Наталя приготувала сніданок і покликала чоловіка. Він їв мовчки, не дивлячись на неї, ніби її й не було поруч.
Вона відвернулася до вікна. З почорнілим снігом і голими деревами двір виглядав непривітним і брудним.
— У тебе хтось є? — запитала Наталя, не обертаючись. — Ти не розмовляєш зі мною, не спиш.
— Саме зранку треба про це говорити? Дай спокійно поїсти, — грубо відповів чоловік.
Ось уже скоро двадцять п’ять років, як вони разом. Дочка доросла. Жити б та жити. А вони віддалилися одне від одного, стали майже чужими.
За спиною пролунало зітхання. Наталя обернулася. Володимир сидів, втупившись у одну точку. Очі не порожні, навпаки, неспокійні.
– Я кохаю іншу жінку, – сказав він.
Як банально. Вона чекала на це зізнання, і все одно виявилася до нього не готова. Сподівалася, що з нею цього не трапиться, з ними.
– Чому ти мовчиш? Ти чула, що я сказав? – Від його різкого голосу й крижаного погляду Наталю пересмикнуло.
Неймовірно, його хвилює її думка?
– Я здогадувалася. Ти ж не старий, якщо не спиш зі мною, значить, спиш з кимось. Кричати й бити посуд я не буду. Тільки…
Вона бачила, що його дещо розчарувала її відповідь, її покірність. Розраховував на скандал, хотів виглядати жертвою, виправдати себе, мовляв, з такою істеричкою неможливо жити, а тут…
– Що саме? – запитав Володимир.
– Дочка хотіла познайомити нас із хлопцем. Він прийде сьогодні на обід. Давай спробуємо дотриматися пристойності, хоча б заради неї. Зустрінемо його разом, як сім’я. Ти міг би не йти до весілля?
— Олена виходить заміж? — здивувався Володимир.
— Сьогодні дізнаємося. — Наталя хотіла посміхнутися, але не змогла.
Вони разом накривали на стіл, як раніше. Звичайна сім’я готується до приходу гостей. Ніби не було ранкової неприємної розмови.
Хлопець прийшов з квітами і тортом. Вихований, симпатичний, трохи нахабний. Розповідав про себе, хвалив їжу.
– Олена мені розповідала про вас. Я б хотів, щоб у нас з нею була така сама сім’я, дружна і міцна. Олені я вже зробив пропозицію. Тепер прошу у вас її руки. – При цих словах він встав із-за столу.
– Самозакоханий молодий чоловік, – сказав Володимир Наталії. – Ну, якщо вона згодна, то ми не будемо перешкоджати щастю доньки, правда, Наталю? А де ви збираєтеся жити?
– Мені бабуся залишила квартиру. Однокімнатну, але нам поки що вистачить. Ми з батьками вже й ремонт зробили, – з готовністю і певною часткою гордості сказав наречений.
– Добре, дуже добре. Ми з Наталею починали з орендованої квартири. Сучасні молоді люди спочатку подають заяву в РАЦС, а потім тільки повідомляють батьків. А у вас все по-людськи, як належить. Ну що ж, кохання вам та розуміння. – Володимир подивився на дочку. Та щасливо посміхалася.
– Сідай, хлопче. Що ж, чекаємо запрошення від твоїх батьків. Треба познайомитися, все обговорити. Чого сидимо? Треба відзначити таку важливу подію… – Володимир почав розливати напій по келихах. – За вас і за ваше кохання!
Напруга спала. Далі пішла розмова про плани на майбутнє. Володимир розповідав про їхнє з Наталею весілля, про народження Оленки…
Коли молодята пішли, Наталя з Володимиром разом прибирали посуд зі столу, вона мила, а він витирав. І мовчали.
