– Пиши, я сказав, нічого по сторонах дивитися, – дід побачив, як Люська – дружина онука його єдиного, якому замінив він батька, глянула за паркан – на голоси молодих. – Пиши: живемо ми, онучку, добре. Добре, живемо, значить.
– Та написала я вже, чого повторюєте!..
– Пиши, не твого розуму діла, твоя справа – писати! Пиши те, що говорю! – Він гаркнув, і продовжив диктувати: – Матір, значить, пішла у засвіти. Ми їй незабудки виростили.
– Писали вже, про незабудки…
– Коли це?
– Так минулого разу ще. Все те саме диктуєте, а мені – пиши.
– А що тобі робити ще, як не чоловікові писати? Дивлюся – очима стріляєш!
– А то мало справ! Каша у Вас холоне, поїжте…
– Та постривай ти зі своєю кашею, пиши…
Людмила писала, сидячи за збитим столом посеред двору, а дід прибирав в скирту висушену траву і намагається зосередитися, але останнім часом це в нього виходить не дуже добре. Ось як поховав дочку, то й здав.
Зовсім згорбився, часто безцільно блукав двором, за справи ніби брався, але до кінця не доводив, кидав. Потім йшов у лощину і сидів там довго біля звивистої річки. Він давно мріяв про човен…
Людмила знала – онука він дуже чекає. Може навіть більше, ніж вона… Та й чи чекає вона вже свого чоловіка? Три роки, як у вічі не бачила… Познайомилися вони з Олексієм на сільському базарі.
Туди виходили місцеві з сіл із товаром. Хтось із яйцями, хтось із грибами, а хтось із медом. Вийшла туди і Людмила з матір’ю – чорниці продати, а Олексій їхав возом із дідом. Зупинились, хотіли чорниці на сливу виміняти, поговорили щиро. Дід все жартував:
– А цю замурзану нам не віддасте з чорницею заразом, ми її відмиємо, лазня у нас…
Мати озирнулася, а Людмила її справді стоїть – губи чорні, руки чорні…
– Та й забирайте, у мене ще дві є…, – засміялася дзвінко.
– А що, Олексій, заберемо? А то мати наша щось зовсім розхворілася. Вже й Фіалку сам дою.. А?..
Люся червоніла, Олексій відводив очі, а мати – візьми та розкажи, яка хата в них та де стоїть. І з’явився Олексій всього кілька разів, посиділи на лавці на відстані, а тут і дід із дочкою своєю – Ганною, матір’ю Олексія – сватати.
А Люся взагалі-то вчитися хотіла в технікум. Та де там! Тепер – заміж. Олексій їй подобався дуже, тільки якоїсь турботи та великого кохання вона від нього не відчувала. Наче треба одружитися – ось і одружився.
Людмила лише школу закінчила, а він забрав її до себе в будинок, далеко від рідного села, а за рік розписалися. Дітей не було. Може тому, що Олексій вдома бував рідко.
Працював він у ліспромгоспі, і приїжджав не кожен вихідний. Людмила в його приїзди розцвітала, гарно заплітала свої довгі коси. Мати брала на себе всі справи, аби молоді побули разом. Та ось тільки Олексія тягнуло назад – до ліспромгоспу. Людмила його хвилювала мало.
– Нудьга тут у вас.
– Так візьми мене з собою.
– Та ти що! Ми з мужиками у бараку живемо. Куди тебе там? Та й мати з дідом не залишиш. Хворіє мати?..
– Хворіє. При тобі хоробриться тільки.
Мати, дійсно, почувала себе гірше і гірше з кожним днем. Вже відвозив її дід до лікарні, лікувалася, а все господарство: корова, вівці, поросята, птах – на Людмилі. Олексій надумав виїхати на заробітки. Хтось його покликав.
– Розумієш, зароблю, відбудуємо новий будинок…
Людмила чекала, писала листи, і від себе, і від матері з дідом під його диктування… Свекруха померла. Ховати допомогли родичі Людмили, Олексій не приїхав, а дід – був не помічник, зовсім розклеївся.
