– Що я маю їй пояснити, мамо?
– Що ти не можеш одружитися з нею, звісно ж! — з великим пафосом вигукнула мати.
– А чому, власне, я не можу одружитися з нею? Я хочу одружитися з нею. Я хочу познайомити її з вами, хоч, можливо, це й марно.
– Тамара, залиш… ми виростили невдячного сина. Нехай іде й одружується з ким хоче. Нашого благословення він не отримає!
– Я обійдуся. – сказав Вадик. – Мамо. Тату. Будьте здорові!..
Сім’я у Вадима була досить суворою. Традиції з покоління в покоління дотримувалися неухильно. Прадід, дід Вадика, а слідом і батько були лікарями. Хлопчика змалку готували до того, що він піде за традицією – стане лікарем.
А також одружиться з порядною дівчиною з інтелігентної родини, народить сина, і в цьому теж буде як батько. Як дід. Як кілька поколінь «до». Незалежно від того, що творилося навколо, у Марченків були найвищі цілі. Лікувати й рятувати людей, і народжувати нових лікарів.
Іноді Вадик дивився в очі своїй матері – колись дівчинці з інтелігентної родини – і намагався знайти в них… щастя. Радість. Світло. І… не знаходив.
— Мамо, ти любиш тата? — запитував Вадик.
– Про що ти говориш?! Звичайно, люблю! – дещо роздратовано відповідала Тамара. – Твій батько – геніальний лікар, прекрасна людина…
– А чоловік?
– Що?
– Ну… який він чоловік?
– Ти здурів, мій дорогий. Ти не можеш задавати мені такі питання.
– Мамо… ну ось батько з Андрія Яковлевича так собі.
Мати театрально хапалася руками за обличчя, зображуючи жах. Що, мовляв, ти таке говориш?!
– Я ж його майже не бачу. – кисло пояснював Вадик. – Приходить, коли я сплю. Коли я встаю вранці – тата вже немає вдома.
– Спи! Коли ти сам станеш лікарем, ти зрозумієш, що треба вибирати. Його обов’язок – рятувати людські життя, лікувати людей. Якби ти знав, скільки людей завдячують своїм життям твоєму батькові!
Вадик лежав у темряві й думав, що все це якась жахлива нісенітниця. Люди завдячують своїм життям його батькові, а в його, Вадика, житті тата майже зовсім немає. Лише зрідка у вихідні. Хіба це справедливо?
Він розумів, що лікарем ставати зовсім не хоче. Ні, сама по собі наука була йому цікава – ледь навчившись читати, Вадик першим ділом поринув у підручники батька.
Але думаючи про те, що лікарі обирають роботу, а не сім’ю… рятують чужі життя, а у власному, незрозуміло, що відбувається – думаючи про це, Вадик розчаровувався в медицині.
Чи справді такі вже хороші традиції – бути лікарями, вчителями, артистами протягом кількох поколінь? Можливо, саме ця одноманітність робить життя цілих сімей нещасливими. Адже батьки Вадика нещасливі, це ж очевидно!
Проте сперечатися з батьком Вадик не став. Вступив до медичного, навчався майже на одні п’ятірки. Батько хотів, щоб Вадик став хірургом, але тут хлопець уже не поступився. Заявив, що хоче піти в педіатрію.
— Хм, — сказав Андрій Яковлевич. — А що? Дуже гідно й похвально.
Він поглянув на дружину. Тамара одразу ж натягнула посмішку й кивнула. Мама Вадика не сперечалася з чоловіком. Вона була освіченою дівчиною з інтелігентної родини, але жодного дня в житті не працювала.
Її робота полягала в тому, щоб створювати затишок для чоловіка. Виховувати сина. Бути красивою на випадок виходу з чоловіком у світ, на якісь заходи.
Вадик отримав диплом і проходив інтернатуру в дитячому відділенні п’ятої міської лікарні, коли йому влаштували оглядини. Або, для нього, а не йому – він у цьому не дуже розбирався.
Віра була дочкою начальника Андрія Яковлевича. Цей начальник, Григорій Петрович, прийшов із сім’єю на ювілей батька Вадима, там молодих і познайомили.
