— Твоя мама знову не бере трубку. Пенсія прийшла, а вона хоч би подзвонила. Подзвоню поштарці, адже вона була у неї сьогодні вранці, — Катерина подивилася на годинник і нахмурилася.
Вона знала все життя своєї свекрухи. Буквально по хвилинах. А сьогодні, у такий важливий день — прийшла пенсія, шосте число, а вона трубку не бере.
— Може, в магазин пішла? — ліниво кинув з кухні Іван. Він сидів у трусах, пив пінне й гортав стрічку в мобільному. Навіть голови не повернув.
— Вона ніколи не ходить у магазин об одинадцятій. Вона ходить о десятій. По понеділках і четвергах. Сьогодні середа.
— Катю, ну відчепися від неї. Вона ж жива. Що з нею станеться?!
Катерина зателефонувала листоноші. Тітка Зіна підтвердила: пенсію вручила особисто, о дев’ятій ранку. Але це було вчора. Галина Михайлівна була вдома, у халаті, як завжди. Запитала про погоду. І все.
Об одинадцятій тридцять Катерина зателефонувала сусідці, тітці Наталі з тридцять другого. Вибачилася, медовим голоском попросила зайти подивитися, як там Галина Михайлівна, чи не захворіла.
Та сказала, що пів години тому проходила повз будинок: вікна темні, голодний кіт реве на ґанку, у дворі нікого немає. І взагалі вона не бачила Галину з учорашнього ранку…
— Іване, — Катерина поклала слухавку й повернулася до чоловіка. — Твоя мати зникла. Я не жартую, Іване! Її немає в селі!
Іван уперше відірвався від телефону. Подивився на неї так, ніби вона сказала, що в червні пішов сніг.
— Ти з глузду з’їхала? Куди вона могла зникнути? Вона ж з дому носа не показує.
— Ось саме, Іване.
Він не поїхав до матері. Сказав, що завтра відрядження, начальник, не можу, поїдь ти. Три години на електричці, що тут такого.
Катерина зібралася за двадцять хвилин. Не з любові до свекрухи, а від злості. Від того, що якщо щось трапиться, а вона не перевірила, то все село покаже на неї пальцем. «Невістка, мовляв, свекруху кинула».
Вона ненавиділа це село. Ненавиділа цей будинок із геранню на підвіконнях, ненавиділа запах старого дерева й нафталіну, ненавиділа те, що свекруха завжди була на місці — наче пам’ятник. А тепер раптом зникла.
«Я все для сина зробила, а ви мене в будинок для літніх людей?» — ця фраза лунала в голові Катерини щовихідних, коли Іван казав: «Мамо, приїжджай до нас, поживи. Чого ти тут одна сидиш?»
Галина Михайлівна не приїжджала. Вона сиділа у своєму селі й чекала. На що — ніхто не знав. Може, на смерть. Може, на диво.
Через кілька годин Катерина стояла біля ґанку сусідки — Віри Павлівни. Та була старою, мудрою і, здається, єдиною, хто знав про свекруху більше, ніж її син і невістка.
— Ввро Павлівно, вона вам нічого не казала?
— Нічого, — спокійно відповіла та.
— Написала: «Я в порядку, не шукайте». І все. Скидає дзвінки. Я дзвонила сорок разів.
Віра Павлівна сіла на лавку, склала руки на колінах. Подивилася на Катерину довгим, важким поглядом.
— А ти коли востаннє дзвонила їй просто так? Не по справі?
Катерина завмерла.
— Ну… вона ж завжди дзвонить сама. Вечорами. Чому ви перекладаєте це на мене? Я ставилася до неї з усією душею!
— Може, й з душею, Катя, тільки ти згадуєш про неї за розкладом, — кивнула Віра Павлівна.
— На що ви натякаєте? — Катерині не подобалося, до чого хилить сусідка.
