть йому «так», і отримаєте щастя до кінця ваших днів! Ви ж хочете бути щасливою? Купатися в турботі, насолоджуватися сніданками в ліжку?
Повірте, ви нічого не втратите…
Ольга відхилила дзвінок, відірвала наліпку з холодильника, замислилася:
— А чи справді я щось втрачу?
****
— Мамо! Ми приїхали! — п’ятирічний Матвій радісно застрибав біля вікна.
— Чуєш, мамо, наречений з’явився. А ми зараз візьмемо й не віддамо тебе йому! — пригрозила сімнадцятирічна Віка, старша сестра Матвія, і тихим голосом додала, імітуючи сміх злобної відьми: — І ти будеш вічно жити тільки з нами! Бу-га-га!
Ольга, вона ж наречена, вона ж мати двох неспокійних дітей, звикла до їхніх витівок, лише закотила очі:
— Нізащо! Вічно з вами! Нізащо!
— До речі, про це. Мамо, я хочу залишитися тут, з бабусею Катею. Школа поруч, і до інституту недалеко. Я буду під наглядом. Обіцяю, що буду слухняною дівчинкою. Мамо, я вже доросла! Мені скоро вісімнадцять!
— Віко, давай ми потім це обговоримо. Ще треба запитати у тітки Каті.
— Я вже спитала! Вона згодна. Мамо, поїхали вже! Яка ти в мене красива. І щаслива, — Віка змахнула сльозу й міцно обійняла маму.
***
— Я скучила за твоїм чаєм! — посміхнулася Ольга.
— Заходьте, все вже готово. Ой, Валентине, це нам? Навіщо нам стільки? Ми з Вікою стільки не з’їмо, — тітка Катя округлила очі, побачивши об’ємні сумки з продуктами.
— Вам. З’їсте, не хвилюйтеся.
— Бабуся, дивися, що мені тато купив! — Матвій почав хвалитися мобільним телефоном. — Тепер ти зможеш мені дзвонити!
— Обов’язково буду дзвонити! Обов’язково!
Віка прибирала зі столу, тітка Катя дивилася у вікно на те, як Ольга з чоловіком і сином сідають у машину. Жінка витерла сльози й прошепотіла:
— Ти кривишся та й кривишся, а я все бачу по твоїх очах. Будь щаслива, моя дівчинко, будь щаслива. Ти це заслужила.
