Катерина втретє перемальовувала хвіст дракончика. Чи то рука сьогодні не слухалася, чи то натхнення кудись поділося, але пухнастий хвіст із пензликом уперто виходив більше схожим на швабру.
Але ж це була остання ілюстрація в серії, видавництво чекало на макет уже післязавтра.
З кухні потягнуло пряним ароматом. Михайло готував свій фірмовий плов – єдину страву, яка в нього виходила краще, ніж у дружини.
Квартирою плив спокусливий запах обсмаженої цибулі та моркви, від якого шлунок зрадницьки заурчав.
– Катю, у тебе там як? – пролунав голос чоловіка. – Скоро звільнишся?
– Ще хвилин двадцять, – відгукнулася вона, вкотре стираючи невдалі штрихи. – Цей хвіст мене з розуму зведе.
– Який хвіст? – У дверях з’явився Михайло з дерев’яною лопаткою в руці.
На його білій футболці розпливлася жовтувата пляма від куркуми.
– Та ось, дивись. – Катерина розгорнула монітор. – Має бути грайливий і завзятий, а виходить якийсь… швабра виходить.
Михайло схилився над столом, мружачи короткозорі очі:
– По-моєму, нормальний хвіст. Он який веселий.
– Веселий? – Катерина фиркнула.
– А що? І смішний. Діти будуть у захваті.
Від його спокійної впевненості Катерині стало легше. Може, вона справді надто прискіплива?
Зрештою, це ж дитяча книжка, не альбом з анатомії.
Дзвінок телефону змусив їх обох здригнутися. На екрані висвітилося “Наталія Петрівна”.
– О господи, – пробурмотіла Катерина. – Твоя мама.
Михайло скривився:
– Візьми, га? Я тут із пловом…
– Ага, як завжди. – Катерина зітхнула і натиснула зелену кнопку. – Алло? Привіт, мамо.
– Катрусю! – пролунав бадьорий голос свекрухи. – А я все дзвоню-дзвоню, ніяк не додзвонюся!
– Правда? – Катерина машинально глянула на список викликів. Ніяких пропущених. – Дивно, у мене все гаразд зі зв’язком…
– Так? Ну, може, це в мене щось… – У слухавці повисла багатозначна пауза. – А Михайло вдома?
– Удома, плов готує.
– Плов? – У голосі свекрухи прорізалося несхвалення. – На ніч? І часто ви так пізно вечеряєте?
Катерина прикрила очі й подумки дорахувала до п’яти:
– Мамо, тільки восьма вечора. Нормальний час для вечері. Ви щось хотіли?
– Так, люба, хотіла… – Наталія Петрівна понизила голос до драматичного шепоту. – Тут така справа… Дарина до Києва збирається.
Катерина запитально глянула на чоловіка. Той усе ще стояв у дверях, роблячи страшні очі й благально притискаючи руки до грудей.
– Дарина – це… – почала вона.
– Так-так, Сашка дружина! – підхопила свекруха. – Їй там по магазинах треба, каже, у вас вибір кращий. Вона на вихідні хоче приїхати. Я подумала – може, пустите її на кілька днів? А то готелі такі дорогі…
Михайло, який якимось дивом розчув розмову, рішуче замотав головою. Катерина відвернулася – його протестувальна фізіономія могла спровокувати недоречний сміх.
– Мамо, давайте я з Михайлом пораджуся і передзвоню?
– Ой, а чого тут радитися? – У голосі Наталії Петрівни зазвучали ображені нотки. – Невістка рідна їде, невже місця пошкодуєте?
– Та не в цьому річ…
– А в чому? – миттєво насторожилася свекруха. – Щось сталося? Ви посварилися?
– Ні-ні, що ви! – поспішно заперечила Катерина. – Просто… – Вона запнулася, підшукуючи причину для відмови, і не знайшла жодної переконливої. – Гаразд, нехай приїжджає. Коли вона планує?
– У п’ятницю ввечері, – зраділа Наталя Петрівна. – Ой, дякую, Катрусю! Я їй одразу зателефоную, обрадую…
Закінчивши розмову, Катерина повернулася до чоловіка:
– Ну і що ти так руками махав?
– А ти не здогадуєшся? – Михайло плюхнувся на диван. – Дарина – це ж стихійне лихо. Пам’ятаєш, як вона на твій день народження приїжджала?
– Пам’ятаю, – посміхнулася Катерина. – По-моєму, нічого страшного. Подумаєш, трохи балакуча…
– Трохи? – Михайло аж підстрибнув. – Та вона тріщить без угаву! І вічно їй щось треба: то туди зводи, то це покажи. А тепер ще й по магазинах тягатися…
– Михайло, це всього на два дні.
– Точно на два? – із підозрою уточнив він.
– Ну так, мама ж сказала – на вихідні.
Михайло насупився:
– А чого вона одна їде? Сашко що, не міг із нею?
– Я не знаю, може робота. Твоя мама сказала: “Вона на вихідні хоче приїхати”.
– А в нас, виходить, не робота? – Він раптом принюхався і підскочив: – Чорт! Плов!