Батьки нареченого виявилися милими людьми. Тиха мати у всьому слухалася чоловіка, колишнього військового, який звик командувати. Почалися передвесільні клопоти. Іноді Наталії здавалося, що тієї розмови не було, що це приснилося, що у них, як і раніше, дружна й міцна сім’я…
Через три дні після весілля Володимир пішов. Як тільки за ним зачинилися двері, Наталя розплакалася. На роботі її розгублений вигляд всі списували на втому після весілля, переживання і розлуку з єдиною дочкою.
Поступово Наталя звикла до своєї самотності і навіть знайшла в ній позитивні сторони. Майже не готувала для себе, так, перекушувала, чим доведеться. Схудла. У вихідні довго спала, поки не починали від лежання нити боки.
Танув сніг, прохолодний квітень змінив теплий травень. Наталя на роботу взула нові туфлі, причепурилася. Додому вирішила прогулятися пішки. Через дві зупинки натерла ноги до кр..і.
Сіла на лавку, лаючи себе за необачність. Восени буде п’ятдесят, а вона вбралася. Для кого? Наталя була впевнена, що встати не зможе, не те що йти додому.
— Що, ноги натерли? Буває. – Поруч на лавку присів чоловік під шістдесят, лисий, з животиком.
– Моя дружина в таких випадках підкладала під п’яту згорнуту газету. Ось, дивіться. – Він відірвав від газети чималий шматок, щільно склав його і подав Наталії. – Спробуйте.
Вона слухняно підклала під п’яту газету, а чоловік уже складав наступний аркуш.
— Ну як? Встаньте. Так краще? Зможете йти? — турботливо запитав він.
Наталя обережно підвелася на ноги.
— Дякую, майже не болить, — зраділа вона.
— Ходімо, я проведу вас, про всяк випадок. Раптом знову знадобиться моя допомога.
— Дякую. Вас, напевно, дружина чекає? — сказала Наталя біля свого будинку.
— Я встигну до неї. Вона пішла з життя шість років тому. Спочатку не хотів жити без неї. А потім нічого, звик. Тож вдома мене ніхто не чекає. Діти дорослі, син живе в іншому місті, дочка за кордоном, вийшла заміж за кіпріота. А як вас чоловік відпустив одну?
– А він не відпускав, сам пішов, до іншої. Ще раз дякую і до побачення. — Наталя поспішно пішла до під’їзду.
Увечері зателефонувала дочка.
– Мамо, батьки Сергія розлучаються. Його батько прийшов до нас жити. Можна ми у тебе поживемо, поки не орендуємо квартиру? – тремтячим голосом повідомила Олена.
Вони приїхали до неї того ж вечора з речами. Наталя звільнила для них маленьку кімнату, яку облаштувала під спальню, потім готувала вечерю. До ночі вже падала з ніг від втоми. Відвикла від метушні.
Знову довелося звикати жити втрьох. Але це зовсім інше життя, не як раніше. Тепер сім’я була у дочки, а вона, Наталя, з боку. Молоді вечеряли й ішли до своєї кімнати. Минув тиждень, другий. Наталя якось запитала Олену про квартиру.
— Ми набридли тобі? Ти нас виганяєш? — обурилася дочка. — У нас поки що немає грошей на орендовану квартиру. Сергій виплачує кредит за машину.
— Може, треба було спочатку подумати про квартиру, а потім купувати машину? — зауважила Наталя.
— Ми ж не знали, що батьки посваряться. Мамо, я чекаю дитину, — раптом випалила Олена.
Наталя зраділа. Вона віддала молодим велику кімнату, адже скоро їх буде троє, а сама перебралася в маленьку. Відвикла жити в тісноті. Боялася зайвий раз вийти з кімнати.
Одного разу йшла з роботи і зрозуміла, що не хоче повертатися до своєї квартири. Вона перестала відчувати себе господинею в ній.
А далі? Скоро з’явиться дитина, про спокійне життя доведеться забути. Як три покоління уживуться разом? Наталя сіла у дворі на лавочку і замислилася.
У інших залишаються квартири від бабусь, родичів, а у них навіть дачі немає. Немає жодного запасного варіанту на такий випадок. Нікуди йти.