– Я чого живу, коли Клави немає, Нюри немає? – низько опустивши голову, сумував він увечері на порозі.
– Олексій є, онук Ваш, і я… – намагалася заспокоїти Людмила.
Дід махав рукою. Вона приносила йому ніяково склеєну і вже запалену цигарку. Докуривши, він притоптував недопалок.
– Іди до хати! Чого тут! Захворієш…
Людмила йшла, а потім підглядала, як дід ударом ноги відчиняв двері сараю, входив усередину, кидався обличчям униз на солому, катався по землі, плакав глухим старим плачем…
Але потихеньку життя увійшло у своє русло. Людмила – з дому на ферму та назад. Та й старому є чим зайнятися. То картоплю перебирав, то дрова колов, то косив. Все зі знижкою на вік – потихеньку, а ось бурчав безбожно.
– Фіалка мукала вранці! Чи не доєна вона у тебе чи шо?
– Доєна, ще перед фермою доїла…
– Значить так доїла, руки б тобі відірвати… Ось Олексій приїде – все розповім!
– Самі доїте, коли не подобаюсь.
– Мовчи, дівко! Бач, взяли на свою голову неробу! Знайшли на дорозі…
Людмила знизала плечима – знову не з тієї ноги встав. Іноді обігріти його сковорідкою дуже хотілося. Ставав він дедалі впертим. Схуд, а їсти не дозовешся! Якось був випадок.
Надумав дід човен будувати. Убив дві жердини посеред двору, і щось усе стругав там. Люся якось покличе, два, три, а він – як і не чує. Та ще й огризається:
-Циц! Нічого не розумієш! Баба і є баба! Так би й убив…
Декілька хвилин Людмила стояла з відром у руках, дивлячись на діда, а потім кинула відро в скирту з усього маху.
– Та й ідіть Ви, зі своїм господарством! Я вчитися поїду! Ось!
Вона заплакала від образи, втекла до хати, покидала у валізу свої речі. Набридло все! До матері краще піти, ніж вислуховувати щоразу таке… Людмила, як була простоволоса, з хати вибігла з валізою.
Дід стояв, відвернувшись, але нічого не майстрував, стояв тихо. Вона голосно грюкнула дверима хвіртки і швидко пішла через село. Обличчя її потемніло, думки були злі. Розпалив дід образу.
А за селом зупинилася, сіла на валізу. Серце в грудях защеміло. Просиділа півгодини, подумала, і повернулася назад. Підійшла потихеньку до двору. Дід сидів на лаві, притулившись спиною до стіни.
«Господи, куди мене понесло? – подумалося Людмилі. – І як він без мене?». Вона зайшла у двір. Почувши її, він схопився і, начебто, взявся до своїх справ.
– Їсти будете? – суворо запитала Людмила, стоячи з валізою.
– Давай поїмо, давай… І це… Олексію треба написати, давно щось не писали.
Людмила не сказала дідові – головне. Останні листи повернулися на пошту – адресат вибув. Ось тільки куди вибув, листоноші невідомо. І Людмила, вкотре, писала листи під диктовку діда і прибирала їх за образи.
Там і лежали вони щільною зв’язкою. Куди відправляти? А може, повернеться і справді… тоді й прочитає, як жили вони тут без нього з дідом. Ось тільки вірилось у це вже мало.
Але вона – дружина, має господарювати і доглядати діда. Нікуди не дінешся… А людині властиво сподіватися на краще. Вона і в селі, і на фермі нікому не казала, що не знає адреси чоловіка. Соромно якось …
А дід дивував та дивував. Якось пізно восени, коли Людмила поверталася з вечірньої дійки, побачила вона чорний дим над їхнім будинком. На якусь мить застигла, а потім кинулася бігти. Горіло за сараєм сіно.
Дід розкинувши руки, притискався до сараю, наче сподівався своїм тілом сховати його від вогню. Штани на ньому мало не горять. Люся підхопила відро, набрала води в бочці, хлюпнула. Здавалося, вогню побільшало.
