-Мамо, а давай без Олеськи підемо на свято.
-Це що ще таке? Що за Олеськи, чому це ми без Олесі маємо піти?
-Тому, – Юля насупилася, – чому вона з нами знову? Ми без неї нікуди не ходимо, – вередувала дівчинка, – я не хочу, не хочу, щоб вона з нами ходила…
-Заспокойся! Швидко заспокойся, чуєш, – мама струснула дівчинку за комір, – я скільки разів буду казати?
-Ууууу, – заревіла дівчинка
-Не плач, – трохи старша дівчинка, худенька, бліденька підійшла до Юлі, – чому ти плачеш?
-Відійди, відійди, ненавиджу.
-Так! – Мама розсердилася,- ніхто нікуди не піде, завдяки Юлиним примхам.
Юля починає плакати ще більше.
Олеся сідає до віконечка, розправивши всі складочки на ошатній сукні, і зітхнувши, дивиться у вікно.
Мама йде на балкон, Юля виє, Олеся зітхає, а тато на роботі.
Ще є Вітя, старший Юлин брат, ну і тепер Олесин теж, він хороший. Він не ображає Олесю, називає її малою і тріпає по голові.
Двері відчинилися, бабуся.
-А що це за сльози, а хто це в нас плаче, хто образив мою ягідку.
-Бабусю, – виє Юля, -бабусю, уууууааа.
-Та що таке, що сталося?
-Мамо, Олесю, уууу.
-Що таке, що моя крихітка? Що моя ягідка? Тома, Тамара, чому плаче дитина?
-Мамо, не лізь, я скільки просила, не лізь!
-Що ти кричиш, дитина посиніла, плаче, а вона…
Бабуся вийшла на балкон до мами й зашепотіла.
-Ти що Томка, зовсім з глузду з’їхала, що цей підкидьок дорожчий доньки?
-Мамо, досить! Що ти лізеш куди тебе не просять? І не смій налаштовувати Юльку проти сестри…
-Сестра, тьху, зла не вистачає. що ти з нею носишся, у неї є батько, врешті-решт.
-Її батько мій чоловік і Юлин батько, не забула? Ми сім’я, що ти лізеш, мамо!
У цей час Юля доплакалася до гикавки.
Олеся, яка весь цей час тихесенько сиділа на стільці, злізла з нього і пішла на кухню, там набравши води, принесла Юлі, яка плакала.
Але та взвизгнув, відштовхнула Олесю разом із принесеною склянкою води, Олеся впала, вода розлилася, Юля почала кричати що є сил…
Підскочила бабуся, почала заспокоювати розчервонілу Юлю, злісно зиркаючи на Олесю
-Іди, іди звідси, довела дівчину, на нашу голову
-Мамо! – закричала Тамара, яка з’явилася в дверях, – швидко збирайся і йди, я тебе попереджала!
-Бабусю, – реве Юля, -бабуся не йди.
-Ось спасибі, донечко, ось подяка твоя, через підкидька, через дворняжку…
-Геть! – кричить мама на бабусю, геть!
Олеся розуміє, що цей скандал через неї, вона б пішла, та їй нікуди. Мама Олесина, вона вийшла заміж, і новий чоловік мами не хоче бачити Олесю, а Олесина мама ще молода, вона жити хоче.
Тому вона зателефонувала татові і сказала, що або він забере дівчисько, ну тобто Олесю, або вона здасть її в дитячий будинок.
Олеся не вірила, що її мама, її улюблена матуся може стати такою… Такою злою.
Олесі було страшно, вона плакала, але мама, вона ніби стала чужою, вона відчепила руки Олесі від себе і пішла туди, в нове і щасливе життя…
-Мамо, – плаче Олеся, – матуся…
Але мама не чує, вона сідає в автомобіль і їде, залишивши Олесю в татової сестри, тітки Тані.
-Йдемо, малятко, – каже тітка Таня, – йдемо, так буває. Скоро тато за тобою приїде, не плач.
Тато приїхав і забрав Олесю.
Вони їхали всю дорогу мовчки.
-Тату, ти мене в дитячий будинок віддаси?
-Ні, донечко, ти з чого це взяла…
Олеся замовкла й почала дивитися у вікно.
Тітка Тамара сподобалася Олесі, і про себе вона стала називати її мамою.
Юля теж спочатку зраділа, що з’явилася нова подружка для ігор.
Але коли зрозуміла, що Олеся тепер житиме з ними завжди, та ще й у її кімнаті, що їй доведеться ділитися іграшками, і купувати тепер будуть їм усе навпіл, а ще почула, як тато називає Олесю донькою, з дівчинкою сталася істерика.