З кухні потягнуло горілим. Катерина поморщилася:
– Ну ось, досперечалися…
До п’ятниці вони все-таки приготувалися: прибрали квартиру, застелили диван у вітальні свіжою білизною, навіть купили новий килимок у ванну – старий зовсім потріпався.
Катерина набила холодильник продуктами – хто знає, що любить їсти невістка?
Дзвінок у двері пролунав близько дев’ятої вечора. Катерина якраз домивала посуд після вечері.
– Михайло, відчини! – крикнула вона, витираючи руки. – Це, напевно, Дарина…
Із передпокою пролунали голоси – одразу кілька. Катерина завмерла. Що за?
– Катько! – прогримів басовитий голос. – Зустрічай гостей!
У кухню ввалився високий широкоплечий чоловік – вилитий Михайло, тільки більший і з бородою. За ним шкандибала мініатюрна блондинка з величезною сумкою напереваги.
– Сашко? – ахнула Катерина. – А ти… ви…
– А ми з Дариною вирішили – чого їй одній мотатися? – радісно пророкотав Олександр, стискаючи невістку в обіймах. – Я відпустку взяв, погуляємо столицею! Правда, добре?
Катерина через його плече побачила чоловіка, який застиг у дверях. Обличчя Михайла виражало цілу гаму почуттів: від здивування до паніки.
– Добре… – пробурмотіла вона. – Тільки дуже… несподівано.
– А ми любимо сюрпризи! – защебетала Дарина, чмокаючи її в щоку. – Ой, у вас так затишно! І пахне смачно…
– Це печеня, – механічно відповіла Катерина. – Будете вечеряти?
– А то! – Олександр уже скидав куртку. – Дорога довга, зголодніли як вовки. Чуєш, брате, у тебе пінне є?
Михайло, який усе ще зберігав мовчання, кивнув і побрів до холодильника.
– Катрусю, а душ у вас працює? – Дарина діловито оглядалася. – А то я з дороги…
– Звичайно, – схаменулася Катерина. – Зараз покажу…
Лише за годину, коли гості нарешті влаштувалися у вітальні – Дарина під душем, Олександр із пінним біля телевізора, – їм із Михайлом вдалося викроїти хвилинку.
– І довго вони пробудуть? – пошепки запитала Катерина, завантажуючи посудомийку.
– Не знаю, – так само тихо відповів чоловік. – Сашко щось про відпустку бурмотів…
– Яку відпустку? Мама ж сказала – на вихідні!
Михайло розвів руками:
– Може, плани змінилися? Уранці з’ясуємо.
Уранці з’ясувалося багато цікавого. Наприклад, що Олександр узяв двотижневу відпустку.
І що Дар’я склала докладний список магазинів, які потрібно відвідати- від ЦУМу до ринків.
І що в їхні плани входить відвідування всіх головних визначних пам’яток, “якщо вже приїхали”.
– Ви ж нас повозите? – воркувала Дарина за сніданком. – А то на метро так незручно…
– Е-е… – промичав Михайло. – Взагалі-то в нас робота…
– У сенсі? – щиро здивувався Олександр. – Брате, ну ти чого? Я ж у відпустці! Коли ще побачимося?
– Сашко, ми не у відпустці, – м’яко зауважила Катерина. – У мене терміни горять, у Михайла квартальний звіт…
– Та годі вам! – відмахнувся Олександр. – Може, відпроситеся на кілька днів?
Катерина переглянулася з чоловіком. В очах Михайла читався відчай навпіл зі злістю.
– Ну, хоча б вечорами покатаєте? – встряла Дарина. – А то що ми, даремно приїхали?
– Вечорами… можна, – невпевнено протягнув Михайло.
– От і добре! – просяяла Дарина. – Катюшо, а ти такі смачні котлетки робиш! Навчиш?
Катерина щось промичала у відповідь. Усередині в неї все переверталося від нехорошого передчуття. Але не виганяти ж рідню…
Минув тиждень. З’ясувалося, що Дарина не вміє – або не хоче – готувати. І мити посуд теж. Зате чудово вміє командувати, що саме має приготувати Катерина.
Олександр цілими днями валявся на дивані, вимагаючи то омлет, то смажену картоплю. Вечорами Михайло покірно возив їх по місту – то в один торговий центр, то в інший.
Катерина з останніх сил намагалася поєднати роботу з готуванням на чотирьох. Термін здачі ілюстрацій горів синім полум’ям, а кінця-краю цим гостям видно не було.
Того нещасливого вихідного вона прокинулася від дзвону посуду на кухні. Годинник показував сьому – до будильника залишалася ціла година.
– Катю! – пролунав голос Дар’ї. – У вас яйця скінчилися! І хліба немає!
Катерина зі стогоном уткнулася в подушку. Потім рішуче встала, вдяглася і вийшла в коридор. У передпокої натрапила на сонного, пом’ятого Михайла.
– Я на роботу, – сказала вона напівголосно. – Спробую там попрацювати, вдома не виходить.
