Віра Олексіївна повільно поклала на стіл телефон і подумала: “Начебто старалися, виховували доньку, прищеплювали їй доброту. Чому ж вона від нас відвернулася? Чому не хоче допомогти родині?”
Їй було дуже сумно, до того ж Віра Олексіївна знала, що скоро прийде Соня і влаштує скандал, звинуватить матір у тому, що вона не змогла вмовити Кіру – старшу дочку – допомогти сестрі.
А в іншому місті – за триста з гаком кілометрів – так само повільно поклала на стіл телефон Кіра. У ній боролися два почуття: перше – бажання допомогти Соні і друге – побоювання, що нічого доброго з цього не вийде.
До кімнати увійшов Артем. Він одразу помітив, що Кіра не в настрої:
– Давай вгадаю: дзвонила твоя мама, і розмова була про Соню. Я погоджуся з будь-яким рішенням, яке ти приймеш, але дуже прошу тебе не забувати, чому ми звідти поїхали.
А Кіра і не забула. Скільки вона себе пам’ятає, батьки завжди відсували її на другий план, а на першому постійно була Соня: їй усе дозволяли, їй усе пробачали, те, за що Кіру карали, у виконанні молодшої доньки здавалося мамі безпосереднім і милим.
– Бабусю, – запитує п’ятирічна Кіра, – а мене мама більше ніколи ніколи не любитиме?
– З чого ти це взяла? – дивується бабуся.
– Мама тепер тільки Соню на ручки бере, качає, каже їй: “моя пташка”.
– Кіро, але ж ти вже велика, а Сонечці тільки два роки, – відповідає бабуся.
День народження Кіри. Їй виповнилося сім років. Тітка Свєта подарувала дівчинці ляльку, про яку можна було тільки мріяти – справжня панянка: у капелюшку, пишній сукні та з парасолькою. Лялька говорила кілька слів, її можна вести за руку – вона вміє крокувати.
Збираючись наступного дня до школи, Кіра сховала ляльку в шафу і щільно зачинила дверцята.
Коли дівчинка повернулася, лялька валялася на підлозі без ноги, одне око в неї було видавлене.
Мама, яка прибігла на крики Кіри, розсердилася:
– Ти чого кричиш? Я думала, що з Сонечкою щось сталося! Подумаєш, лялька – я дала Соні погратися. Тобі-то вона навіщо? Ти вже до школи ходиш!
– Тато прийшов! – кричать дівчатка, зустрічаючи батька в передпокої.
Він сьогодні отримав зарплату, а отже, приніс їм по шоколадці. Кіра після вечері з’їла одну половину своєї, а другу залишила на завтра.
Але коли наступного дня дівчинка дістала ласощі, семирічна Соня влаштувала такий крик, що мама висмикнула в Кіри з рук шоколад і сунула його молодшій доньці:
– Тебе що, ділитися не навчили?
А Соня, з’ївши чужу шоколадку, показала Кірі язика.
Кіра повертається з тренування. Мама зустрічає її доганою:
– Чому у вашій кімнаті такий безлад? Тобі вже тринадцять років, а ти ніяк не навчишся акуратності!
– Мамо, я перед тим, як піти, все прибрала, пропилососила килим, витерла пил, – виправдовується дівчинка.
– Прибрала? Подивися: речі з шафи вивернуті, під столом – шкурки від насіння, – мама тикає її носом у безлад.
– Мамо, ти ж знаєш, що я насіння не їм. Це Соня. І одяг, до речі, на підлозі теж її, – намагається пояснити Кіра.
– Нічого не знаю. Ти старша – ось і прибирай. Щоб за десять хвилин усе чисто було! – каже мама і йде.
На кухні вона скаржиться татові:
– Кіра – така нечупара. Не знаю, як її до чистоти привчити.
Сьогодні у Кіри щасливий день – її вперше запросили на справжнісіньке побачення. Хтось може сказати, мовляв, що за побачення з хлопчиськом із паралельного класу – це ж не Джорж Клуні! Але Кіра довго вибирала, що їй вдягнути, закрутила локони і навіть потайки від мами підфарбувала губи.
