Майбутній зять Валентині не сподобався відразу.
– А Андрюха Пархоменко як же? – запитала вона Лілю, чіпляючись за соломинку, коли цей новоявлений Павло поїхав з дому після першого знайомства з майбутньою тещею.
– Мамо, ти що? – Ліля дзвеніла посудом, прибирала каструльки, – Який Андрюха? У Андрюхи через два тижні весілля. Він одружується з Ганною Волченко.
– З Ганною? – ахнула Валентина і змахнула руками, – Але ж ти йому подобалася… – серце розривалося від образи.
– Господи! Коли це було? Ми навіть не зустрічалися… Мамо, у мене Павло. Він у сто разів кращий…
Валентина нічого не сказала, але, поглянувши на матір, дочка зрозуміла – з цим вона ніколи не погодиться. Хоча б тому, що Андрюха був видний, ніж худорлявий кучерявий її кавалер, тому що Андрюха був місцевим, а ще тому, що одружується він на дочці Катерини Волченко.
З Катериною мати колись разом працювала в дитячій їдальні, змагалася з нею, повчала життя. Дитячий садок їх давно закрили, а ось якесь суперництво і нездорове приглядання за життям Волченків у матері залишилося.
Ганно, дочка Катерини, була трохи молодша за Лілю. Валентині вона весь час здавалася непоказною, надмірно худою . Загалом, з Лілею вона не йшла ні в яке порівняння.
Про те, що дочка, яка живе в гуртожитку коледжу, привезе для знайомства свого хлопця, Валентина знала заздалегідь. І фотографії бачила, чого вже там – не сподобався.
Але вирішила – може в житті буде краще. Перед приїздом гостя старанно працювала – перемила все і в будинку, і у дворі. Перепрала килими, намила вікна, приготувала…
Діти приїхали. Павло некрасивий – кучерявий, носатий і кутастий. Ліля ним командує, а він підкоряється, ніби й не чоловік зовсім.
– Їж борщ! – командує вона, і він нахиляється над тарілкою, їсть поглядаючи на Лільку трохи винувато.
Серце Валентини перевертається, вона відчуває це фізично, силою волі тримає вона привітне обличчя, а ось ноги підкошуються.
– Лілю, курку-то дістань з духовки, виклади на тарілку, – зникає навіть у Валентини бажання доглядати за столом, як належить.
Згадує Валентина розмову з батьком Андрія, з директором їхнього сільгосппідприємства. Гуляли вони тоді на весіллі у спільних знайомих – Миронових.
– А що, Валентино, віддаси свою Лільку за мого Андрюху?
– Ой, не обіцяю, Єгоре Івановичу, не обіцяю. Вона у мене одна, хочеться навчити, а то буде, як я – темна тетеря.
– Ну, яка ж ти темна. Он на пекарні які пироги печеш, мабуть і дочка – господинею буде.
– Рано їй ще про це думати, рано. Нехай повчиться.
– В матір пішла, – Іванович дивився на Лільку, – Пам’ятаю твої русяві коси. Такі ж густі по спині лежали.
Валентина тоді мало не розплакалася. Так – коси свої доньці вона з лишком передала. Так, загалом, як і все своє життя – донька і була її життєвою метою, сенсом і надією.
Чоловік від Валентини пішов років двадцять тому. Просто поїхав на вахту, та й не повернувся. Написав просто, що не має ніякого бажання повертатися, бо вдома не бачить нічого, крім сварливості тещі та дружини.
Мати Валентини, стара Клавдія, до самого відходу на той світ не могла пробачити ці слова зятю – все найкраще для нього, а він – невдячний. Краще б вже не писав нічого, просто кинув, та й з кінцями.
Тоді, на весіллі Миронових, Валентині здавалося, що Лілька в місті кращого собі кавалера знайде. Майбутній зять уявлявся дорослим, забезпеченим, таким, якому і віддати дочку не страшно, таким, якому і сама Валентина, її дім, господарство будуть дуже важливі. Такий собі новий господар, опора і для дочки, і для неї самої.
І ось привезла вона це непорозуміння … Та ще й не міський зовсім, а теж з області, з великої родини, з уже старими батьками. І допомоги чекати нізвідки. Хоч хлопець і здобував вищу освіту, але не справив жодного враження.
А Волченки з Пархоменками родичаються. Ця обставина ще більше посилювала думки про неправильний вибір дочки. Говорили недавно в пекарні, що директор новий будинок будує. Ось воно що…
– Іро, привіт! – дзвонила вона єдиній своїй подрузі, – Горе у мене, Ірочка, ох горе…, – плакала, розповідаючи про кавалера дочки.
І така образа взяла Валентину, таке обурення, що ночі вона перестала спати. Лілька! Лілька – красуня і розумниця, робить велику помилку. Треба, треба її напоумити!