Та ще бабуся підливала олію у вогонь, голосуючи, навіщо мама погодилася прийняти цю дворняжку Олеську.
Ситуація загострювалася, тато ніби нічого не бачив, мама крутилася між двох вогнів. Юля дедалі сильніше закочувала істерику, Олеся ставала дедалі тихішою.
-Мамо, я в батька поживу, – сказав Вітя, – мені готуватися до іспитів треба, а ця кричить цілими днями, як скажена.
-Вікторе! -Так звана ця, твоя рідна сестра, між іншим, твоя рідна сестра…
– А в нас це родинне, Олеся їй теж рідна сестра, однак Юлька істерить, наче їй чорта лисого підсунули, все, я пішов.
Увечері подзвонив перший чоловік.
-Тамаро, а що трапилося, чому дитина з дому біжить?
-Він тебе напружує? Нехай додому їде.
-Ні, просто цікаво.
-Своїми проблемами займися.
Тома вже забула, коли в їхній родині був спокій. Вадик відмовчувався. Дуже спритно перекинувши всі проблеми на дружину.
-Щось я Вітька не бачив давно…
-Серйозно? А нічого що він місяць уже живе у свого батька?
-А що так? – здивовано запитав Вадим.
-Та тому що йому набрид цей бедлам, що коїться в нас удома. Ти не бачиш, що коїться?
-Ні, а що?
-Та нічого! Зовсім нічого. Поговори з дівчатами.
-А що? Щось не так з Олесею?
-А крім Олесі в тебе немає іншої доньки? І так, з Олесею теж треба поговорити. Сказати їй, що ти любиш її, що вона не одна. Юлька виє й істерить цілими днями.
-Ну Тамаро, це ж ваші жіночі там справи.
-Чого? Ти що зовсім чи що? Ти привіз дитину, ось так залишив її і все. Загалом ти або вирішуєш проблему якось, або, або…Я не знаю, я піду… ось
-Як мені вирішити, Тамаро? Що мені потрібно зробити?
-Я не знаю…
Тато йде до Юлі. Юля знову плаче. Стрибає татові на шию, побачивши Олесю, показує їй язика.
-Ууууу, дворняжка, підкидьок, уууу. Тату, не люби Олеську, не називай її донечкою, тільки я твоя донечка.
-Юлю, ти що таке кажеш?
-Вона погана, її мамка кинула, вона до нас приблудилася, дворняжка, вона нікому не потрібна
-Юля! Вона твоя сестра.
-Ні! – тупає ніжкою Юя, ні! – і починає знову ревіти
-От бачив, – каже мама, – бачив, у мене вже сил немає терпіти ці істерики, а ти молодець, ти ніби нічого не бачиш навкруги.
-Та це твоя матуся Юльку налоштувала так.
-Серйозно? Моя матуся? А що ж ти, татусь блін, що ж ти не поговорив із донькою, га? Ні з однією, ні з іншою. Подивися на Олесю, вона ж чахне. Мені до неї підійти не можна, Юлька кричати починає… Зроби ж що-небудь, Вадиме!
-Алло, Танюшо, привіт сестричка. Тут така справа, не могла б ти, на якийсь час прихистити Олесю? Що? На скільки? Ну не знаю… поки школу не закінчить. Що? Ні, я не жартую…
-Донечко, поїдемо до тітки Тані. Що? Ні-ні, який дитячий будинок, ти що?
Олеся дивиться у вікно…
-Олесю, дівчинко моя, проходь.
-Татусю, татусь, – плаче дівчинка, – татусю.
-Почекай у тітки Тані, гаразд? – тато швидко цілує Олесю в лоб, суне їй у руки ведмедика і поспішно сідає в машину, грюкнувши дверима.
-Алло, Тамаро… Я, звісно, все розумію, навіщо тобі чужа дитина, таке інше, але ж твою то дитину він прийняв, і виховує, як свою…
Я навіть сама не знаю навіщо я подзвонила. Брату вже сказала, тепер тобі скажу, які ж ви… підлі… Бачити вас не хочу, нікого, забудь про наші добрі стосунки…
Олеся сидить на стільчику і дивиться у вікно.
-Олесю, підемо гратися, – кличе Катруся двоюрідна сестра.
Олеся сидить і мовчить.
-Олесю, ти чого, – тітка Таня сідає навпочіпки перед племінницею, – іди з Катрусею гратися.
-Тітонько Таню, я у вас буду жити?
-Так, малятко.