Потім дівчина дістала з шафи в передпокої коробку з новими босоніжками. Але коробка була порожня!
– Мамо, де мої босоніжки?
– Я дозволила Сонечці їх надіти. Як добре, що у вас один розмір, хоча тобі шістнадцять, а їй тільки тринадцять. Можна мінятися взуттям, – заявила мама.
– Не можна мені й Соні носити одне й те саме взуття! Вона клишонога, завжди збиває підбори. Я після неї нічого вдягнути не можу! – мало не плаче Кіра.
– Яка ти власниця! Я ось пам’ятаю, коли вчилася, жила в гуртожитку. Так ми з дівчатами завжди одягом мінялися, – згадала мама.
– А я не хочу ні з ким мінятися, я хочу носити свої речі. Щоб купити ці босоніжки, я два тижні флаєри роздавала!
– Мамо, не знаєш, хто вмикав мій ноутбук? – запитала Кіра.
– Соня з подружкою приходили. Вони фотографії з її дня народження дивилися. І ти знаєш, Сонечка на них так добре вийшла! Дівчинці тільки вісімнадцять, а вона має вигляд, як кінозірка, – відповіла мама. – А що знову не так?
– Усе так. Тільки вони видалили папку з моєю курсовою роботою.
– І тільки-то? Ти казала, що в тебе вона надрукова, щоб викладачеві здати. Набереш ще раз, – відповіла мама.
– Шістдесят сторінок?! Та мені майже тиждень вечорами сидіти доведеться! Я ж просила не чіпати мій ноутбук, у Соні є свій! – обурилася Кіра.
– Але в них там щось не відкривалося. Не влаштовуй трагедії на порожньому місці! – сказала мама і вийшла з кімнати.
– Мамо, я теж хочу на море! – канючила Соня. – Я вже два роки на морі не була! Скажи Кірі – нехай вони візьмуть мене із собою!
– І справді, Кіра, що вам варто взяти Соню, – попросила мати старшу доньку. – Вона ж не маленька – їй уже двадцять років, за нею дивитися не потрібно. Ти скажи, в якому готелі у вас бронь, я замовлю Соні окремий номер, і сама оплачу його. І дівчинка в морі скупається, і вам веселіше буде.
– Мамо, ми з Артемом летимо у весільну подорож. Нам Соня як компаньйонка не потрібна, – відповіла Кіра.
– Чому ти така зла, донечко? Ти щойно вийшла заміж, маєш радіти! І чому б цією радістю не поділитися з сестрою? – спробувала все ж таки вмовити Кіру мати.
– Мамо, скажи, а може, мені й чоловіком із Сонею поділитися? – запитала Кіра.
****
– Ну, і що цього разу хотіла від тебе твоя мама? – запитав її Артем.
– Вона запитувала нашу адресу. Соня хоче приїхати до Києва і знайти собі тут роботу. Жити, звісно, вона збирається в нас.
– А ти їй сказала, що кімнатка, яку ми знімаємо в гуртожитку, розміром не більша за сірникову коробку? – поцікавився Артем.
– Звичайно. Але на неї це враження не справило. Зате, коли я сказала, що нашу адресу я їй не повідомлю, вона звинуватила мене в тому, що я не хочу допомогти сестрі. А я справді не хочу нікому допомагати, я хочу, щоб нас залишили в спокої, і ми могли жити так, як вважаємо за потрібне, – відповіла Кіра.
– Усе, заспокойся. Зрештою, якщо твоя сестра захоче, вона може приїхати до столиці так само, як ми, винайняти собі житло і знайти роботу. Але мені чомусь здається, що вона рветься до Києва зовсім не для цього. Наскільки мені відомо, у свої двадцять два роки вона ніде жодного дня не працювала. І навряд чи почне зараз.
За вікном уже світало, а Віра Олексіївна все ще не могла заснути. Вона крутилася з боку на бік і думала про те, чому її старша дочка поїхала так далеко від дому і не хоче навіть бачитися з молодшою сестрою.Спеціально для сайту Stories
