Розлучатися з мрією було важко. Юльці хотілося вчепитися в блискуче хутро. Вткнутися мокрим обличчям. Вона ж так її хотіла! Усе своє життя. І збирала, відкладала, збирала. Довго стояла біля вітрин. І все уявляла, як коли-небудь накине шубу на плечі.
Цей момент настав. І їй уперше захотілося поцілувати своє відображення! Навіть волосся стало не тьмяно-сірим, а немов заграло.
Засяяли очі. І дівчинка-продавець, молоденька, вродлива, захоплено промовила:
– Вам так личить! Ну просто інший вигляд!
Додому Юля тоді летіла. І соромно кому сказати – весь вечір проходила вдома в шубі. Навіть на вулицю не пішла. Їй хотілося бачити себе в дзеркалі. Гладити хутро.
Просто багато років тому вона побачила картинку в журналі – разюче красива дівчина в туфельках і шубці сідає в автомобіль.
З того часу в її душі оселилася Мрія. Інші марять про заморські країни. Або про кохання.
А Юля хотіла шубу. Їй здавалося, що коли вона в неї буде, почнеться неймовірно прекрасне життя. У неї була старенька, з мутона. Юля носила, що ж робити.
Іноді зустрічалася з подружкою дитинства, Ніною. Та знала про мрію Юлі.
– Так, подруго. Нічого, назбираєш. По одягу зустрічають нас. От стояла б навіть найпрекрасніша дівчина в фуфайці, хто б на неї увагу звернув? А хутра… Це статусність! – діловито міркувала Ніна.
Шуба допомагала Юлі виживати навіть тоді, коли все навколо було безпросвітним. Вона з двома сестрами без батька росла. Тато пішов, давно. Юля пам’ятала його великі очі, шорсткі щоки і сильні руки. Відчуття повного захисту і спокою.
А потім усе закінчилося. Крізь пелену спогадів Юля бачила, як тато стояв на колінах, благаючи маму його пробачити. І плакав. До цього Юля думала, що чоловіки не плачуть.
Тільки мама, жорстка, авторитетна, не пробачила. Уже потім вона все примовляла:
– Хто зрадив раз, зрадить вдруге! Нічого було на інших баб задивлятися! Туди йому й дорога. Батька у вас більше немає. Будете за моєю спиною з ним бачитися – у дитбудинок віддам.
Зрозуміли? Це принизливо, дівчатка, запам’ятайте. Кохати того, хто вас зрадив! Немає йому прощення!
Юля та її сестри не знали, що таке дитбудинок. Вони просто не хотіли, щоб тато йшов. Батько рівно рік у ногах у мами валявся. А потім поїхав. І все хитала головою тітка матері, кажучи, що помилку та робить. Будь-хто може покаятися. Бог прощав. А вона?
– От і нехай твій Бог пробачає! А я ні! – кричала мама.
Дівчата росли в ненависті до батька. Такою фанатичною стала старша сестра, Зінаїда. Молодша, Орися, тата зовсім не пам’ятала. А Юлька – не змогла вона батька ненавидіти. І забути теж.
Був момент, коли мама її застукала з фотографією. І довго вичитувала, Юльці навіть вуха захотілося заткнути.
– Що ж твій татко такий чудовий тобі жодного листа не написав? Га? Мовчиш! Не потрібні ви йому! Він замість вас іншу бабу вибрав! І аліменти мені його не потрібні! Інакше потім притягнеться в старості, будете за ним горщики виносити! – голосила мама.
А потім взяла й викинула всі фото батька. Юлька голосніше за всіх плакала. Його образ став танути з роками.
Час минав. Старша Зінаїда, дуже розумна, легко здобула дві освіти. Влаштувалася на престижну й грошову роботу.
А Юлька хотіла стати кондитером. Тільки мама на корені припинила, сказавши, що професія потрібна пристойна. Нічого інших годувати! Юлька пробувала їй заперечити, але було марно.
Може, все було б так, як мама сказала. Тільки та раптом захворіла. А за нею і Зінаїда. Юля металася між ними. І в цей момент молодша, Орися, тій тільки 18 виповнилося, вирвалася з-під маминої опіки. Закрутила роман.
Через рік у домі з’явився маленький Данилко. Мама онука як побачила – відразу полюбила. Обожнювала з ним возитися. Тільки водночас продовжувала голосити про загублене життя Орисі, про те, що всі чоловіки пройдисвіти. Батько дитини сестри зник у невідомому напрямку.