-А Катя потім не буде кричати і плакати, що я живу в неї в кімнаті.
-Катя? Катююююш, іди-но сюди, ти не проти, якщо Олеся житиме з тобою в кімнаті
-Здорово!
-Ми будемо купувати вам іграшки навпіл.
-Круто! У нас буде вдвічі більше іграшок!
-З чого б це? – сміється тітка Таня.
-Ну як же, Олесі одну ляльку, а мені іншу. Навіщо нам однакові.
Олеся теж усміхнулася, але згадавши, як кричала і тупотіла ногами Юля, що їй потрібно таку саму ляльку, як в Олесі, засумувала… Але ж можна було зробити так, як каже Катя, сумно думає дівчинка.
-Мамо, – дівчинка, що заглянула на кухню, щасливо посміхається, – матусю, ми з Катрусею склали іспит.
-Та ви мої лялечки, та ви мої дівчатка, батьку ти чув?
-А то! – сміється задоволений чоловік Тані, Микола, – ці бабки мені всі вуха прожужжали, поки я їх віз…
-Так, алло, -дівчина змінюється в обличчі, – а хто це? Мама? Яка мама? Я зараз стою і дивлюся на свою маму… Таню… Ах це та мама, яка мене у світ привела… Що вам потрібно, мамо? Вибачте, але мені ніколи.
-Хто там, Олесю?
-Номером помилилися…
-Там батько… він привітати хоче і тітка Тамара, ти як?
-Нехай вітають, -раванодушно, здавалося б, знизує плечима дівчина, – ой матусю, я переодягнуся.
Олеся заходить у кімнату, що на стільки років стала її рідною, сідає на ліжко, і сльози починають капати, наче перші важкі краплі дощу, на суху землю…
Катруся зазирнула у двері й тихенько прикрила.
-Що там, – запитує мама.
-Вона плаче, мамо, – у Каті сльози в очах, – я піду до неї.
-Ні, я сама.
-Доню, нехай мама, нехай, – тато Микола теж ледве стримує сльози. Одного разу ця дівчинка назвала його татом…
-Донечко…
-Матусю, за що вони зі мною так? Адже нормальні люди, не знаю, кохали один одного начебто, ну мене то точно любили, вона ж пилинки з мене здувала, я пам’ятаю. І він, на кожне свято приїжджав, постійно подарунки, заціловував, а потім то що? що сталося?
-Я не знаю, дитинко, так буває. Твій тато, він гарний, ми з ним рано самі залишилися, він лише на два роки старший за мене, але завжди допомагав, увесь час підтримував… Але я завжди була сильнішою за характером, і ось він не навчився розв’язувати проблеми.
Раз і втече, якщо що… А мати твоя… Там я взагалі не розумію, ти маєш рацію, вона тебе шалено любила, здавалося б… Це вона, мати дзвонила?Дівчина кивнула.
-Не пробачиш її?
-Поки не можу, може, пізніше…
-Добре.
Скрипнули двері, до кімнати пробралася Катруся, вона теж обійняла маму й сестру, які плакали, так і сиділи.
Потім заглянув тато Микола і підліток Іван, молодший брат дівчат.
-Жінки, а ми святкувати будемо? А то в нас із Ваньком у животах бурчить, що собака сусідський крізь стінку гарчати почав.
-Так, так, -зхопилася мама, – я зараз.
-А ну, бабки, хто до татка на ручки швидше, – і розставивши в різні боки руки, трохи присівши, тато хитро дивиться на дівчат.
-Я, я, – кричать як у дитинстві.
-Фігушки, я, – кричить Іван і лізе до тата на шию…
-Ой, смішні,- хитає головою мама, витираючи руки рушником, – не задавіть батька, коні.
-А ну, – тато підморгує дітям, – хто маму сильніше любить, – і всією ватагою рухаються, витягнувши вперед руки й губи, як для поцілунку, на маму…
-Та ну вас, – регоче мама Таня, -якісь там лизуни, ходімо їсти…
-Ура, нас погодують, о свята жінка, що дає нам обід, – регочуть її домашні.
“Це таке щастя, – думає Таня, таке щастя…”
Як легко виявляється можна переступити через минулі стосунки, просто взяти й піти, забути, викреслити з пам’яті. Що? Дитина?
Але ж кожна людина має право на щастя, правда? Адже вона не в лісі кинула, а батькові рідному віддала, такий самий батько, те, що він не впорався, не її проблема.
Що не дзвонила, не цікавилася? Але ж гроші висилала, регулярно… Не зрозуміло, до чого ці образи? Адже правда?Спеціально для сайту Stories
