– Мамо, ось у нас така справа… – запнулася Оксана.
Галина відразу зрозуміла, до чого йде розмова. Цього разу дочка почала з далеку. Спочатку запитала про здоров’я, потім про роботу і навіть про розсаду.
Галина плекала слабку надію, що дочка зателефонувала просто так, скучила за матір’ю. Але вступ затягнувся надто довго, і Галина вже знала, чим закінчиться дзвінок.
– Скільки? – запитала вона, не чекаючи кінця чергової ввічливої фрази.
Оксана на мить замовкла. Потім невиразно заговорила про непередбачені витрати, про те, що не вистачає на оренду.
– Скільки, Оксано, – повторила Галина твердіше.
– Дві тисячі. Зовсім ненадовго, чесно. Я віддам.
Галина роздратовано видихнула й перехопила слухавку іншою рукою.
– Це третина моєї пенсії. Третина, ти розумієш? Може, Матвію пора роботу знайти? Чимось корисним зайнятися, а не штани на дивані протирати в орендованій квартирі?
Оксана миттєво спалахнула і почала захищати чоловіка. Ринок складний, вакансій за фахом немає, він щодня відгукується, але поки що не щастить.
– Ти просто не помічаєш його недоліків, бо кохаєш, – сказала Галина. – А я з боку все чудово бачу.
Оксана на мить замовкла. А потім знову запитала, тихо й обережно:
— То ти перекажеш?
– Звичайно, перекажу, – відповіла Галина. – Куди ж мені подітися.
Дочка поспішно подякувала й поспішно попрощалася, ніби боялася, що мати ось-ось передумає й відмовить.
Галина відкрила додаток банку й переказала гроші, відчуваючи, як усередині піднімається знайома гіркота. У її молодості все складалося зовсім інакше.
Вона вийшла заміж у двадцять два, виїхала від батьків і сама допомагала їм грошима, а не навпаки. Тепер дочці виповнилося тридцять три, і вона знайшла собі чоловіка, який воліє лежати на дивані, поки теща утримує їхню сім’ю.
Галина вирішила взяти ще кількох учнів на англійську. Грошей залишалося зовсім небагато, а прохання дочки за останній рік стали регулярними, майже щомісячними…
Вночі Галина довго не могла заснути. Вона лежала й рахувала в думках, скільки залишилося до пенсії, скільки піде на комунальні послуги, скільки на ліки.
Цифри ніяк не сходилися, скільки б їх не перераховувала. Галина подумала, що раніше такі підрахунки її не лякали, а тепер кожен місяць перетворювався на маленьку битву з власним гаманцем…
Вона згадала, як у юності мріяла про сім’ю, де ніхто не рахуватиме копійки. Мрія збулася наполовину: сім’я з’явилася, а от рахувати копійки довелося все життя — спочатку за себе, а тепер ще й за дорослу дочку з її нерозсудливим чоловіком.
Через тиждень Галина приїхала до дочки в гості, привезла банку варення та свіжий творог. За чаєм розмова знову зійшла на болючу тему.
– Матвію, а ти коли роботу знайдеш? – запитала Галина, дивлячись прямо на зятя.
Матвій підвів погляд від чашки, але відповісти не встиг.
– Скоро вже, мамо, – втрутилася Оксана. — Ринок стабілізується, і він одразу влаштується. Ми тобі все повернемо, чесне слово, не хвилюйся.
— Я тебе не питала, Оксано, — сказала Галина, не відводячи погляду від Матвія. — Я твого чоловіка запитала.
За столом запала тиша. Матвій відсунув чашку убік.
– Шукаю, Галино Петрівно, – відповів він нарешті. – Не все так просто, як здається з боку.
– А з боку взагалі нічого не видно, – сказала Галина. – Скільки ти вже сидиш удома? Я бачу лише порожні обіцянки.
– Мамо, ну досить, – спробувала зупинити її Оксана.
– Ні не досить, – відрізала Галина. – Я не через гроші хвилююся. Я хвилююся за свою дочку, яка сама утримує сім’ю.
Матвій опустив погляд на стіл і промовчав. Оксана швидко перевела розмову на ремонт у сусідів, щоб згладити конфлікт. І Галина піддалася, не стала роздувати скандал.
… Деякий час Галина намагалася не тиснути. Це не її сім’я, не її життя, повторювала вона собі щоразу, переказуючи чергову суму дочці. Але за шість місяців накопичилося майже п’ятнадцять тисяч. Для неї ця сума була величезною, і Галина дедалі частіше ловила себе на думці, що відкладати на власне здоров’я вже нічого…
…Літо почалося раптово, і разом із ним у Галини дозрів план. Пора трохи побути поганою тещею.