– Ідіть звідти, ідіть! – Але дід не чув.
Тоді вона стрибнула по язиках вогню, схопила його за руку і потягла до себе. Оглянула – чи не обпікся, сунула відро:
– Воду неси!
І сама помчала за балією. Вони тягали воду, боролися із вогнем. І вогонь поступово стихав. Останні його плювки гасли на сіні, що догоряло. Людмила підійшла до діда – обличчя його вимазане кіптявою, та й вона не чистіша…
– Курили? Скільки говорити, не кидайте цигарки! Скільки?
Дід розгублений, винний і вимотаний, дивився на неї злякано. Людмила пом’якшала.
– Лазню затоплю, поголити Вас треба. Зовсім заросли вже.
– Людмило! Тут …
– Що?
– Та нічого … Гаразд …
Баньку розтопили, сажу відмили. Дід поголений, у білій сорочці, сидів біля печі, але весь він був якийсь загублений, і не кричав на неї як завжди, не бурчав уже звично.
– Ви не захворіли часом? І вода Вам сьогодні ні холодна – ні гаряча. Зазвичай стільки лайки чую, як лазня у нас. А тут…
– Та ні. Спати хочу просто, – і шкутильгав у свою комірчину.
А вранці на фермі завідувач так ласкаво, ніби шкодує.
– Людмило! Там на тебе лист діловий в адміністрації чекає, ти забіжи потім.
Людмила й не одразу зрозуміла, що там написано. Голова пояснив – Олексій із нею розлучається, і треба їй у місто з’їздити, папери на розлучення підписати. І все – не дружина вона більше за Олексія. Голова ховав очі, і самому неприємно повідомляти таке:
– Натомість вільна жінка ти тепер, Людмило! І дітей немає на краще, – думав тим заспокоїти, – знову заміж вийдеш. А хочеш вчитися пошлемо?
– А дід?
– А що дід?
– Та безпорадний він зовсім став. Вчора ось ледь будинок не попалив… годую мало не насильно. Загалом …
– То чий дід? Олексія ж. От і нехай думає… Не твій це дід, і дім тепер не твій…
Людмила поверталася додому. А як – не додому? Вже став цей будинок рідним. На землю падав перший осінній сніг. Дід якось безпорадно сидів на порозі, закинувши вгору обличчя.
Сніжинки, одна, друга, падали йому на обличчя, ніби хотіли втішити, сказати ласкаве слово, але, мабуть, незатишно здалося їм у його зморшках, і вони зривалися й летіли далі шукати собі інший куточок.
Людмила, зайшовши в хвіртку, почала бурчати, гнати діда до хати. Він стрепенувся, але не підвівся з місця. Вона підійшла.
– Знаєш уже? – спитав тихо.
Люся одразу зрозуміла, що дід теж знає про розлучення. Хтось уже доповів.
– Знаю…
– Прощатимемося? – здавалося, дід не зміг всидіти вдома, так чекав на відповідь Людмили, от і вийшов…
Людмила помовчала, поставила сумку на поріг.
-Виганяєте?
Дід покліпав очима, а потім закрив їх зморшкуватою долонею – не хотілося показувати слабкість. Хотів щось сказати. Хотів, але перебило слова риданням.
– Ну, коли, не виганяєте, то залишусь, – скоріше вставила Людмила, – з Вами поживу поки що, а там, як Бог дасть. Не горюйте так!
Він шморгнув носом, обтер тильною стороною рукава обличчя, схопившись за перила, підвівся.
– Я там … загалом, самовар дістав. Думаю, а хвать – та не втечеш …, – він махнув рукою .. – Ти пробач мені, доню, коли що! Винен я. Та й за Олексія соромно. Ми з тобою зараз такий лист напишемо йому! Ух! Я вже вигадав усе. Вмить повернеться …
Людмила глянула на образи.
– Напишемо! Обов’язково напишемо, дідусю. Як не написати!