— На те, що людина двадцять три роки жила за чужим розкладом. Вставала, коли треба. Мовчала, коли треба. Чекала, коли треба. А ти й її синочок — ви навіть не помітили, що в неї всередині вже давно нічого не залишилося.
Катерина хотіла заперечити. Сказати: «Ми піклувалися, ми приїжджали, ми…» — але слова застрягли в горлі.
Вона згадала, як минулого року Галина Михайлівна попросилася пожити у них тиждень. «Я просто відпочити хочу, Катю. У місто вийти, на людей подивитися». Іван тоді сказав: «Мамо, ну які люди? У нас ремонт, бруд, нам самим тісно. Приїжджай восени». Вона не приїхала.
Восени Іван сказав: «Взимку, мамо, дороги занесе снігом, сиди вдома».
Взимку: «Навесні, мамо, відлига, слизько».
Навесні: «Влітку, мамо, спека, ти ж старенька, серце».
Галина Михайлівна кивала. І залишалася. Серйозно забрати матір Іван вирішив зовсім недавно, коли вони з Катею задумали продати стару хатинку матері й вкласти гроші в ремонт квартири. Ось тільки сама Галина нікуди не хотіла їхати… А тепер і зовсім зникла.
Катерина відчула, як всередині розливається липке неприємне відчуття тривоги. Та ще й сусідка сиділа й дивилася на неї, ніби докоряючи.
— І що тепер робити? Подавати заяву? Чи що? Ви ж розумна, підкажіть! — запитала вона приглушеним голосом.
— Чекати, Катя, — сказала Віра Павлівна. — Вона повернеться, коли захоче. І якщо ти її не налякаєш своїм невдоволенням — може, навіть розповість, де була.
Так і сталося. Галина Михайлівна повернулася через дванадцять днів.
Віра Павлівна побачила її з вікна електрички, коли та йшла по перону, засмагла, з сумкою, у легкій сукні, якої сусідка ніколи на ній не бачила. Свекруха завжди носила темну, безформну. «Мені вже не за віком яскраві речі», — казала вона.
А тут раптом — біла сукня з гарними червоними квітами. І волосся розпущене, не зібране у пучок.
Катерина та Іван приїхали швидко. З черговою перевіркою до ненависного села, а тут свекруха йде назустріч. Жива й здорова. Катя вискочила з машини, підбігла до Галини, ледь не збила її з ніг.
— Галино Михайлівно! Де ви були?! Ми з розуму зійшли!
Свекруха зупинилася. Спокійно подивилася на невістку. Погляд був іншим — ясним, чистим, без тієї каламутної пелени, до якої Катерина звикла.
— Привіт, Катя. Я в порядку. Ось, у магазин ходила.
— Де ви так довго були в магазині?!
— В Одесі.
Катерина відкрила рот, але одразу ж закрила.
— В Одесі? Сама?
— Поїхала до подруги з інституту. Ми тридцять років не бачилися. Вона мене давно запрошувала.
— Але як… чому ви не сказали?!
Галина Михайлівна зітхнула. Поставила сумку на лавку. Подивилася на невістку так, ніби бачила її вперше. Слідом із машини вийшов Іван, який теж втупився поглядом у матір.
— А ви б відпустили?
Катерина хотіла сказати: «Так, звичайно, ми б…», але запнулася.
— Ти б почала: «У вашому віці, далеко, а якщо серце? А якщо поїзд приїде вночі? А як же ми? А хто поливатиме город?» — свекруха говорила тихо, без злості, ніби констатувала факт.
— Катя, я все життя просила дозволу. Просила у чоловіка, поки він був живий. У сина. У тебе. А потім зрозуміла: якщо зараз не наважуся, то вже ніколи нічого не зроблю сама.
Катерина стояла, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Вона звикла бути головною в родині. Іван — це так, а от вона вирішувала все. І Катя звикла вважати свекруху немічною старою жінкою, яку треба терпіти. А та ось що.
— Ми, власне, хвилювалися, — видихнула Катерина. — Ви могли б попередити. Ми вас до цього дому не прив’язували.