Так і жили вони. Царство жінок. Грошей стало не вистачати. Орися, не витримавши деспотичної мами, все-таки взяла Данила і пішла в гуртожиток, їй там кімнату дали. Дитина в садок пішла, вона – на завод.
– Три доньки. Старша розумниця, шкода, теж зовсім занедужала. Їй би працювати, з її-то здібностями. Краще б ти, Юлько, замість неї захворіла. Від Зінаїди толку більше. Молодша – красуня. У батька вашого, пройдисвіта. Тільки толку? У подолі принесла, непутяща.
Грошей не вистачало. З роботи, щоб доглядати за матір’ю і сестрою, Юля пішла. Пробувала заїкнутися, що можна б доглядальницю найняти, поки вона ще в одне місце влаштується. Тільки мати підвелася на подушках і закричала, що ноги чужої людини в домі не буде.
Одного разу йшла, а назустріч сусідка. Втягнула повітря носом і каже:
– Чим у вас так пахне? Просто слинки течуть?
Юля відповіла, що пироги пекла. І тут же винесла пригостити.
– Та тобі їх продавати треба! Ну чого ти почервоніла! Хочеш, я перша купувати буду? Готувати терпіти не можу, а чоловік усе то пирогів, то ватрушок вимагає.
Від покупних ніс відвертає! І можеш по організаціях походити різним. Люди люблять домашню їжу! Будеш смачно робити та продуктів не шкодувати – вмить клієнтура з’явиться, – відповіла сусідка.
Так у Юлі підробіток з’явився. Маму і сестру виходжувати важко було. Спасибі ще одному сусідові, Сашку, той завжди спускався, допомагав, якщо вона просила.
Він з її молодшою сестрою, Орисею, разом у класі вчився. Пробував усе до них приходити. Тільки потім Орися з’їхала. І Сашко відтоді особливо не показувався. Він із бабусею жив.
І Юля інколи любила постояти й поговорити з ним біля під’їзду, також пригощала пиріжками, які залишалися від продажу. Вдячна була.
Мати й сестра пішли з життя одна за одною. Удома оселилася тиша. Юля просила Орисю переїхати до неї, разом із Данилом. Та обіцяла подумати.
Того вечора Юля свої речі перекладала. І натрапила на ту картинку, з дитинства.
Раптом труснула головою, наче метелик, що ліз із кокона. І вирішила: шубу вона купить! Вдалося за кілька років усе-таки зібрати.
Співало все всередині. Вона мріяла, як пектиме торти, тістечка. Може, й кафе колись відкриє. І безтурботно сміялася. А потім пролунав той тривожний дзвінок у двері.
На порозі стояла Орися. Обличчя сестри було зовсім білим. Вона показувала якісь папери.
– Обстеження. Терміново. Немає грошей. Кашляє. Їхати нема на що. Підозра, – долинало крізь ридання.
На кухню пройшли. Юля води подала.
– Що робити-то? Новий рік скоро! Грошей ніхто в борг не дає. У всіх свята, подарунки, гості. Де взяти? Їхати-то в область. А я холодильник ще взяла в кредит, старий усе, накрився. І так собі в усьому відмовляю. Не виручиш, Юлечко? Я віддам, усе, що даси, – благала Орися.
Юлька б і рада. Та нічим допомогти. Орися пішла. І раптом Юльку осінило: шуба! Кинулася до вішалки. Погладила хутро востаннє. І побігла по заметах до Ніни, своєї подруги.
– Слухай! Біда в нас. Данило захворів. Хоч за половину ціни купи, га? Тільки щоб гроші відразу. Я ж її й не носила зовсім! – прошепотіла Юля.
Які тут мрії? Є малюк, рідний і улюблений племінник. Йому треба жити. І сміятися. Бо вона, Юлька, не хоче, щоб у нього теж пропав сміх. Як у неї колись.
Ніна грошей дала. Приміряла шубу. Гарно сіла!
Отже, щаслива жінка в старій шубі йшла вулицею і шепотіла:
– Добре, що нову шубу продала!
А сльози котилися. Юля прощалася з мрією. А щаслива була тому, що рятувала дитину. Але все одно злі, непрохані сльози наверталися. Підняла голову догори. І раптом крикнула:
-Ну що? Де ж ти, Боже? Не вірю! Ні в що більше! Він дитина, ні в чому не винен. І я була не винна, коли тато нас покинув.
Накопичувала на шубу цю, але і її тепер не стало. Як же мені жити, га? Ти ж начебто все можеш! Чому тоді змушуєш страждати?