Вона зателефонувала Матвію рано вранці.
— Роботу знайшов? — запитала Галина відразу, без довгих вступів.
— Поки що ні, — неохоче відповів зять.
— Чудово, — сказала Галина. — Тоді збирайся, поїдеш зі мною на дачу. Тобі ж все одно немає чим зайнятися вдома.
– Та я, взагалі-то, хотів сьогодні довести справи до кінця, – почав Матвій.
– Які справи?
– Ну… по дому, – запнувся він.
На тлі пролунав голос Оксани:
– Мама нам постійно допомагає! Ти зобов’язаний їй у відповідь допомогти хоч чимось!
Матвій зітхнув і коротко погодився, без жодного ентузіазму в голосі.
…Дача зустріла їх сухою землею та грядками, які вже давно потребували перекопування. Галина видала зятю лопату й докладно пояснила обсяг робіт, тож Матвій кілька разів перепитував, чи справді все потрібно закінчити за один день.
– Тут перекопати, тут прополоти, а ввечері ще воду натаскати в бочки, – перелічувала Галина, спостерігаючи, як Матвій невпевнено встромляє лопату в суху землю.
До обіду Матвій спітнів і присів перепочити на перевернуте відро.
— Галино Петрівно, може, на сьогодні вистачить?
— Вистачить, коли грядка закінчиться, — відрізала Галина й простягнула йому чашку холодного квасу.
Матвій був схожий на совеня: очі величезні й недовірливі. Галина подумки посміхнулася, дивлячись, як незвично йому тримати інструмент у руках.
Так повторилося через день, потім ще раз, і ще. Три тижні поспіль Матвій майже щодня працював на її ділянці: копав картоплю, прополював моркву, тягав дошки для нового паркану. Галина знаходила йому все нові завдання й пильно стежила, щоб він не ухилявся від роботи.
— Знову грядки? — запитав одного разу Матвій з явним роздратуванням.
— А що, додому поспішаєш? — поцікавилася Галина. — На роботу, може?
Матвій промовчав і мовчки взявся за сапку…
Матвій дзвонив Оксані й скаржився на втому, але приїжджав знову, щоразу без особливих суперечок. Галина чула ці розмови краєм вуха й робила вигляд, що зайнята своїми справами біля плити.
На другому тижні Матвій збунтувався прямо посеред грядки. Відкинув сапку й повернувся до тещі.
– Галино Петрівно, скільки це ще триватиме? Я ж не найманий робітник у вас.
– А хто ти тоді? – запитала Галина, не відриваючись від прополювання. – Зять, який без роботи сидить на шиї у дружини?
Матвій довго мовчав, потім підняв сапку й продовжив прополювати, не промовивши ні слова.
Наступного дня зять все одно приїхав, хоча Галина була майже впевнена, що після сварки він відмовиться.
Одного ранку у двері подзвонили. На порозі стояла Оксана, рум’яна й помітно задоволена собою, з тортиком у руках.
— Мамо, я тебе розкусила, — сказала вона прямо з порога.
Галина примружилася, вдаючи, що нічого не розуміє.
— Що саме розкусила?
Оксана розсміялася й простягнула коробку з улюбленим тортом матері, з волоським горіхом і медовими коржами.
— Матвій сьогодні вийшов на роботу. Влаштувався через знайомих. Не найприбутковіше місце, але зарплата стабільна.
– А я тут до чого? – запитала Галина, беручи торт і запрошуючи дочку зайти.
– До того, що Матвій сам учора сказав: краще сидіти в офісі за невелику зарплату, ніж щодня ґарувати у тебе на дачі.
Галина посміхнулася, але не зізналася. План спрацював саме так, як вона й задумувала.
– Нічого не знаю, – сказала Галина. – Мабуть, просто так збіглося. Заходь, давай чаю вип’ємо.
– Матвій просив передати спасибі, – несподівано додала Оксана, розливаючи чай по чашках.
– За що це? – здивувалася Галина.
– Каже, ти йому голову на місце поставила краще за будь-якого начальника, – засміялася Оксана. – Та й підтягнувся він! Схуд і м’язи набрав.
Галина похитала головою, приховуючи посмішку за чашкою чаю…
Минули місяці. Оксана поступово повертала борг, спочатку невеликими сумами, потім дедалі більшими. Матвій перестав бути ледарем, про якого Галина з роздратуванням думала всю весну.
Він зрозумів просту річ: лежання на дивані рано чи пізно обернеться важкою працею на чужій дачі, а робота в офісі, нехай і невелика, все-таки легша за грядки…