Віра, мабуть, теж добре підготовлена батьками, посміхалася Вадику і до залицянь ставилася прихильно. А йому здавалося, що він дивиться на весь цей сюр з боку. Середньовічний сюр, до того ж.
Але дівчина виявилася милою, чарівною. Приємною. Вадик продовжив спілкування після ювілею – запросив у кіно, у кафе. Пару раз вони зустрічалися після роботи і гуляли в парку.
Одного разу Вадик затримався — він їхав на метро, якийсь вихід невдало і невчасно закрили, і поки він шукав місце зустрічі, вийшовши в іншому місці, запізнення стало майже критичним.
Він увійшов у парк з протилежного боку і пішов до пам’ятника, де була призначена зустріч. Приготувався вибачатися. На підході Вадик помітив, що наречена розмовляє з кимось по телефону.
Вадим не міг собі пояснити ні тоді, ні після, що саме змусило його затіяти гру в шпигунів. Віра й так на нього не дивилася — вона стояла обличчям до стежки, звідки мав з’явитися Вадик. Але цього йому здалося замало. Вадим сповільнив крок, зійшов зі стежки і почав пробиратися до місця зустрічі крізь кущі за спиною у Віри.
Коли він був зовсім поруч, до нього долетіли уривки розмови:
— Так… так… так, ні! Ну, зустрічаюся, звичайно, а що мені залишається? З моїм татом же не пограєшся!
Віра замовкла. Вадика охопив піт. Вона зустрічається з ним, бо на цьому наполягав її батько. А так він, Вадим, їй зовсім не цікавий.
Він хотів вийти з-за дерева і підійти до Віри, але тут вона знову заговорила:
– Мені подобається інший Марченко. Так-так, батько. Ось з ким я без розмов пішла б… у будь-яку операційну. Хі-хі. Ну і що, що старий? Він хірург… ти б бачила його руки. А очі. Мені здається, він ще ого-го.
Вадик відчув біль за ребрами і нудоту. Цікаво, чи були у батька інциденти на роботі з такими ось Вірочками? З Вірою нічого не було, але вона мріє. Ось Вадик дурень!
Він не став виходити зі своєї схованки. Просто пішов з парку, від пам’ятника… від Віри. Коли вона зателефонувала, Вадик не взяв трубку.
А потім відбулася розмова з батьками:
— Ми думали, все гаразд. Віра тобі сподобалася.
— Ви помилилися, — намагаючись здаватися спокійним, сказав Вадим.
– Ну… погано. Таку наречену ще пошукай. Я тебе, звичайно, не можу змусити на ній одружитися…
– І слава Богу! – перервав батька Вадик. – Тату, мені там ще треба матеріали для статті вивчити… вибач.
– Звичайно. – знизав плечима Марченкр-старший. – Вивчай…
Вадик пішов до своєї кімнати, а Андрій запитав у дружини:
– Він тобі нічого не говорив?
– Звичайно, ні! Ми ж разом з ним розмовляли.
– Ну… що ж. Він ще молодий. Встигне одружитися.
– Звичайно! – посміхнулася Тамара.
Вадик зібрався одружитися з медсестрою зі свого відділення, Ольгою. Дізнавшись про наміри сина, Андрій влаштував вдома грандіозний скандал. Вмовляв. Кричав. Маніпулював. До маніпуляцій він перейшов, коли зрозумів, що все інше на сина не діє. Батько скривився, схопився за груди й важко опустився на стілець.
Тамара забігала, задзвеніла пляшечками. Гостро запахло серцевими краплями.
– У тата завтра операція, — мати капала краплі в чарку. — Серйозна. Ти не можеш його так доводити! Ти повинен сказати, що все це — несерйозно. Ти поговориш з цією… дівчиною і все їй поясниш.
Батько потирав груди й поглядав на Вадика. Цирк, та й годі!
– А що я маю їй пояснити, мамо?
– Що ти не можеш на ній одружитися, звісно ж! – вигукнула мати.
– А чому, власне, я не можу на ній одружитися? Я хочу на ній одружитися. Я хочу познайомити її з вами, хоч, можливо, це й даремно.
— Тамара, залиш… ми виростили невдячного сина. Нехай іде й одружується з ким хоче. Нашого благословення він не отримає!
