– Вам кого? – запитала Ірина, не відчиняючи двері, дивлячись на незнайомця у вічко.
На його обличчі сяяла щаслива посмішка.
– Ірино, це я! Микола! – радісно повідомив чоловік. – Чоловік твій колишній. Забула, чи що?
– Микола? – злякано вимовила Ірина, відчиняючи двері. – Я тебе й не впізнала.
– Не очікувала?! – задоволений собою запитав Микола. – А я ось повернувся. Між іншим, на мені зараз той самий костюм, в якому колись на тобі одружився. Спеціально вдягнув. Щоб приємне нагадати. До речі, сорочка, капелюх, краватка і черевики на мені ті ж, що і на весіллі. Пам’ятаєш?
– Так, – відповіла Ірина. – Костюм і решту пригадую. Черевики ті самі – це точно. А ти ось змінився.
Микола радісно посміхнувся.
– Та годі, – відповів він. – Скажеш теж. Змінився. Такий же, як і був. Хіба що погляд і вираз обличчя стали мудрішими. А так я той самий. Але, Ірино, я не з порожніми руками. Подарунки тобі приніс. Дозволь, я пройду.
І не чекаючи дозволу, Микола увійшов до квартири, вносячи з собою дві величезні валізи, розміром з себе.
– І в обох подарунки? – запитала Ірина.
Микола розсміявся.
– Смішна ти, Іринко, – сказав він, – ось скільки тебе пам’ятаю, постійно жартуєш. Це ж треба придумати! Подарунки у валізах! Скажеш теж. У валізах – речі мої. Взяв найнеобхідніше. Ну там… Загалом, на перший час. Решту привезу пізніше. А подарунки… Закрий очі. Ну, закрий, чого ти.
– Не збираюся я нічого закривати, – відповіла Ірина, згадуючи той час, коли вона була дружиною Миколи.
Минуло вже більше трьох років, як Микола та Ірина розлучилися. Але весь цей час Микола жив один. Нові стосунки з жінками Микола починати не хотів. Не стільки через недовіру до жінок (хоча і це теж було в ньому), скільки через небажання щось там починати з самого початку – з чистого, як він казав, аркуша.
– Знову ці знайомства, – гидливо кривлячись, міркував Микола, – знову перші побачення, впізнавання один одного. І так далі і тому подібне. А грошей скільки витратити доведеться, поки знайдеш її, ту саму?! На кіно. На квіти. А в їдальнях і в кафе – ціни майже як в ресторані. Тисяч двадцять (а може й більше) доведеться витратити тільки на один період знайомства в перші три місяці!
І ще невідомо, чи окупляться вкладення. Раптом, в результаті, виявиться, що ми не створені одне для одного? Га? Хто знає? У такій справі ніхто гарантії дати не може. На вигляд вони всі хороші. Милі, добрі, акуратні. А копнеш глибше і з’ясовується таке! Сто разів пошкодуєш, що зв’язався. А гроші-то вже витрачені. Ні, ні, ні. Не хочу проходити заново всі ці етапи. А навіщо?
Коли є колишня, з якою все зрозуміло. І нічого не треба заново проходити. Тим більше що за три роки я вже за нею скучив. Та й вона за мною теж скучила.
Ось чому і вирішив Микола повернутися до дружини, яку колись покинув.
– Справді, – міркував він, збираючись до колишньої, – ну що я не людина, чи що. Все один, та один. А Ірина кохає мене. Я ж знаю. Навіть відпускати не хотіла, коли я йшов від неї. І розлучатися теж не хотіла. Значить, любить. До того ж у неї квартира є.
Однокімнатна, але своя. Мабуть, повернуся до Ірини. Все краще, ніж у гуртожитку. Та й, чесно кажучи, важко без жінки. Та ні, жити можна. Але… Задоволення не те.
Миколу навіть не бентежив той факт, що він з Іриною вже давно не спілкувався. Більше трьох років!