– А обід? – Він виглядав абсолютно нещасним.
– Сам розберешся. – Вона квапливо чмокнула його в щоку. – Усе, я побігла.
Уже в дверях обернулася:
– І знаєш… виріши що-небудь із цим, гаразд? Так більше не може тривати.
Михайло кивнув. У його очах з’явився якийсь новий, рішучий вираз.
– Увечері поговоримо, – сказав він.
У видавництві панувала тиша. Катерина влаштувалася за порожнім столом. Дістала планшет, розклала ескізи. Дракончик із хвостом-мітелкою глузливо витріщався з екрана.
“Ну що, дострибалася? – подумки проворчала вона, беручись за стилус. – Втекла з дому, як дівчисько. А вони там… Ні. Не думати. Працювати”.
Лінії лягали рівно, точно. Без домашньої метушні рука слухалася куди краще. Катерина так захопилася, що не помітила, як до кабінету заглянув черговий редактор.
– О, які люди! – Віра Андріївна просяяла. – Зранку раніше і при повному параді. Щось сталося?
– Та так… – Катерина невизначено повела плечем. – Удома не працюється. Гості.
– А-а… – Редакторка розуміюче кивнула. – Ну, розташовуйся. Каву будеш?
Від запропонованої кави Катерина відмовилася – ще не вистачало відволікатися на світські бесіди.
Час спливав як вода, а драконячий хвіст усе ніяк не бажав виглядати досить казковим.
Нехай удома Дарина помучиться в пошуках свіжих яєць і теплого хліба. Може здогадається, де магазин.
До обіду впоралася з половиною ілюстрацій. Шлунок зрадницьки забурчав, нагадуючи про пропущений сніданок.
У їдальню йти не хотілося – там напевно повно народу, почнуться розпитування. Катерина дістала з сумки яблуко, надкусила. Їсти не хотілося зовсім.
Дзвінок від Михайла застав її за доопрацюванням останнього розвороту.
– Катю, ти де?
– У видавництві, де ж іще. – Вона намагалася, щоб голос звучав рівно. – Щось сталося?
– Приїжджай додому. – У його голосі чулося щось дивне. – Вони поїхали.
– Хто поїхав?
– Сашко з Дариною. – Михайло помовчав. – Я їх виставив.
Катерина відклала стилус:
– У якому сенсі – виставив?
– У прямому. Зібрав речі, викликав таксі, купив квитки. Усе, приїжджай, удома розповім.
У метро Катерина не знаходила собі місця. Що там сталося? Як відреагувала Дарина? А Сашко? Господи, що тепер буде…
Квартира зустріла її незвичною тишею. Ні запаху готування, ні телевізора, що бубонить, ні Дарининого щебету. Михайло опинився на кухні – сидів над чашкою остиглого чаю.
– Розповідай.
Він підняв голову:
– А що розповідати? Дістали.
– Михайло…
– Гаразд. – Він із силою потер обличчя долонями. – Після твого відходу Дарина знову почала – яйця, хліб, те та се.
А Сашко розвалився на дивані й давай командувати – принеси, подай. Ну я і… психанув.
– І що ти їм сказав?
– Правду. Що вони знахабніли. Що ми не готель. Що…
Телефонний дзвінок обірвав його на півслові. На екрані висвітилося “Наталія Петрівна”.
– Не бери, – швидко сказав Михайло.
Але Катерина вже натиснула “відповісти”.
– Як ти могла! – пролунав обурений голос свекрухи. – Рідних людей, можна сказати, на вулицю виставити! Я думала, ти порядна жінка, а ти…
Михайло за два кроки опинився поруч, вихопив слухавку:
– Мамо, це я їх вигнав. Я! Тому що не можна так – заявитися без попередження, сісти на шию і звісити ніжки. Так, вони рідні. Але це не привід…
Катерина дивилася, як чоловік ходить кухнею, жестикулюючи вільною рукою. Таким вона його ще не бачила – рішучим, жорстким, непохитним.
– Катя тут узагалі ні до чого. Вона, між іншим, тиждень їх обходила – готувала, прибирала, прала. А вони… Що? Ні, мамо. Не треба нас мирити. Самі розберемося.
Він натиснув “відбій” і втомлено привалився до стіни:
– Уф. Висловився.
– Дякую. – Катерина підійшла, уткнулася чолом йому в плече. – Ти молодець.
– Правда? – У його голосі прорізалася невпевненість. – А може, я занадто… різко?
– У самий раз. – Вона підняла голову, зазирнула йому в очі. – Знаєш, я тут подумала… Може, це й на краще? Ну, що все так вийшло.
Михайло посміхнувся – уперше за цей божевільний день:
– Може. Тільки давай більше нікого надовго не пускати, га? Я якось… не готовий поки що.
– Домовилися. – Катерина потягнулася до чайника. – Будеш чай?
За вікном догорав день. У кухні пахло кавою і яблучним пирогом – найпростішим, із листкового тіста.
Вони сиділи поруч і мовчали. Говорити було не потрібно – і так усе зрозуміло.