— Я обійдуся без нього, — сказав Вадик. — Мамо. Тату. Будьте здорові!
– Якщо підеш… – прохрипів батько. – Якщо ти зараз вийдеш з дому, ніколи більше сюди не повернешся!
Вадим вийшов із вітальні, а потім і з квартири, коли мати намагалася всучити батькові смердючу чарку з ліками. Грюкнули вхідні двері.
Андрій розпрямився і прибрав руку від грудей. Тамара все ще сунула йому краплі.
— Та прибери ти це! Нічого кращого не придумала? Це ти винна!
— У чому? — здивувалася Тамара.
— У тому, що син пішов по кривій доріжзці!
Жінка промовчала. Так, вона знала плани свого чоловіка щодо Вадика. Але ж він став лікарем, чого ще Андрію потрібно?
Ну ось, їх двадцять п’ять років тому одружили майже силоміць. Батьки. І все життя вона живе якось… правильно і нудно. Ніби не своїм життям.
Але в чомусь чоловік правий, звичайно… медсестра – це перебір.
– Кажи, що хочеш. Я так втомилася!
Тамара відвернулася і пішла в кімнату. Чоловік ліг спати в кабінеті. Наступного дня вони офіційно роз’їхалися по різних кімнатах і повністю віддалилися одне від одного.
Тамара виконувала свої домашні обов’язки, іноді обмінюючись з чоловіком парою фраз по справі. Андрій, як і раніше, переказував їй частину своєї зарплати. Вони й так були чужими, а тепер ніби стали просто перехожими…
Вадик з Олею одружилися і стали жити у неї. Разом з мамою Олі, Наталією Борисівною.
– У мене чудова теща! – говорив Вадик колегам, пригощаючи всіх домашніми пирогами.
Саме в будинку дружини Вадик і зрозумів, що таке сім’я. І хоч батька Олі давно не було в живих, але тут не сумували й не страждали. Тут жили. Любили. Розмовляли один з одним.
Наталія працювала касиркою в театральній касі.
— А що, мамо, можете нам квитки відкласти на гарну виставу? Я викуплю.
— Та що ти вигадав! Я скажу, в який день приходити, і просто забронюю вам з Ольгою місця. Не треба нічого платити, ти що, не рідний?
І все це було щиро. І все це гріло.
Через два роки Оля зава..ніла.
— Вадику, ти повинен сказати своїм, — зітхнула вона. – Мені здається, вони мають право знати.
– Мати право – це не те саме, що мати бажання, люба… – сумно відповів Вадик. – Не турбуйся про це! Тобі зараз краще взагалі ні про що не турбуватися.
У призначений термін народився син. Назвали Степаном.
– Ну, що? Ще один лікар на світ з’явився? – посміхнулася щаслива бабуся.
– Та тіпун вам на язик, мамо! – обурився Вадим. – Сам виросте і сам вирішить!
– Та не потрібен мені ніякий тіпун, синку! Я з тобою солідарна.
Життя стало більш клопітким, але щасливим. Оля сиділа зі Степаном. Вадик і Наталя працювали, вечорами пестили малюка, стаючи в чергу. Ольга час від часу нагадувала Вадику, що не погано було б повідомити його батькам, що вони стали бабусею і дідусем.
Вадик був упевнений, що його батько знає про всі успіхи сина. І про робочі, і про сімейні. Знає, але не дзвонить. Значить, не хоче. Значить, його онук його не цікавить.
Власне, і син Марченка-старшого його не цікавить, і ніколи не цікавив. Андрія Яковлевича цікавили власні плани та перспективи. А коли щось не виходило так, як він задумав, — все. Охолонув. Забув, напевно…
Вадик все ж зателефонував з роботи. На домашній. Підійшла Тамара.
— Це я, мамо.
– Привіт, синку, – абсолютно байдуже сказала мати.
– Як справи?
– Нормально. А у тебе?
– Працюю. Пишу кандидатську. У мене народився син.
У слухавці запала тиша. Потім мати сказала тим самим чужим голосом:
– Вітаю тебе, синку. Здоров’я вам.
