– Інго, запиши в мій розклад, щоб я зателефонувала завтра зранку… – почала говорити Олена Вікторівна своїй секретарці, як по робочому столу пролунала гучна вібрація від повідомлення:
“Мамо, ти обіцяла прийти на мій концерт у музичній школі.” – написала їй Ксюша, її донька.
Чорт. Вона справді обіцяла. І знову забула.
– Так, Інго, скасуй зустріч з інвесторами, – вимовила вона нову вказівку своїй підлеглій.
– Олено Вікторівно, але вони прилетіли з Сінгапуру спеціально… – Я сказала – скасуй! Схопивши сумку, вона вибігла з офісу. Підбори стукали мармуровою підлогою, немов відраховуючи згаяні хвилини. Концерт почався півгодини тому.
Коли вона увірвалася в актову залу музичної школи, зі сцени вже лунали оплески. Ксюша, її донька, кланялася публіці, тримаючи в руках скрипку. Поруч із нею стояла приємна на вигляд жінка років тридцяти з хвостиком і посміхалася, поклавши руку дівчинці на плече.
– Хто це? – пошепки запитала Олена в жінки, яка сиділа поруч.
– Як хто? Наталя Сергіївна, нова дружина Ксюшиного тата. Вона не пропускає жодного виступу, така турботлива.
Олена відчула, як усередині щось неприємно кольнуло.
Після концерту вона знайшла доньку в гардеробі:
– Ксюшенько, вибач, я…
– Запізнилася? – Ксеня навіть не обернулася, продовжуючи застібати куртку. – Нічого нового.
– У мене була важлива…
– Та в тебе завжди є щось важливіше за мене, мамо! – у голосі доньки звучала гіркота. – Наталя, татова нова дружина, ось змогла приїхати, хоча в неї теж робота, а ти де була?
– Наталя? – Олена поморщилася. – З яких пір вона стала просто Наталею?
– Відтоді, як почала цікавитися моїм життям, – Ксенія нарешті повернулася до матері. – Знаєш, вона навіть знає назву мого улюбленого гурту. А ти?
Олена розгублено мовчала.
– Ось саме, – кивнула донька. – Ти навіть не знаєш, що я вже рік як кинула малювання і займаюся танцями.
– Ксюшо! – пролунав голос від входу. Там стояла Наталя, усміхнена і якась… домашня. – Поїхали, тато чекає нас у ресторані, відзначимо твій успіх!
– Нікуди вона не поїде, – відрізала Олена злобно. – У неї завтра школа.
– Взагалі-то завтра неділя, – тихо промовила Ксюша.
– Що?
– Завтра неділя! І я поїду з татом і Наталею, бо вони хоча б пам’ятають, який сьогодні день тижня!
Дівчинка підхопила рюкзак і швидко попрямувала до виходу. Наталя винувато посміхнулася:
– Олено, може, приєднаєтеся до нас?
– Не вказуйте мені, що робити з моєю донькою, – процідила жінка крізь зуби.
Залишившись сама в порожньому гардеробі, вона дістала телефон. На заставці була фотографія трирічної Ксюші. Коли ж вона востаннє оновлювала це фото? Коли взагалі востаннє фотографувала доньку?
Екран телефону блимнув – надійшло повідомлення від Інги:
“Олено Вікторівно, інвестори погодилися перенести зустріч на завтра”.
Завтра… Коли все стало вимірюватися тільки завтрашніми зустрічами і контрактами?
На парковці вона побачила, як Ксюша сідає в машину батька. Наталя дбайливо поправила їй комір куртки, щось розповідаючи і сміючись. Вони виглядали як справжня сім’я.
А ким була вона? Просто жінкою, яка колись привела у світ цю дівчинку?
Телефон знову задзвонив. Робочий номер.
– Так, Інго, – втомлено відповіла Олена Вікторівна. – Готуй документи до завтрашньої зустрічі. І… дізнайся, де можна купити квитки на концерт гурту… – вона осіклася, розуміючи, що навіть не знає, яку музику слухає її власна донька.