Юля віднесла гроші сестрі. Вночі не спалося. Щоб зайняти себе, почала розбирати мамині та Зінині речі. Потягнула якусь шухляду і раптом майже їй на руки впала коробка.
Юля її не втримала. Коробка впала на підлогу і звідти посипалися конверти. Узяла один, розкрила.”Милі мої дівчатка. Зіночка, Юленька і Орися. Тато вас дуже любить, рідні. Вибачте мене. Одним би оком на вас подивитися, любі мої. Покараний я за свою хвилинну слабкість. Щодня дивлюся на ваші фото, з вами розмовляю. Дасть Бог, пробачить мене ваша мама. І побачимося ми, дівчатка мої…”
“З новим роком, мої скарби. Ось ви й старшими стали. Як же мені вас не вистачає…”
“Юлечко, з днем народження, донечко. Шлю тобі ось цю листівочку. Настане момент, дитинко моя, що всі ми знову будемо разом. Я часто дзвоню вашій мамі, тільки вона все зі мною говорити не хоче.
Ображається. Я вас люблю і пам’ятаю. І повернуся, чуєш, Юлю? Тато повернеться, коли-небудь ми знову побачимося!”, – було написано в різних конвертах.
Букви стрибали. Юлька плакала. Скільки ж багато листів! Тільки ж мама сказала, що батько їх забув, ніколи не писав. Виходить, писав. Чому ж вона їх не віддавала?
– Мамо… Матусю. Навіщо? Нічого не сказала. Не пробачила все-таки його. Ми ж могли бути щасливі всі разом! – притискала до себе листи, Юля.
Уночі вона так і не заснула. Зранку пішла по магазинах. Треба було на решту купити борошна, цукру та іншого. До свята можна спекти різних пирогів. Дорогою зустрівся Сашко сусід.
– Юлю, почекай. Я все запитати хотів, – почав він і замовк.
– Орися поїхала з дитиною. Не знаю, коли будуть, – машинально відповіла Юля.
– А до чого тут Орися? Я запитати хотів, може, сходимо куди-небудь? У кіно там чи просто погуляємо? – продовжив Сашко.
– Із ким? – усе ще дивувалася Юля.
– Із тобою, звісно. Я раніше до вас приходив, не наважувався все з тобою поговорити. Потім мама твоя прихворіла, не до цього було. Похмура ходиш. Може, допомогти чим треба? Ти кажи! Юлю, ну то що? – запитав Сашко.
Та тільки кивнула радісно. І швидко пішла в бік. Ось воно як! Ну і що, що шуба стара? Виходить, і вона може комусь подобатися?
Задзвонив телефон.
– Уявляєш, у нього просто кісточка якось там розташована, вона і відбилася на знімку. Усе добре! Застудився трохи і все! Він здоровий, Юлю! Слухай, тут стільки всього! Очі розбігаються! Данило скрізь проситься, – донісся голос сестри.
Юля зковтнула. Уже не страшно жити! Їхній улюблений малюк здоровий!
– Орисю! Усе витрати, що в мене взяла! Віддавати не треба. Це йому подарунок.
Як же все-таки приємно зробити когось щасливим! Юля йшла додому. Телефон знову ожив. Ніна, подруга:
– Юлю! Шубу я тобі твою сьогодні принесу. Не можу так. Ти ж про неї стільки років мріяла. А гроші віддаси, коли зможеш. Усе, без розмов. Ми ж подруги. Будеш красунею ходити! Давай, загляну ввечері.
До дому свого Юля майже бігла. Якось усе… налагоджувалося чи що. Вона не могла зрозуміти, чому так. А ще їй було соромно. За ті слова, що кричала нещодавно в небо. Яке її не забуло, виходить.
Біля під’їзду стояв високий літній чоловік. Поруч із новеньким красивим автомобілем. Діставав звідти згортки. Багато яскравих пакетів.
– Напевно, гості до когось приїхали. Треба б допомогти занести. Що ж його ніхто не зустрічає, он скільки подарунків! – співчутлива Юля рвонулася вперед.
Чоловік обернувся. Вона зупинилася. Хотіла закричати, але не змогла. Дихання перехопило. Серце ухнуло вниз. А потім, ледь не знісши з ніг пару, що йшла назустріч, Юлька рвонулася вперед. Сльози застилали очі.
І коли сильна рука торкнулася її пальців, потягнувши нагору з довгої безвиході минулих років у спокій завтрашніх днів, вона змогла все-таки прошепотіти:
– Тату, татку, ти повернувся!Спеціально для сайту Stories