– Доброго дня! – пролунав радісний голос поруч.
Наталя підняла голову і побачила перед собою чоловіка, який показав їй трюк із газетами і проводжав до будинку.
– Я приходив сюди кілька разів, сподівався зустріти вас… – але побачивши засмучене обличчя Наталі, він замовк. – У вас щось сталося? – В його очах було стільки щирого співчуття, що вона все розповіла.
Розповіла, як важко жити з дочкою та її чоловіком. Вони ще притираються одне до одного, часто сваряться, а вона втручається, заважає їм. Дочка при надії, і далі все буде ще складніше.
Чоловік довго мовчав, не заспокоював, не говорив звичного й марного: «Усе буде добре…»
– Знаєте, у мене є будинок за десять хвилин їзди від міста. Так, маленький будиночок. Дружина любила його. А після її відходу я там з’являюся рідко. Ви можете поки що пожити в ньому.
Колодязь у дворі. Міський автобус ходить туди, тож на роботу дістанетеся без проблем. А до зими, може, щось зміниться у вашому житті. Пропонував дружині провести газ, та вона не дала, любила пічку.
Опалювати вас навчу, нічого складного. Там сад, квіти посадите… — він замовк.
Будинок? Що він про неї думає? Вона ж міська мешканка, пічку в житті не топила. І чи можна в таких умовах взагалі жити? Напевно, чоловік все це прочитав на її обличчі, бо похитав головою.
– Вибачте. Я хотів допомогти…
— Можна подивитися? — обережно запитала Наталя, лише щоб не засмутити зовсім незнайому людину, яка вже вдруге її рятувала.
Вона нікуди не поїде, тим більше — до чужого дому. Зараз підніметься до квартири, втиснеться у маленьку кімнатку й терпляче житиме далі.
Чоловік дістав телефон і попросив Наталю продиктувати її номер.
– Я зателефоную вам у п’ятницю, щоб домовитися про поїздку. Може, вам сподобається.
Наталя продиктувала номер телефону і встала з лавки.
– Мені час, донька, напевно, вже хвилюється, чому мене так довго немає.
Дочка навряд чи хвилювалася. Просто це був привід піти. Ще в передпокої Анна почула крики. Олена з Сергієм знову сварилися. Вона прослизнула до своєї кімнати, лягла на ліжко і накрила голову подушкою.
Будинок їй сподобався. Старий, чистий, теплий.
— Я два дні тут прибирав, протопив, — зізнався Євген. — Води наніс. Навіть трохи їжі привіз.
Він провів її по будинку, все показав, навіть намагався пояснити, як топити піч. Але по очах Наталії зрозумів, що та краще замерзне, ніж буде возитися з дровами, боячись влаштувати пожежу.
А Наталя думала, що тут вона нікому не заважає. У всякому разі, не чутиме скандалів, не бачитиме сліз дочки й докору в її очах, ніби вона, Наталя, у всьому винна. Може, без неї молоді перестануть сваритися.
Вдома Наталя оголосила, що їде. В очах дочки помітила радість. Значить, вона все правильно зробила, сумніви одразу відпали. Наступного дня Євген, її новий знайомий, допоміг їй з переїздом. Наталя взяла з собою лише найнеобхідніше. Не думала, що затримається надовго в будинку.
Але жити їй у ньому сподобалося. Спочатку, поки вона була на роботі, приїжджав Євген і топив піч. Наталя була йому дуже вдячна.
На відкритій веранді вона пила чай і милувалася заходом сонця. Євген приїжджав рідко, намагався не набридати.
Одного разу зателефонувала дочка і повідомила, що батько повернувся.
— Батько Сергія звільнив бабусину квартиру? Ви хочете знову повернутися туди? — зраділа Наталя.