До наступного приїзду дочки Валентина тільки й займалася тим, що обдумувала методи напоумлення. Чи замішує тісто в пекарні – губами ворушить, промову-звернення до доньки репетирує, чи продає хліб свіжий – аргументи будує, розмову їх уявляє.
І чим більше вона проговорювала розмову з Лілею, тим більше сама себе переконувала – помиляється дочка, не можна за нього виходити заміж.
Ліля приїхала і всі вимучені стрункі підготовлені аргументи розлетілися на дрібні осколки, вдарившись об одну фразу дочки:
– Мамо, я чекаю на дитину.
Здавалося, вона остаточно добила себе. Але, посумувавши, Валентина зовсім скоро перелаштувалася. Можливо, у Валентини була та особлива гордість, яка ніяк не дозволяла опускати руки.
«Не гірше за інших» – заради цього вона була готова піти на багато чого, аби її донька жила не гірше за інших.
– Приїжджай, Іришо, на весілля. Видаю заміж. Так. Сподіваюся, житимуть не гірше, ніж інші. Ох, сподіваюся, Ірочка, – дзвонила подрузі.
Коледж влітку Ліля закінчила. Весілля зіграли за всіма канонами – гарне. З машинами, з рестораном. Батьки нареченого, шоковані цінами і запитами нової своєї родички, теж брали участь у витратах, але все одно більшу частину довелося оплатити Валентині. Взяла вона і в борг у сім’ї брата.
Вони вже вирішили – після навчання діти будуть жити в їхньому будинку, а Валентина переїде в стару хату, що дісталася їй від матері.
Хата стояла на цій же вулиці, через дорогу, була стара, потрібні були гроші для її ремонту, але Валентина так вирішила – аби діти жили добре, а вона вже потерпить і допоможе. Тим більше скоро з’явиться онук.
Серце облилося заздрістю, коли проходила повз новобудову Пархоменків. Зараз би Лілька тут жила, а тепер вона з чоловіком мешкає в їхньому, хоч і добротному, але старому будинку… Та ще й з цим Павлом – нікчемним зятем.
Зять сказав, що робота в місті у нього вже є, буде їздити, хоча навчання ще не закінчив. Але що за робота, Валентина так і не зрозуміла.
Якась дурниця – за комп’ютером сидіти, в екран дивитися – чи багато заробиш. Вона взагалі не могла уявити, що такий непоказний, може утримувати сім’ю. Сподівалася, що незабаром і дочка в цьому переконається.
Ліля теж влаштувалася в магазин, але тимчасово, тільки заради того, щоб незабаром піти в декрет.
Професійна кухарка і пекарка Валентина взяла на себе годування молодої сім’ї. Щодня носила молодим продукти, випічку і каструльки з приготованим. А коли молоді з’являлися з роботи, командувала:
– Так, перекусили. Тепер Лілька на город швиденько – морква заросла, а ти на поливку, та замок поглянь у сараї – заїдає.
Молоді переглядалися і йшли виконувати завдання матері. Потім вона виходила, перевіряла і наказувала знову:
– Накрила, йдіть їсти …
– Мамо, може ми самі вже повечеряємо?
– Так посуд мені ще забрати треба. Ти що, матір виганяєш? Вже й повечеряти разом не хочеш? Я готувала, старалася…
– Та що ти, мамо, не виганяю… Разом так разом.
– А ти халат-то піди поміняй, старий він, весь вицвілий. Швидко, переодягнися, не ганьбися.
Валентині зовсім не здавалося, що вона тут, у молодих, часто. Вона ж не весь день у них. Вистачає їм часу, коли вона на роботі, або у себе – в будинку матері. Зовсім небагато відвідує. А за господарством в цьому будинку – її обов’язок стежити.
Не може ж вона запустити його, коли стільки років доглядала. А молодим хіба довіриш? Приходять – і до телевізора. Взагалі справ не бачать. Особливо зять. Відразу видно – ледар. Все б і сидів за своїм комп’ютером – байдикував.
А ось коли з’явився онук, Валентина практично переїхала назад до себе в будинок. Дитина далася Лілі важко, спочатку мати веліла їй лежати, хоч лікарі і не наполягали на цьому. Але краще ж перестрахуватися…
Вона відкривала зятю двері з дитиною на руках.
– Іди, куркам дай, а потім до мене сходи, моїм теж дай, та й клітку почисти. У Антошки животик крутить, не можу залишити. А вже потім і повечеряєш.
– Може я з Антошкою, а Ви підете…, – несміливо пропонував Павло.
– Та яке там, хіба ти впораєшся… Я то кроп йому даю, то пелюшку теплу на животик… Іди вже. Дитина ж, чоловікові хіба впоратися.