– Що з того, що ми давно не бачилися? – думав він. – Адже вона теж людина! І їй, мабуть, одній не солодко. А час – це поняття відносне. Що таке три роки для закоханих сердець?! Мить!
При тому, що Микола був людиною економною, він розумів, що з порожніми руками до колишньої дружини йти не можна. Став Микола думати, що корисного можна подарувати колишній. Оглянув кімнату. Побачив термос.
– Термос їй подарую, – рішуче сказав він. – Термос – дуже корисна річ у господарстві. Скажімо, на риболовлю або по гриби. Незамінна річ.
Микола знову оглянув свою кімнату. Побачив електричний чайник.
– І чайник електричний подарую, – сміливо продовжив він. – Вона зрадіє. І справа навіть не в самому подарунку, а в тому, що я їй приділив увагу.
Микола ще раз оглянув кімнату. Подивився вниз. Побачив килим.
– І килим подарую! – впевнено заявив він. – А що? Дарувати так дарувати! Мені не шкода. Все одно разом жити будемо.
І ось тепер Микола вийшов з квартири Ірини за подарунками і незабаром повернувся, несучи килим.
– Пам’ятаєш? – запитав він.
– Як не пам’ятати, – відповіла Ірина. – Адже це та сама половина килима, яку ти собі відрізав, коли йшов від мене.
– Ну, так, – захоплено погодився Микола. – Та сама половина і є. Символічно, так?
– Символічно, що? – не зрозуміла Ірина.
– Я маю на увазі половинки килимів, – відповів Микола. – Через їх повторне з’єднання і ми з тобою знову з’єднаємося. Правильно? Де там його друга половина? У кімнаті? Давай прямо зараз з’єднаємо їх.
– Не вийде, Миколо, з’єднати, – сумно промовила Ірина. – Ту половинку я викинула.
– Як викинула? Куди викинула?
– Забув, куди у нас сміття викидають?
– А коли викинула?
– А відразу, як ти пішов, так і викинула його.
– Чому? Це ж був мій тобі подарунок. На Новий рік.
– На день народження, – уточнила Ірина.
– Та яка різниця, – сердито промовив Микола.
– Хіба так можна з подарунком?
– Ти його зіпсував.
– Не зіпсував, а акуратно відрізав свою половину. Належну мені за законом.
– Міг би весь забрати. Я тобі тоді пропонувала.
– Мені чужого не треба.
– Але мій чайник електричний і термос ти ж забрав, – нагадала Ірина.
– Термос і чайник я взяв як пам’ять! – відповів Микола. – До речі! Добре, що нагадала. Я ж тобі ще подарунки приніс.
Микола знову вийшов з квартири і незабаром повернувся з термосом і чайником.
– Впізнаєш? – радісно запитав він.
– Впізнаю, – відповіла Ірина. – Це вони самі.
– Тепер знову твої, – радісно вимовив Микола. – Користуйся, Ірино, на здоров’я. Адже ми тепер знову разом. Одна сім’я, – Микола важко зітхнув. – Як раніше.
– Це всі подарунки? – запитала Ірина. – Чи ще є?
Микола насторожився.
– Усі, – з підозрою відповів він. – А тобі мало?
– Ні-ні. Що ти. Цілком достатньо. Це я так. Просто запитала.
– Ти це, Ірино, наступного разу акуратніше питай. А то ж я можу і неправильно зрозуміти. Ти ж мене знаєш. Я людина пряма і того ж вимагаю від жінок.
– Я знаю, Миколо, знаю. Вибач.
Микола вже хотів зняти взуття і пройти на кухню, але в цей момент пролунав плач дитини. Ірина пішла в кімнату. Плач припинився. Ірина повернулася в передпокій.
– Це хто там у тебе? – злякано запитав Микола.
– Донька. Марійка.
– Як донька?
– Так. Наша з тобою донька.
– Наша?
– Ну, ти ж повернувся до нас. Ми ж тепер одна сім’я. Ти ж сам казав. Правильно?