— Мамо, ти мене чуєш? Мій батько повернувся, твій чоловік. Мамо, він збирається жити з нами. Сергій хоче піти. Вони в перший же день посварилися. Батько став таким… Я не хочу втратити чоловіка. Мамо, забери його…
— Куди? Я сама живу на пташиних правах. Ти навіть жодного разу не запитала, де я живу, як. Він твій рідний батько. Це його квартира теж. Тож він має право жити в ній. Не подобається, переїжджайте до мами Сергія або орендуйте квартиру, як ви й хотіли.
– Мамо, невже заради чужого чоловіка ти кинеш нас усіх? – обурилася Олена.
– Ось як заговорила? Ти заради чужого чоловіка рідного батька хочеш з дому вигнати. Я теж маю право жити так, як хочу, – відповіла Наталя і перервала розмову.
Так, дочку зрозуміти можна. А її, Наталю, хто зрозуміє? Усі думають тільки про себе, і ніхто не думає про неї. Чужа людина запропонувала допомогу…
Двадцять п’ять років разом прожили, а пішов і жодного разу не подзвонив. Вона не зможе взяти й пробачити його, почати все спочатку, ніби не було зради, його відходу…
Дочка обривала телефон, але Наталя не відповідала. Гнівні повідомлення відразу видаляла, не читаючи.
Наприкінці серпня пішли дощі, похолодало. Наталя мерзла, грілася обігрівачем, але весь будинок ним не нагрієш. Одного разу пішла на роботу і забула вимкнути. Обійшлося, пожежа не сталася. А якби проводка загорілася? У вихідний приїхав Євген, розтопив пічку.
– Так не піде. Попереду зима. А сніг випаде? Ви тут замерзнете. Вам потрібно переїжджати до міста.
– Я не можу. Повернувся мій чоловік, живе в квартирі разом з Оленою та Сергієм. Дочка скоро народить. Ми просто один одному на голові будемо жити, – гарячкувала Наталя.
– Я пропоную вам переїхати до мене. У мене трикімнатна квартира, велика, місця багато. Не запропонував одразу, бо знав, що ви не погодитеся. Я не запрошую вас як прибиральницю чи няню. Я сам із усім справляюся.
Адже я працюю, не можу щодня приїжджати й топити піч. Якщо вас турбує, що подумають люди, ми можемо одружитися. Ви мені відразу сподобалися. Давно хотів зробити пропозицію, та боявся, що відмовите.
Наталя не встигла відповісти, як зателефонувала Олена в сльозах, сказала, що Сергій пішов. Довелося їй їхати в місто. Двері відчинив Володимир. Він схуд, виглядав, як поби.ий собака. Почав просити вибачення, вмовляти повернутися до нього.
— Що, коханка вигнала? — уїдливо запитала Наталя.
Володимир мовчав.
— Ні, Володя, я не повернуся, не зможу забути.
Потім зателефонувала мама Сергія і розповіла, що чоловік давно повернувся до неї. Збунтувався, коли сильно посварилися, і пішов, а жити сам не звик, не зміг.
— Я ж думала, що Сергію з Оленою у вас добре. Не кликала назад до бабусиної квартири. Ми ж не знали, що ви з чоловіком розійшлися…
Після телефонного дзвінка матері Сергій повернувся до Олени. Наталії пора було повертатися назад, у свій дім. Помітивши настрій дружини, Володимир знову почав вмовляти її залишитися.
Наталія замислилася. Навряд чи вони з чоловіком зможуть повернути втрачені стосунки. Навіть якщо Сергій з Оленою знову поїдуть до бабусиної квартири, яка гарантія, що свати знову не посваряться? Та й тісно буде там з дитиною. А головне, чого хоче вона сама, Наталя?
Вона одягнулася і вийшла на вулицю, набрала номер Євгена.
— Що сталося? Ви де? — запитав Євген.
– У дворі, біля свого будинку.
– Залишайтеся там, я зараз за вами приїду…
Чому б не спробувати почати жити спочатку, з цього самого моменту? Вона теж хоче бути щасливою. Не жертвувати собою заради дочки та чоловіка, а просто жити…
А правильне вона прийняла рішення чи ні, життя покаже.
Спеціально для сайту Stories
