Настя осиротіла у шість років. Того року бабуся Зоя Семенівна вперше відпустила її батьків відпочити на море.
Так сталося, що подружжя прибуло на місце ввечері й одразу побігло купатися: чекати ранку вже не було сил. Вони увійшли в море, тримаючись за руки, і більше їх ніхто ніколи не бачив.
Бабуся оформила опіку, і маленька Настя залишилася з нею назавжди.
Зої Семенівні залишався рік до пенсії. Жінка розуміла: на її гроші та допомогу на онуку особливо не розгуляєшся, тому відразу вирішила, що балувати дівчинку не буде, хоча дуже хотілося. Потрібно було навчити Настю жити за своїми можливостями, адже підтримки, поки вона не виросте, чекати нізвідки.
Спочатку дівчинка дуже сумувала за батьками. Цілими днями сиділа за столом і мовчки малювала: тата, маму, себе, море і сонце.
Бабуся помітила, що у онуки є талант, і віддала її до школи з художнім ухилом.
Згодом Настя потихеньку заспокоїлася. Дитяча пам’ять не зберігає смуток надовго.
До того ж вона стала школяркою, у яких, як відомо, турбот по горло. Та й бабуся не давала онуці байдикувати.
Як тільки у Насті з’являвся вільний час, Зоя Семенівна просила дівчинку допомогти по дому.
Тож до десяти років Настя вже вміла цілком пристойно прибирати квартиру, могла приготувати прості страви, чудово орієнтувалася в магазинах, знаючи, як і на чому можна заощадити.
У бабусі з онукою не було проблем: Настя добре вчилася, причому самостійно, була акуратною, поступливою і слухняною. І дуже ласкавою.
Сусідки заздрили Зої Семенівні:
– Пощастило тобі з онукою. Наші наче їжачки: ні приголубити, ні по голові погладити. Ще й грубіянять. А твоя – просто ангелочок.
Вони навіть уявити не могли, що на додачу до всього дівчинка ніколи не просить грошей на свої потреби. Вона знає: зайвих у домі немає.
Але кожна бабуся колись була дівчинкою. Ось і Зоя Семенівна чудово розуміла, що онучці потрібні гроші на особисті витрати. І вона запропонувала Насті їх заробити.
– Бабусю, як я можу заробити? Я ж маленька.
– А я старенька. Але ж заробляю. Дивися, шкарпетки в’яжу. Людям продаю. І їм радість, і нам користь.
– Та я ж не вмію.
– А я тебе навчу, тільки пізніше. У мене є інша ідея. Знайома казала, що в Будинку творчості постійно працює виставка рукоділля. Якщо щось купують, гроші віддають майстру. Тож треба спробувати.
І Настя взялася за справу. Дуже швидко навчилася в’язати гачком серветки, шити прихватки. Робила маленькі статуетки з пап’є-маше.
І, що дивно, роботи дівчинки розкуповували дуже швидко. Тож хай і невеликі, але кишенькові гроші у Насті не закінчувалися. Вона навіть пропонувала бабусі ними поділитися, але Зоя Семенівна відмовлялася:
– Сама заробила – сама й витрачай. Тільки з розумом, з користю. І тобі добре, і сімейному бюджету допомога.
Минали роки. Настя закінчила школу, пішла працювати на швейну фабрику. Через рік вступила до університету на заочне відділення.
Там вона зустріла майбутнього чоловіка.
Два роки молоді люди зустрічалися, потім подали заяву до РАЦСу.
Бабусі дуже сподобався наречений Насті. Такий самий, як онучка: добрий, турботливий, працьовитий.
Якось Зоя Семенівна сказала йому:
– Бережи, онуку, мою дівчинку. Нікого у неї скоро не залишиться, крім тебе. Не сумнівайся, Настя тобі буде хорошою дружиною. А мені б правнука дочекатися…
І як у воду дивилася: пішла з життя через два місяці після того, як народився правнук Сергій. Настя назвала його на честь батька – сина улюбленої бабусі.
Коли Зоя Семенівна вперше взяла малюка на руки, навіть заплакала:
– Очі-то – дідові…
В останні дні бабуся все більше лежала, тримаючи онучку за руку у своїх мозолистих долонях і ніжно гладила її.
Її глибокі сині очі випромінювали стільки любові, що, здавалося, у кімнаті ставало світліше.
— Дякую, — тихо промовила бабуся й заплющила очі.
Через місяць після похорону Настя з чоловіком поїхали до бабусиної квартири. Треба було навести порядок, розібрати речі.
Там Настя наплакалася досхочу. Кожна дрібничка, кожна чашка в домі нагадували дитинство, в якому вона, незважаючи ні на що, була щаслива поруч з єдиною рідною людиною – бабусею.
Чоловік дістав з антресолей велику коробку, яку Настя ніколи не бачила.
Відкривши її, вона ахнула: тут лежали в’язані серветки, прихватки з клаптиків, інші вироби, які колись Настя відносила до Будинку творчості.
Виходить, вона відносила, а бабуся купувала і приносила назад?
– Навіщо, бабусю? – промовила Настя вголос.
– Мабуть, Зоя Семенівна хотіла, щоб ти не засмучувалася і вірила у свій талант, – припустив чоловік Насті, який був у курсі тієї історії.
– Жаліла мене… Ось і скуповувала мої рукодільні вироби. А я в себе вірила! І гроші заробляла. Самостійною себе відчувала, дорослою. Ох, бабуся… Дякую тобі… моя рідна…
Спеціально для сайту Stories