Минуло два тижні. Олена сиділа в машині навпроти школи, нервово поглядаючи на годинник. Сьогодні вона вирішила сама забрати Ксюшу після уроків – вперше за довгий час. На задньому сидінні лежав пакет із новим айфоном – спроба задобрити доньку.
Дзвінок продзвенів двадцять хвилин тому, але Ксенії все не було. Нарешті, вона побачила знайому постать… поруч із Наталею.
Олена вискочила з машини:
– Ксюшо! Швидко сюди!
Донька здригнулася від несподіванки:
– Мамо? Ти що тут робиш?
– Це я маю питати, що тут робить вона! – Олена вказала пальцем на Наталю.
– У Ксюші сьогодні важливий виступ у танцювальній студії, – спокійно відповіла та. – Ми домовилися, що я її заберу.
– Який ще виступ? А чому мені ніхто нічого про це не сказав?
– Тому що ти ніколи й не питаєш ні про що таке, мамо! – вигукнула дівчинка. – А я, між іншим, говорила тобі про це тиждень тому, але ти, як завжди… Чуєш тільки те, що хочеш, і завжди зайнята телефонними розмовами!
На трійцю почали поглядати цікаві школярі та їхні батьки.
– Сідай у машину, – процідила Олена доньці. – Ми їдемо додому.
– Ні! У мене виступ!
– Я сказала – додому!
– Олено, – м’яко втрутилася Наталя, – давайте не будемо…
– Замовкни! – вибухнула Олена. – Ти хто така взагалі? Вирішила пограти в турботливу матусю? Це моя донька!
– Твоя донька? – Ксюша підійшла ближче, очі її блищали від сліз. – А ти пам’ятаєш, коли востаннє питала, як у мене справи? Коли цікавилася моїми захопленнями? Коли просто обіймала мене?
– Я працюю! Я забезпечую тобі…
– Гроші? – Ксенія гірко усміхнулася. – Так, у мене є все. Крім матері.
– Не смій так говорити! – Олена схопила доньку за руку. – Сідай у машину!
– Відпусти її, – голос Наталі став жорстким. – Ти робиш їй боляче.
– Не вказуй мені, як поводитися з моєю дитиною!
– Дитиною? – дівчинка вирвала руку. – Ти навіть не знаєш, що я вже не дитина! Мені п’ятнадцять, мамо! П’ятнадцять! А ти все ще думаєш, що мені три роки, як на заставці твого телефону!
Олена замахнулася, але Наталя перехопила її руку:
– Тільки спробуй.
– Забери від мене свої руки! – Олена відштовхнула жінку. – Ксюшо, востаннє кажу – сідай у машину!
– Ні.
– Що?
– Я сказала – ні! – Ксенія відступила назад. – Я їду на виступ. Із Наталею. А ти… Ти можеш повернутися у свій офіс. Там тобі саме місце.
– Ах так? – Олена дістала з машини пакет, розірвала коробку з телефоном і жбурнула його під ноги доньці. – Думала купити тебе новим телефоном! Тримай! Може, хоч він замінить тобі матір!
– Ось тепер ти справді показала, хто ти є, – тихо промовила Ксюша. – Поїхали, Наталю.
Вони сіли в машину Наталії і поїхали, залишивши Олену стояти посеред шкільного двору під цікавими поглядами підлітків.
– Прекрасна вистава, – прокоментував хтось із учнів.
– Замовкни! – крикнула Олена, але її голос зірвався на схлип.
Вона сіла в машину, дістала телефон і набрала номер свого адвоката:
– Алло, Володю? Готуй документи. Я подаю на одноосібну опіку.
Порожній кабінет психолога здавався Олені занадто тісним, незважаючи на великі вікна та мінімалістичний інтер’єр. Навпроти неї сиділа жінка років п’ятдесяти з уважним поглядом.
