Ліза була в нестямі від гніву і голосно кричала на батьків.
— Ви знову принесли мені якісь старі речі, та скільки ж це ще триватиме! Усі дівчата ходять у нормальному одязі, а я одна ходжу, як жебрачка!
Ліза впала на диван і почала голосно плакати, зриваючись на крик. Батько з матір’ю розгублено дивилися на неї.
— Лізонько, донечко, ну що ми з татом зробимо, якщо у нас вічно немає грошей, усе, що заробляємо, витрачаємо на комунальні платежі, на їжу та на ліки для бабусі.
— Та годі вже мені це розповідати, набридло. Бабуся все одно вже стара, їй нічого не допоможе, стільки грошей на неї йде…
— Лізо, та як ти смієш так говорити, це ж твоя бабуся, вона тебе вигодувала…
Ліза пішла до своєї кімнати й грюкнула дверима.
Микола й Анна не знали, що робити з дочкою. Вони все списували на підлітковий вік. Лізі нещодавно виповнилося 13 років. Вони розуміли, що їй хочеться виглядати красиво й сучасно, але не могли купити їй речі.
Були суворі 90-ті, у магазинах нічого й не було. А на ринку, були шалені ціни. Тому, якщо хтось із знайомих пропонував одяг чи взуття, вони не відмовлялися.
Коли пішла з життя бабуся, Ліза заявила, що не прийде на похорон, їй не хочеться. Як би батько з матір’ю не переконували її, що так не можна, все було марно. І вона не прийшла, як і обіцяла.
Після похорону вона заявила, що гроші, які вони витрачали на бабусю, тепер повинні витрачати на неї. Вона сказала, що хоче собі золоті сережки.
Анна дістала з серванту бабусині золоті сережки з рубіном і з радістю простягнула Лізі.
— Ось, донечко, носи, бабуся була б рада.
— Ти що, знущаєшся? Я не буду носити це старе барахло, знову обноски, та що ж таке…
І Ліза кинула сережки на підлогу. Анна мовчки підняла їх і поклала назад у сервант.
Через кілька днів Ліза сказала, що їй потрібен магнітофон. З сережками вона почекає, а ось магнітофон потрібен терміново. І не абиякий, а двокасетний, як у Светки.
Батьки розвели руками і сказали, що таких грошей у них немає. Ліза закотила очі й пішла до своєї кімнати.
Через два дні батько з урочистим виглядом заніс Лізі в кімнату чорний двокасетник.
— Ось, донько, дивися, що я купив у дядька Льоші, він якраз продавав.
Ну, якщо не подобається, я його поверну.
— Та ні, працює, та й добре. Тепер я не гірша за Светку буду. Тільки касети треба пошукати.
— Коль, ти де гроші взяв?
– Анно, пам’ятаєш ту золоту старовинну монету, яку мені дав батько, вона лежала про запас, ось я її й продав…
– Колю, ну чого ти, це ж пам’ять про батька, та й нехай би лежала, раптом терміново знадобляться гроші, а ти її на магнітофон витратив…
– Анно, Лізка й так відчуває себе неповноцінною, то нехай хоч порадіє…
Одного разу Ліза з мамою пішли в магазин, і Ліза сказала :
– Мамо, ти йди попереду, а я ззаду, добре? А то ти в такій старій, кримпленовій сукні, зараз у таких уже ніхто не ходить, мені соромно з тобою йти.
У Светки мама модна, носить брючні костюми, завжди з зачіскою, на підборах, а ти вічно в якомусь мотлоху, над тобою дівчата вже сміються.
– Донечко, у Свети тато — великий начальник, у них багато грошей, тож чому б її мамі не похизуватися …
– Ой, ну ось вона знову почала…
У Анни стиснулося серце, вже не вперше. Вона щоразу сильно засмучувалася, коли Ліза дорікала їм з чоловіком. Адже вони робили для неї все, дуже любили свою єдину донечку. А вона ніколи не сказала їм ні слова добра…
Невже вони й справді такі погані батьки?
Ліза йшла зі школи додому, і біля під’їзду стояла машина швидкої допомоги. Ліза скривилася, вона не любила лікарів.
Піднявшись до своєї квартири, вона побачила, що в кімнаті були ті самі лікарі з машини. На дивані лежала мама, нерухомо, як нежива.
— Тату, що сталося, мамі погано?
— Все, Лізонько, у тебе більше немає мами… Серце не витримало, лікарі не врятували… А їй же було всього 35 років, як же ми тепер без неї…
І батько гірко заплакав.
Ліза не вірила в те, що сталося. Як же так, хто їй тепер готуватиме сніданки та вечері, хто пратиме? Ліза сама нічого не вміла робити.
Після похорону Ліза стала некерованою. Погано вчилася в школі, зв’язалася з поганою компанією, батько нічого не міг з нею впоратися. У 16 років вона заявила, що чекає на дитину, сама не знає від кого.
Батько сказав, що нехай народжує, він догляне за дитиною. Ліза кинула школу, цілими днями тинялася невідомо де.
Батько потихеньку купував речі для дитини. Коли настав час народжувати, Ліза весь час сиділа вдома. Батько викликав швидку, коли в неї почалися пер.йми.
Народилася дівчинка з низькою вагою. Лікарі сказали, що, в принципі, дівчинка здорова, але слабенька, можливо, у неї хвороба серця. Ліза відразу сказала, що відмовляється від неї.
Батько сказав, що сам буде її виховувати, у дитячий будинок не віддасть. Ліза сказала, що їй все одно, вона збирається поїхати з нареченим за кордон, на заробітки.
Микола назвав дівчинку Анною, на честь дружини. Він одразу полюбив цю крихітну, беззахисну істоту. Ліза була байдужа до дівчинки, одразу ж почала збирати валізи після виписки.
Анна виросла слухняною, доброю дівчинкою. Вона дуже любила дідуся і намагалася у всьому йому допомагати та не засмучувати.
З мамою вона майже не спілкувалася: та вийшла заміж, народила сина і раз на рік дзвонила їм по телефону.
Миколі було сумно, що у них виросла така дочка, і він розумів, що в якийсь момент вони з дружиною щось упустили, і виросла бездушна, невдячна людина, але було вже пізно.
Скільки батьків хапалися за голову, коли було вже пізно… Як вловити той момент, коли потрібно змінити методи виховання, щоб потім не кусати лікті?