Вадиму хотілося заплакати і закричати. Крикнути просте і банальне: «Мамо, це ж я, твій син!» Але він промовчав. Подякував і поклав слухавку. Ще довго Вадик сидів, дивлячись у вікно, думаючи одну фразу: «Даремно й подзвонив!». А потім прийшли батьки пацієнтки, і він переключився.
Вдома Вадик все розповів дружині і попросив більше не порушувати цю тему:
— Вибач, Ольго, що в мене такі батьки.
— Батьки є батьки, — зітхнула вона. — Просто вони поводяться так, як вважають за правильне. Тут вже нічого не поробиш.
Минав час, Степан робив перші кроки. Вадик із жалем їхав на конференцію молодих фахівців – ось точно пропустить щось цікаве в житті Степана! Ользі було наказано все фіксувати на камеру.
– Я зрозуміла! Їдь уже. Я все-все буду для тебе знімати!
– Для нас!
– Звісно!
Вони поцілувалися, і Вадик поїхав.
Ближче до ночі в квартирі пролунав дзвінок. Ольга ще не спала – знімала з сушарки чисті речі, вішала сушитися мокрі, щойно витягнуті з пральної машини.
Сто років не дзвонив домашній телефон! Ользі раптом стало страшно. Не за те, що розбудять Степана чи маму. А за Вадика. Раптом з ним щось сталося?
– Алло! – хрипло викрикнула вона у слухавку.
– Вибачте… – заплаканий жіночий голос. – Можу я з Вадимом поговорити?
– Е-е… його немає. А хто це?
– Це його мама.
– О! – вигукнула Оля. – Вітаю!
Мама! Вона вже мало не надумала дурниць. Що у Вадика є інша. Заплакана жінка майже вночі… молодий голос.
– У Вадика не відповідає мобільний. На роботі чергова сестра дала ваш номер…
– Вадик поїхав на конференцію. Міжнародну, – майже хвалилася Ольга.
– А у нас Андрія Яковлевича швидка відвезла без свідомості! І мені дуже, дуже страшно! Чому ж у Вадика вимкнений телефон?
До Ольги почало доходити, що мати її чоловіка трохи не в собі від страху.
– Тамара…
– Михайлівна.
– Тамара Михайлівна, звичайно ж. Що потрібно зробити? Вадик у потязі, тому може бути недоступний. Мені приїхати до вас?
– А ви можете? – з величезною недовірою запитала Тамара.
– Можу.
– Але я не вдома. Я в лікарні. У коридорі.
– Я приїду, куди скажете.
Доручивши сина мамі, уточнивши, що з ранку Наталії на роботу йти не потрібно, Ольга викликала таксі й поїхала до лікарні до свекра й свекрухи. Вона досить швидко й легко піднялася нагору, і там одразу знайшла матір Вадика. Вона бачила цю жінку на фото.
Ольга сіла поруч і погладила Тамару по руці.
– Ви – Оля?
– Ну, звичайно!
– Нічого не зрозуміло. Це не серце. Він не приходить до тями. Господи! – раптом вигукнула вона.
– Що таке?!
– Я думала, що не люблю його. Що мучилася все життя. А тепер тільки й думаю: не дай Боже, він пом… Не дай Боже! Але якщо це не серце, то що ж це?!
– Не серце, значить, можливо, інфекція. Або запалення. Ви повідомили лікарям, хто він?
– Н… ні.
– Ну ви даєте! Я, звичайно, розумію, що життя кожного пацієнта безцінне, але ми ж з вами все розуміємо!
Ольга знайшла чергового лікаря і пояснила, хто їхній новий пацієнт. Лікар пожвавився:
– Серйозно? Сам Марченко? А чого ж його до нас…
– Дружина розгубилася. Робіть щось! Робіть МРТ, беріть аналізи. Не сидіть, заради Бога!
– Я зрозумів, зрозумів! Все зробимо. Марченко… так би відразу й сказали.
Олю підмивало запитати, чи читають медики документи пацієнтів, що поступили.
– Якщо щось потрібно – я медсестра.
Він посміхнувся:
– Дякую. Медсестри у нас є.