Зустрілася з Катериною. Вона теж стала бабусею маленького онука. Звичайна розмова молодих бабусь: а у нас, а наш…
– А які щеплення Ви робили? – зацікавлено запитувала Валентина.
– Щеплення? Ох, не знаю я. Це у батьків треба запитати, я якось не вникала.
Валентина розпрощалася з Катериною і дивувалася – що ж це вона за бабуся така, що не знає про щеплення онука!
А одного разу пізньої осені вона прибігла ввечері до молодих з новими ліками для онука. Ліля метушиться на кухні, а Павло сидить за комп’ютером – на плечі у нього спить Антошка. Та так незручно лежить, перегнувшись.
Зашипіла Валентина – хіба можна так з хворою дитиною, та ще й перед екраном… Схопила Антошку, той прокинувся, розплакався.
Павло хотів дитину забрати, але Валентина відверталася, відходила від зятя, не віддавала.
– Мамо, припини! Що за істерика! Дитина спала, а ти…
– Спала? Як спала? Догори ногами! Це нормально? У вас обох немає розуму!
– Це наша дитина! Ти не пам’ятаєш?
– Ваша? А я, значить, ні при чому, так? Ніби як і не бабуся! Хіба я для Вас не стараюся, хіба я не допомагаю…
Вони посварилися. Валентина пішла в сльозах, з дзвоном зачинилася засувка. Того вечора вона була неймовірно засмучена. Прийшла додому – розплакалася.
Чи заслужила вона таке ставлення? І чому молодь така невдячна! Та й онука шкода – адже зіпсують хлопчика…
На ранок зателефонувала Ліля, просила не засмучуватися. Вони знову посперечалися, але до сварки не дійшло.
– Мамо, якщо нам не потрібна, наприклад, сьогодні допомога, навіщо ти її нав’язуєш.
– Так що ж поганого в моїй допомозі? Що поганого, якщо я спечу пирогів і принесу? З Антошкою посиджу…
– Занадто багато тебе, мамо, розумієш…
Валентина не розуміла. Трохи зменшила свою присутність у будинку молодих, але господинею там себе як і раніше вважала.
І ось одного разу, коли вже задували холодні осінні вітри, прийшла в будинок до молодих. Ліля з Антошкою поїхали в гості до подруги. Валентина прийшла провідати курей – на зятя вона не сподівалася.
І раптом побачила, що на веранді поїхала рама, яка спочатку була поставлена неправильно, і за якою завжди потрібно було стежити.
Вона увійшла в будинок, виявила зятя за комп’ютером і крикнула зі злістю:
– Павло! Як так можна! У вас рама ось-ось випаде, а ти сидиш. Ходімо швидше, там потримати треба, поправимо.
Павло навіть голови не повернув, як сидів до неї спиною, так і залишився сидіти.
– Ти що? Ти оглух? – і тут вона побачила, що зять сидить в навушниках.
Валентина швидко підійшла, потягнула один навушник, повторила:
– Рама там падає! Ходімо поправимо…
Він розгублено подивився на неї і відповів спокійно:
– Я не можу зараз, працюю!
– Що? Що ти кажеш? Кажу, рама падає, – вона знову зрушила його навушник.
– Не чіпайте мене! – здійнявся Павло, викрикнув.– І відійдіть геть! Ви заважаєте!
Валентина аж відскочила. Такого від зятя вона не очікувала. Ось тобі і тихоня. Зять знову сидів, уважно дивлячись на екран.
А як же рама? Рама ж випаде, трохи вітер і…
Валентина вийшла на веранду і тут побачила за парканом групу хлопців. Серед них був і Андрій Пархоменко. Покликала.
– Зараз, тітонько Валю!
Хлопці швидко виправили ситуацію.
– А чого, зять, тітонько Валю? – Андрій бачив через вікно Павла, який сидів за комп’ютером, – Немає сил допомогти тещі?
– Ні, Андрюшенька! – Валентина була зла на зятя. – Він у нас особливий, йому не до господарства. І на тещу йому наплювати, і на дружину…
А в голові думки – ось такого б, як ти, зятя. Ось вже точно б спільну мову знайшла. Вона присіла на веранді, сумно зітхаючи. Не пощастило її Лілечці, ох, не пощастило.
І за що таке щастя Ганна, дочка Катерини, заслужила? Адже небо і земля з її донькою, якщо порівняти!
А недавно зустріла її, Ганну, в магазині. Розквітла. Все така ж худенька, джинси в обтяг, волосся красиво пофарбоване, коляска сучасна. Ось що значить – з чоловіком пощастило.