– Я не розумію, чому маю тут перебувати, – вона нервово смикала ремінець годинника. – Ця вимога суду абсурдна.
– Відвідування сімейного психолога – звичайна практика у справах про опіку, – спокійно відповіла фахівчиня. – Розкажіть, коли ви востаннє розмовляли з Ксюшею?
– Три тижні тому, у шкільному дворі.
– І як пройшла розмова?
Олена поморщилася, згадуючи той день:
– Вона вибрала цю… Наталю замість мене.
– А ви дали їй вибір?
– Що?
– Я запитую, – психологиня подалася вперед, – ви запропонували їй вибір чи поставили ультиматум?
У двері постукали. Секретарка повідомила, що прийшла Ксенія. Олена напружилася, коли донька увійшла в кабінет.
– Привіт, мамо, – холодно промовила дівчинка, сідаючи на дальній край дивана.
– Ксюшо, розкажи, як ти почуваєшся? – запитала психологиня.
– Зрадженою.
Олена схопилася:
– Зрадженою? Це мене зрадили! Моя власна донька віддала перевагу якійсь…
– Сядьте, будь ласка, – твердо сказала психолог. – Ксюшо, продовжуй.
– Знаєш, мамо, – дівчинка вперше подивилася матері в очі, – я нещодавно знайшла свій старий щоденник. Там був запис трирічної давності: “Мама обіцяла прийти на мій день народження. Може, цього разу вийде?” Не вийшло. Ні тоді, ні потім.
– У мене була важлива…
– Зустріч, конференція, угода, – перебила Ксенія. – Завжди щось важливіше за мене.
– Я робила це для тебе! – Олена знову схопилася. – Щоб у тебе було все!
– А ти запитала, чого я хочу?
У кабінеті повисла важка тиша.
– Ксюшо, – психолог м’яко посміхнулася, – розкажи мамі про свої танці.
– Навіщо? – дівчинка знизала плечима. – Їй нецікаво.
– Ні, цікаво! – вигукнула Олена. – Я… Я хочу знати.
– Правда? – Ксенія гірко усміхнулася. – Добре. Я займаюся сучасними танцями вже рік. У мене є партнер, Максим. Ми готуємо номер для міжнародного конкурсу. Наталя допомагає з костюмами і возить на репетиції. Тато приходить на всі виступи. А ти… ти навіть не знала про це до скандалу в школі.
Олена відчула, як до горла підступає клубок:
– Я можу змінитися.
– Навіщо? – у голосі доньки звучала втома. – Щоб виграти суд? Довести щось татові? Або собі?
– Тому що я люблю тебе! – Олена розплакалася. – Ти моя донька!
– Любиш? – Ксенія встала. – Тоді скажи, який мій улюблений колір? Що я їм на сніданок? З ким дружу? Чого боюся? Ти нічого про мене не знаєш, мамо. І я не впевнена, що хочеш знати.
Психолог зробила позначку в блокноті:
– Олено, ви подали на одноосібну опіку. Але чи замислювалися ви, що потрібно вашій доньці?
– Я її мати! Я краще знаю…
– Ні, не знаєш! – закричала дівчинка. – Ти нічого не знаєш! І цей суд… Це просто твоє его! Твоя образа! Твої ревнощі до Наталі! До чого тут я?
Олена завмерла з відкритим ротом. Але ж дочка має рацію. Весь цей час вона думала тільки про себе.
– Сеанс закінчено, – оголосила психолог. – Олено, вам є про що подумати до наступної зустрічі.
Ксюша першою вийшла з кабінету. Олена повільно збирала сумку, коли психолог сказала:
– Знаєте, ще не пізно все виправити. Але почати потрібно з чесної відповіді самій собі: ви хочете повернути доньку чи просто виграти?
Зал суду гудів, як розтривожений вулик. Олена сиділа, зціпивши зуби, поки її адвокат зачитував чергове клопотання. На протилежному боці розташувалися колишній чоловік із Наталею та Ксюшею. Дочка демонстративно не дивилася в її бік.