— Я попередила. Написала: «Я в порядку».
— Цього замало, мамо! — втрутився синочок.
— А скільки треба було, Іване? Десять разів? — Галина Михайлівна посміхнулася. — Катя, я слухала море, сиділа на пляжі, дивилася на зірки. Я…
Вона замовкла. Очі блищали.
— Я жила, розумієте. Вперше за багато років.
— Мамо, як ще жити в твоєму віці, що з тобою? Ми ж хвилювалися!
— Ви? Хвилювалися? — голос свекрухи був рівним. — Іване, ти дзвониш мені раз на місяць. Питаєш: «Як справи?» — і не слухаєш до відповіді. Ти б не помітив, що мене немає, аж до наступних вихідних або до наступної пенсії.
Я втомилася бути зручною, синку. Зручною мамою, зручною свекрухою, зручною бабусею. Я втомилася чекати, поки хтось скаже, що я можу дихати.
Іван мовчав. Вони зайшли в будинок. Тут усе було так само: чисто, прибрано. Тільки гардероб свекрухи поповнився новими нарядами.
Катерина сиділа на кухні, стискаючи кухоль. Вона ненавиділа свекруху за те, що та витратила всі гроші на себе.
Вона згадала, як учора сказала подрузі: «Свекруха зникла. Було б добре — назавжди. Може, нарешті продамо її будинок». А та приїхала засмагла, щаслива, повна життя…
Вона хотіла щось сказати Івану, але двері заскрипіли — Галина Михайлівна повернулася з кімнати. Посміхнулася синові та невістці, ніби нічого й не сталося.
— Якщо хочете, наступного разу поїдемо разом. Людмила каже, що у вересні — «оксамитовий сезон». Тихо, тепло.
Катерина відкрила рота. І раптом її ніби прорвало.
— Разом? Ви, мамо, думаєте тільки про себе! Літо добігає кінця, а ви на свій відпочинок витратили всі гроші! — її голос перейшов у вереск.
— Дітям у школу йти! Форма, підручники, канцелярські приналежності! А ми з Іваном взагалі все літо нікуди не їздили! Жодного разу! Я на цьому вашому городі спину гнула, поки ви там на хвилях гойдалися!
Катерина підійшла ближче, тремтячи від люті.
— Дванадцять днів! Дванадцять! А ми тут з розуму сходили! Ви знаєте, скільки нервів ми витратили? Я схудла за цей тиждень! Іван брав відгул на роботі!
— Він жодного разу не приїхав, сусіди мені все розповіли, — сказала Галина Михайлівна.
— У нього робота! А ви! — Катерина тицьнула пальцем. — Всю свою пенсію витратили на ці квитки! На що збираєтеся жити? Нам що, вас утримувати?
Галина Михайлівна зблідла. Чашка в руках затремтіла.
— Я не просила вас утримувати мене. Я все життя сама себе годувала.
— Ага, годували! — Катерина вже не могла зупинитися. — А город хто садив? А будинок хто ремонтував? Ми з Іваном щовихідних до вас — то паркан полагодь, то дах перекрий! А ви — в Одесу! Майте совість, мамо!
Іван, який майже весь час мовчав, стояв у дверях, похмурий, з руками в кишенях.
— Мамо, ти справді переборщила. Ми ж за тебе хвилювалися. А ти — мовчки, квитки, море… Це не по-людськи. Твоя Людмила, мабуть, здавала тобі квартиру?
Галина Михайлівна дивилася на сина. Той відводив погляд.
— Іване, я жила у Люди безкоштовно. І мої заощадження не повинні вас цікавити. Я тебе виховувала сама. Працювала на двох роботах. Спала по три години. Ти навчався в музичній школі, хоча ми ледве зводили кінці з кінцями. Я ніколи собі нічого не дозволяла.
— Ну, зараз дозволила — молодець, — посміхнувся Іван. — Тільки не за наш рахунок. У нас свої діти. Нам їх виховувати.