Валентина зло подивилася крізь скло на сутулу, зігнуту до екрану фігуру свого зятя. Очі спалахнули злістю. Через нього все. Все через нього! Удвох би з донькою їм жити – ось би краса! Лілька б нехай працювала, а вона б з Антошкою…
А через деякий час:
– Мамо, що у нас за чутки по вулиці ходять?
– Які чутки? – Валентина дивилася злякано, хоча вже й здогадувалася, про що йдеться.
– Чутки, що все господарство в домі на тобі, а ми з Павлом – ледарі. Про Павла і тебе взагалі кажуть, що ви – вороги. Хіба це так?
– Та звідки ж мені знати? Я такого не говорила. А народу на рот не накинеш хустку. Бачать же, ось і кажуть…
– Бачать? Що бачать?
– А то й бачать, – занервувала Валентина, – Он снігу намело, а хто гребе?
– Він гребе? Коли були замети, він же розгрібав.
– Ха. А скільки вже після заносів снігу було?
– Мамо, так він приїжджає з роботи, а ти вже погребла… Він не встигає.
– Ой, знайшли причину… Хотів би, встиг…
– Значить, те, що сніг він не гребе, народ бачить, а те, скільки за комп’ютером сидить, скільки там працює – не бачить.
– Працює! Ну, вже й слівце підшукала. Працюють у полі, або на заводі, а це – ледарство. Локшину на вуха він тобі вішає, а ти не струшуєш, – Валентина посміхалася.
– Краще б двері на горище відремонтував. Прошу, прошу…
Все сталося вкрай несподівано. Увечері Валентина занесла сирники онукові, а Павла і його комп’ютера в будинку немає. Порожній його стіл.
– А чоловік де? Невже до коханки пішов? – жартувала Валентина. А про себе думала – добре б так.
– Ні, мамо, ми квартиру орендували.
– Де? – Валентина задихнулася.
– У місті. Завтра і ми з Антошкою туди переїжджаємо.
– Як це – ви? Та я вас нікуди не пущу. Куди це ти онука від мене забираєш? А як же… , – по спокійному і серйозному погляду дочки Валентина вже зрозуміла – не жартує.
– Лілю, ти з глузду з’їхала! Хай він котиться на всі чотири сторони! А ви залишайтеся… Я ж допоможу. Я ж…
– Мамо, ми б залишилися, якби ти сама все не зіпсувала. Адже це ти винна, що ми їдемо. Нам неможливо жити поруч. Я і так, і так тобі пояснювала – але все марно.
– Як це? Та що ти кажеш таке? Хіба я не допомагала? Втомлювалася, як собака, все для вас! Лілю!
– А може, занадто багато для нас, мамо?
Але Валентина не чула. Вона ходила по кімнаті, розмірковувала.
– Ох, ти Господи! Господи! Що ви надумали! З рідного дому! І хто вас жене, га? Невже на орендованому житлі краще? А гроші? – вона зупинилася, ніби знайшла вихід.
– А гроші-то де візьмете на житло? Адже я вас, вважай, годувала…
– Так ми не просили. Павло добре заробляє програмуванням, обробкою відео та фото… і ще він багато чим займається. Ми впораємося, мамо.
– А Антошка? Як ти одна з дитиною?
– Не одна. Удвох ми. Я хочу, щоб у Антона був батько, а не тільки бабуся. Ти ж в руки сина Павлу не даєш. Ось ми і вирішили…
– Лілю! Лілечка! Одумайся! Невже мати гірше допоможе, ніж такий, як твій безрукий Павло? – Валентина кричала, шукала аргументи .
– На якій вулиці кажеш? Це як туди їхати, на чому? А який будинок?
– Мамо! З нами туди переїжджати не треба. У гості запросимо, але, вибач, без ночівлі – квартира маленька. Переїжджай назад до будинку. Нам він більше не потрібен, – і швидко додала, коли побачила очі матері. – І не кричи більше, Антошку вже й так налякала.
Це для Валентини стало ударом, страшним ударом.
Вона залишилася одна. За вікном падав сніг, вона важко ходила на роботу, помаленьку тупцювала в одній хаті, потім в іншій.
Тужно спостерігала за життям за вікном, то хтось проїде, то Катерина прокотить свого онука на санках.
Вона дзвонила подрузі Ірині.
– Я так і знала, що він дочку у мене забере, Іро. Материнське серце чуло – відразу він мені не сподобався. Такий тихий негідник.
Дзвонила і Лілі:
– Дочко, приїхати, може? Допомогти?
– Ні, мамо, ми справляємося.
А на будь-яку хоч невелику скаргу дочки про труднощі голосила:
– І що ти наробила! Навіщо поїхала? Таку помилку зробила! Я б поруч була, допомогла б… Хіба я не старалася, щоб ви жили добре! Хіба я не допомагала!
Не запалюючи вогню, Валентина ночами від образи плакала.Спеціально для сайту Stories