– Повернувся, – погодився Микола. – Говорив.
– Ну ось. Значить, і донька тепер наша. Мені від тебе – килим, чайник і термос. А тобі від мене – дочка.
– Але, коли три роки тому я йшов, ніякої дочки не було. Термос був, чайник був. Від килима забрав свою половину. Це я пам’ятаю. Доньки не було.
– Звичайно не було. Звідки ж їй було взятися-то. Вона тільки півроку тому з’явилася.
– Як півроку тому? Чому?
– Навіть не знаю,Миколо, що й відповісти тобі на таке питання. Чому? Не знаю, чому. Просто так вийшло. А що тебе бентежить?
– Але ж вона не моя!
– Була не твоя. До сьогоднішнього дня. А тепер твоєю стане.
– Ні, Ірино. Ми так не домовлялися.
– Так ми і щодо килима, чайника і термоса теж не домовлялися.
– Термос, килим і чайник – це одне. А дочка – це зовсім інше.
З цими словами Микола почав згортати половинку килима.
– Знову йдеш?
– А ти як думала, Ірино? На що розраховувала? Я до тебе з усією, можна сказати, душею. А ти?! Що ти відповіла?! Поки мене не було, дитину тут завела. І тепер хочеш на мене її повісити?!
– Дуже хочу, Миколо, – відповіла Ірина. – А що, не можна? Думала, ти зрадієш.
– Не вийде!
– Ну, чому не вийде, Миколо. Давай спробуємо. Може, і вийде що-небудь. Як колись. Одною сім’єю.
– Так. Зараз. Тільки розбіжуся.
– Ну, Коленько! – нила Ірина.
– Та не вмовляй ти мене, – відповів Микола.
– Ну, чому не вмовляти, Миколо. А якщо мені хочеться?
– Сказав “ні”, значить, ні.
– А як же я?
– Раніше треба було думати. Мені лише 30 років. Попереду ціле життя. А ти мені що пропонуєш? Втрьох в одній кімнаті? Ні. Краще я у себе в кімнаті в гуртожитку як-небудь сам. Один. Краще без жінок, ніж ось таке. Ні, ну ви подивіться на неї. Чужу дитину вирішила на мене звалити. І так рішуче, ніби в цьому немає нічого такого. Ніби так і треба. Куди котиться цей світ?! Хто скаже мені?!
У кімнаті знову почувся плач дитини. Ірина пішла до нього. Микола скористався моментом і вискочив з квартири, прихопивши з собою килим, термос, електричний чайник і величезні валізи.
– Сподіваюся, що більше він не з’явиться, – зітхнувши з полегшенням, сказала Ірина, виходячи в передпокій, закриваючи за колишнім чоловіком двері.
Через десять хвилин після відходу Миколи додому повернувся Ілля, чоловік Ірини і батько Марійки.
– Ти чого такий захеканий? – запитала Ірина.
– Уявляєш, ліфт зламався, – відповів він. – Ніколи не ламався, а тут раптом зламався. Довелося пішки на 20 поверх підніматися.
Ілля розсміявся.
– Ти чого смієшся? – запитала Ірина.
– Та на десятому поверсі зіткнувся з чоловіком, – відповів Ілля. – Він вниз спускався. Ти тільки уяви. У нього було дві валізи величезних, розміром з нього, килим згорнутий – на плечі, а під пахвами – чайник і термос. Я запропонував допомогти, але він мене не почув. Йшов, не помічаючи навколо нічого, і сам з собою розмовляв.
– Розмовляв?
– Лаявся, – уточнив Ілля. – З приводу того, що всі жінки однакові. Тільки й думають, як чоловіка обдурити. Схоже, що його сильно образила якась жінка. І тому він зібрав всі свої речі і пішов з дому.
– Або його вигнали, – припустила Ірина.
– Може, і вигнали, – погодився Ілля. – Але перед цим дуже сильно образили.