– Ваша честь, – віщав адвокат Олени, – моя клієнтка має стабільний високий дохід, простору квартиру в престижному районі…
– І абсолютну відсутність часу на власну дитину, – перебив адвокат колишнього чоловіка. – У нас є свідчення шкільного психолога, класного керівника і…
– Протестую! – схопився адвокат Олени. – Це маніпуляція!
Суддя втомлено постукав молотком:
– Протест відхилено. Продовжуйте.
– Ба більше, – адвокат дістав папку, – у нас є відеозапис інциденту біля школи, де позивач проявила неконтрольовану агресію.
Олена зблідла. У залі увімкнули проектор, і на стіні з’явилися кадри тієї нещасливої сцени. Вона побачила себе збоку – спотворене злістю обличчя, занесена рука, розбитий телефон…
– Вимкніть, – прошепотіла вона.
– Що, вибачте? – перепитав суддя.
– Вимкніть це! – Олена схопилася. – Я все зрозуміла! Я… я відкликаю позов.
У залі повисла тиша.
– Ксюшо, – Олена повернулася до доньки, – пробач мені. Я була жахливою матір’ю.
– Тільки зараз помітила? – гірко усміхнулася дівчинка.
– Ні. Я давно це знала, просто… – Олена схлипнула. – Просто не хотіла визнавати. Мені було простіше купувати тобі речі, ніж дарувати час. Простіше звинувачувати інших, ніж змінитися самій.
Наталя поклала руку Ксюші на плече, але та її скинула:
– І що тепер? Думаєш, одного “вибач” достатньо?
– Ні, – Олена похитала головою. – Звісно, ні. Я… я звільнилася з роботи.
– Що? – колишній чоловік уперше подав голос.
– Так. Учора. Прийняла пропозицію в меншій компанії. Графік вільний, офіс близько до дому.
– Навіщо? – примружилася Ксюша.
– Тому, що я хочу бути твоєю мамою. Справжньою мамою. Не тією, що дарує айфони, а тією, що… – голос Олени здригнувся, – тією, що знає улюблений колір своєї доньки. І чого вона боїться. І з ким дружить.
Ксюша закусила губу:
– Синій. Я боюся павуків. І моя найкраща подруга – Катя.
– Я хочу знати більше, – прошепотіла Олена. – Якщо ти дозволиш.
– Ваша честь, – подав голос адвокат Олени, – моя клієнтка…
– Мовчіть, – обірвала його Олена. – Я більше не ваша клієнтка.
Вона підійшла до доньки:
– Я не прошу тебе повернутися. Не прошу пробачити. Просто… Дай мені шанс стати кращою. Бути поруч. Хоча б іноді.
Ксюша подивилася на батька, потім на Наталю:
– А як же твоя гордість?
– До біса гордість, – Олена опустилася на коліна. – Я просто хочу свою дочку назад. Не у квартиру – у життя.
– Ви розумієте, – втрутився суддя, – що всі ці емоції потрібно оформити юридично?
– Розумію, – кивнула Олена, не зводячи очей із доньки. – Я згодна на будь-які умови. Головне…
– Я буду приходити по вихідних, – раптом сказала дівчинка. – Для початку.
– Дякую, – прошепотіла Олена.
– І ти прийдеш на мій конкурс?
– У першому ряду. Обіцяю.
– Усі вільні, – оголосив суддя, стукнувши молотком. – Документи оформіть у секретаря.
Люди почали розходитися, але Олена все ще стояла на колінах, боячись злякати момент. Ксенія невпевнено зробила крок уперед і раптом міцно її обійняла:
– Не підведи мене знову, мамо. Будь ласка.
Шість місяців потому.
Олена нервово поправляла букет у руках, стоячи біля входу в концертний зал. Міжнародний конкурс сучасного танцю зібрав повний зал глядачів. Вона прийшла за годину до початку, боячись запізнитися хоч на хвилину.