Він повернувся й пішов до машини. Катерина пішла за ним. Біля порога обернулася.
— Ви, егоїстка! Наступну пенсію я особисто заберу у листоноші. Грошей на ваші капризи у нас немає. Майте на увазі!
Двері грюкнули.
Галина Михайлівна залишилася в будинку сама. Чашка вислизнула з рук, розбилася.
Галина Михайлівна сиділа на кухні, коли у вікно постукали. Віра Павлівна, сусідка, прийшла з пиріжками.
— Син із невісткою поїхали? — запитала вона, сідаючи на табурет.
— Поїхали. Сказали, що я думаю тільки про себе. Що гроші на вітер розтратила, а в них були плани. Я, Віро, стара егоїстка.
Віра Павлівна мовчки налила чай. Почекала.
— А ви хіба щось погане зробили? Ну, поїхали. З ким не буває. Гроші-то ваші, кровні. Ви залізли до кишені невістці й синові. Я не вважаю, що ви щось погане накоїли своїм відпочинком.
Галина Михайлівна підняла очі. У них був не біль, а, скоріше, втома.
— Знаєте, Віро Павлівно… я ж тридцять років не бачила подругу. Вона мене кликала щороку. А я не їхала. Бо чоловік хворів, потім син навчався. Свій город не могла кинути. І так щороку!
Вона перевела подих.
— А тепер я зрозуміла: час минув безповоротно. І я поїхала. Витратила пенсію за три місяці. Усю. Але я там жила. По-справжньому.
Віра Павлівна кивнула:
— А Іван із Катериною…
— Вони тільки грошей і чекають, — гірко посміхнулася Галина Михайлівна. — Моєї пенсії. Будинок продати хочуть. А поки вирішують питання з продажем, хочуть, щоб я сиділа тут, як квочка, вирощувала їм помідори, а вони приїжджали раз на місяць забрати банки і сказати: «Мамо, ти там не хворій, а то хто ж нам ще допоможе».
— Це несправедливо, — тихо сказала Віра Павлівна.
— А я все життя була справедливою. До всіх. Для чоловіка — зразкова дружина. Для сина — зручна мати. Для невістки — безкоштовна хатня робітниця. А вони мені таке сказали…
Вона гірко, сухо, безрадісно засміялася.
— І що тепер будете робити? — запитала Віра Павлівна.
Галина Михайлівна довго мовчала. Потім подивилася у вікно.
— Завтра подзвоню Людмилі. Скажу, що приїду у вересні. Назавжди.
— А що з будинком?
Галина нічого не відповіла. А через тиждень вона зателефонувала Вірі й сказала, що поїхала назавжди. Попросила Віру зайти до неї додому, там для Івана лежав лист.
Віра Павлівна знайшла ключ, відчинила двері. У будинку все чисто, прибрано, тільки речей немає, як і кота — його Галина забрала з собою. А ось у конверті лежала коротка записка для сина:
«Іване, будинок я оформила на свою племінницю Олю. Вона інвалід, їй це потрібніше. Город можеш взагалі закинути, якщо хочеш. Я більше не буду нічим вам допомагати. Пробач, якщо зможеш, але більше я так не можу».
Катерина, прочитавши лист, розплакалася. Звісно, не від горя, а від злості. Від того, що їхній план провалився.
Іван тиждень ходив похмурий. Потім сказав:
— Мати завжди була ненормальною. Батько її ще тримав у вузді, а як він по.ер, так вона й зовсім з глузду з’їхала. Ользі будинок… Ну це вже занадто, Катя! Навіщо він їй взагалі?
А в жовтні на підвіконні у Віри Павлівни з’явилася листівка з Одеси. На звороті — море, чайки й нерівний почерк сусідки:
«Віро, живу у Люди. Все чудово. Насолоджуюся життям. Приїжджай. Чекаю».
Віра Павлівна лише посміхнулася.