Марченка-старшого врятували. У нього виявили кісту в печінці, яка обмежувала кровотік, викликаючи втрату свідомості, і успішно її видалили. У лікарні за ним доглядала Ольга, чим неймовірно бентежила Андрія Яковлевича. Нарешті йому набридла метушня Ольги, і він сказав:
— Сядь.
– Зараз, мені ще…
– Сядь! – підвищив голос Марченко. – Дружина сказала, хто ти.
– Та я сподіваюся…
– Вибач! Якщо зможеш, звичайно.
– Ви переді мною ні в чому не винні. Вам треба вибачитися перед сином.
– Ну-ну… розберемося. – він замовк. – Привезеш мені онука?
– Зараз?!
– А що, хіба не можна?
– Та у вас тут… трубки, апарат. А йому рік! Все поламає.
– Будемо стежити, щоб не поламав. І… досить вже мене тут доглядати. Тут є свій персонал. І дружина моя десь тут ходить… а ти що ж? Про інститут навіть не думала?
Ольга зніяковіла. Насправді, вона вже перечитала багато літератури для вступу до інституту.
– Чому не думала? Думала. Гаразд. Я поїхала за Степаном. Поводьтеся тут пристойно! І Вадик, до речі, сьогодні ввечері приїзджає.
– Я радий. – стримано посміхнувся Андрій.
Радий він. Головне, щоб вистачило мужності вибачитися перед Вадиком. Ольга їхала в метро і розуміла, що хоче спати. Скільки вона там просиділа, у лікарні? Дві доби? Дві з половиною? Зараз засне і проїде свою станцію.
Ольга обійняла сина і поспала кілька годин. Потім одягла дитину і зібралася їхати.
– Думаю, тобі треба дочекатися чоловіка, – нахмурилася Наталя. – І вирішити разом, чи везти Степана до них.
Вона взяла на роботі відпустку за свій рахунок, керівництво в театрі було не надто задоволене.
— Мамо, про що ти? Він же дідусь!
— А де він був увесь цей час, той дідусь?
— Мамо, та він ледь не пом..! Ти що?
— Гаразд. Гаразд, що я взагалі, справді.
Ольга зі Степаном пішли. Ледь не пішов з життя, великий хірург, хай йому грець! Наталії просто страшенно було прикро за Вадика. Такий хлопець… і таке нелюдське ставлення.
Вадим приїхав увечері й уважно вислухав тещу.
– Мамо, я на них не злюся. Вже. І ви не зліться.
– Та щось вона там прямо застрягла… що робити в лікарні з малюком?
– Все буде добре!
– Та тобі-то я вірю…
Вадик обійняв тещу, вийшов з дому і поїхав до лікарні, дивуючись, чому Ольга йому навіть нічого не написала. Боялася? Чого?
У лікарняному коридорі його мати водила Степана туди-сюди за руку. Біля плакатів вона зупинялася, брала онука на руки і показувала йому малюнки.
– Привіт. – сказав Вадик.
– Привіт. – посміхнулася мати. – А ми тут…
– А Ольга?
– Не знаю. Іди, сам подивися.
Дружина Вадика сиділа на стільці біля ліжка його батька і щось швидко-швидко записувала. Вадим прислухався. Батько з усією серйозністю читав його дружині лекцію на тему печінкової недостатності. Але найдивовижніше, що вона із задоволенням слухала і писала з розумним виразом обличчя.
– Тату, ти у своєму репертуарі, звичайно… — іронічно сказав Вадик.
Вони обернулися, подивилися на нього. Ольга збентежено посміхнулася.
– Тсс! — сказав батько. — Я майже дочитав. Закінчу, і обов’язково перед тобою вибачуся.
– Ну, звичайно. – посміхнувся Вадик. – Як самопочуття?
– Краще за всіх! У мене була найпрофесійніша доглядальниця. Не заважай їй готуватися стати лікарем.
– О-о! – сказав Вадик.
Він вийшов із палати, підійшов до мами й взяв Степана на руки. Мати обійняла Вадика й тихо запитала:
– Ти щасливий, синку?
– Дуже, мамо.
Вона кивнула. Вадик подивився їй в очі й зрозумів: мати теж щаслива. Нарешті!..
Спеціально для сайту Stories