– Олено? – окликнула її Наталя, з’явившись із величезною сумкою костюмів. – Не очікувала побачити вас так рано.
– Я обіцяла бути в першому ряду.
Незручне мовчання повисло між жінками.
– Ксюша дуже хвилюється, – нарешті промовила Наталя. – Може, зайдете до неї? Гримерка третя ліворуч.
Олена вдячно кивнула і попрямувала вказаним коридором. З-за дверей долинали голоси.
– Я не можу, тату! – голос доньки тремтів. – Коліно просто вбиває!
– Люба, може, знімемося з конкурсу? – це був колишній чоловік.
– Ні! Ми з Максимом півроку готувалися! Я не можу його підвести!
Олена відчинила двері:
– Що сталося?
Ксюша сиділа на стільці, притискаючи лід до коліна. По щоках текли сльози, розмазуючи макіяж.
– Стара травма, – пояснив колишній чоловік. – На репетиції потягнула.
– Я виступлю! – заявила Ксенія вперто. – Просто дайте мені знеболювальне.
– Ні, – твердо сказала Олена.
– Що?
– Я сказала ні. Ніяких знеболювальних.
Дівчинка схопилася, поморщившись від болю:
– Ти не можеш мені вказувати! Ти навіть не живеш із нами!
– Зате я твоя мати. І я не дозволю тобі калічити себе.
– Яка ж ти… – Ксюша задихнулася від обурення. – Півроку прикидалася, що змінилася, а тепер знову командуєш!
– Я не командую, – Олена підійшла до доньки. – Я піклуюся. Є різниця.
– Немає жодної різниці! – закричала Ксюша. – Ти просто хочеш усе контролювати! Як завжди!
У гримерку зазирнув стривожений Максим:
– Ксюшо, у нас п’ятнадцять хвилин…
– Іди! – Ксюша розридалася. – Я всіх підвела!
Олена присіла перед донькою:
– Послухай. Я знаю, який важливий цей конкурс. Знаю, скільки ви репетирували. Але твоє здоров’я важливіше.
– Звідки тобі знати? Ти навіть на репетиціях не була!
– Була. На кожній. Просто ти не бачила.
Ксенія завмерла:
– Що?
– Я приходила після роботи. Сиділа на балконі. Наталя знала.
– Навіщо?
– Хотіла переконатися, що не пропущу жодного твого руху. Жодного прогресу.
Колишній чоловік здивовано присвиснув:
– Ось це новини.
– І саме тому, – продовжила Олена, – я знаю, що якщо ти зараз виступиш, то можеш назавжди забути про танці.
Дівчинка схлипнула:
– Але конкурс…
– Буде ще багато конкурсів. А коліно в тебе одне.
– Максим…
– Зрозуміє. Якщо ні – значить, він не той партнер, який тобі потрібен.
Ксюша уткнулася матері в плече:
– Я так старалася…
– Я знаю, сонечко. Я бачила.
– Вибачте, – у дверях з’явилася Наталя, – організатори запитують…
– Ми знімаємося, – твердо сказала Олена. – Ксенії потрібен лікар.
Наталя кивнула:
– Я вже викликала. Буде за десять хвилин.
– Дякую, – прошепотіла Ксюша. – Усім дякую.
Пізніше, коли лікар оглянув коліно і сказав, що потрібен рентген, хоча й без нього розуміє, що не все гаразд у коліні дівчинки, Ксюша спіймала матір за руку:
– Мамо?
– Так?
– Я була неправа. Ти справді змінилася.
Олена посміхнулася:
– Заради тебе – що завгодно.
– Знаєш, – донька зам’ялася, – може, будеш заходити не тільки у вихідні? Просто… частіше?
– Із радістю, – Олена поцілувала доньку в маківку. – Але зараз тобі потрібно відпочити.
– Залишся, – попросила Ксюша її. – Будь ласка.
І Олена залишилася, розуміючи, що вперше за довгий час зробила правильний вибір – вибрала бути матір’ю, а не босом, захисником, і не тираном…
