Літня, дорого одягнена жінка частенько з’являлася в цьому районі. Щоб не викликати ні в кого запитань, брала із собою шпіца Адама. Мовляв, бабуся із собакою гуляє.
А сама пильно дивилася через паркан, ось, година прогулянки. Де ж вона? Усередині все затріпотіло. Нарешті вона побачила малечу в сарафанчику і косиночці. Бабуся жадібно вбирала в себе найменший крок, жест дитини. Щоб згадувати ввечері, розповідати чоловікові.
Той через хворе серце в її вилазках участі не брав.
– Ніночко, золота, люба. Як же ти на Костика схожа, вилитий татко! Як же я могла сумніватися, що ти не наша. Дівчинка моя рідна, все б віддала, тільки б тебе на ручки взяти, – шепотіла дама.
Адам стояв поруч і сумно зітхав теж. Йому хотілося погратися, побігати в іншому місці, але доводилося виконувати волю господині. Нарешті дітей повели. Жінка з песиком теж вирушили додому. Дорогою вона знову зателефонувала синові.
– Костику, що Оленочка сказала? Можна, га? Можна ми з батьком прийдемо, Костику? До Ніночки, будь ласка! – із тремтінням у голосі промовила літня жінка.
– Мамо. Ти вибач. Але ні. Дружина не хоче, щоб ви спілкувалися з дитиною. Мам, ну от що я зроблю? Я між вами і нею опинився. Гаразд, поки Ніна маленька була. Міг її привозити, щоб ви поняньчилися, потримали на руках. Але зараз вона виросла трохи, розповість же мамі, де була.
Буде скандал. Ти хочеш, щоб ще я з Оленою розлучився? Вона може так зробити! Тоді взагалі дитини не побачимо, – промовив голос на іншому кінці.
– Ні, що ти, синку. Гаразд, поговориш ще потім? З Оленкою-то? Костику, попросиш її? Ми ж бабуся і дідусь, ми ж не чужі! – просила його мати.
– Добре, спробую.
Удома сивочолий чоловік із газетою вийшов назустріч дружині.
– Як Ніночка? Можна нам її побачити? – запитав.
Дружина заперечно замотала головою і заридала.
Увечері зателефонувала подрузі. Почала скаржитися. Але та, прямолінійна, потік сліз перервала:
– Валю! Прокинься! Ти сама винна! Спочатку ти своєму синові з цією Оленою зустрічатися не давала. Мовляв, у неї мати двірник, батька взагалі немає. Живуть у гуртожитку. Хоча дівчинка до тебе з усією душею приходила.
А потім хто від дитини просив позбутися, га? Цієї самої твоєї улюбленої Ніночки, за якою ти зараз скиглиш? Ти ж запевняла, що вона не від Костика!
Ти Олену цю бідну навіть у лікарню приволокла, де про все домовилася! Як там вона від тебе втекла, не уявляю.
А потім? Коли Костик усе-таки всупереч твоїй волі з нею одружився, причому таємно, ти що зробила, коли вони прийшли? Давай її проклинати до п’ятого коліна, з квартири гнати, ти в неї черевиком, у жінку при надії, між іншим кинула, ну не маячня?
А в неї потім ще мами не стало… Зла ти, Валько. Вони ж тебе покликали, коли дитина на світ з’явилася, дівка на тебе зла не тримала. Ти що сказала? Бачити кодло не бажаю, не нашої породи! І після всіх таких подвигів ти хочеш, щоб Ніночку до тебе привели?
Скажи спасибі, що коли в тебе мізки на місце встали і ти спроби побачитися робила, син тобі малятко хоч приносив, поки гуляв. Потайки від дружини. Добре хоч розуму не вистачило через суд вимагати онуку бачити, у тебе спочатку був такий план, а тільки гірше б зробила. Відійде твоя невістка. Все, Валю, бувай!
Валентина Іллівна без сил пройшла на кухню. Руки тремтіли, поки наливала чай. Так, чоловік керівник. Жили добре. Вона ніколи не працювала. Син – який розумний. Тепер вона з жахом думала про те, що було б, якби син і невістка послухали її. Якби вони не залишили дитину.
Добре хоч Костик упертий, у батька. Настояв на своєму. Валентина Іллівна згадала, як уперше побачила таку небажану раніше онуку.
Син із дружиною та дитиною з’їхав тоді в орендовану квартиру, хоча вони для нього трикімнатну тримали, але не захотів, не взяв, навіть коли батьки оговталися і просили заїхати туди вже сім’єю.
У магазині Валентина Іллівна з візком ішла неквапливо. Аж раптом зіткнулася з молодим чоловіком, який стояв до неї спиною і тримав дитину.
Той повернувся. Костик. Син зблід і боязко посміхнувся. Вони не бачилися понад рік. У цей момент малятко в комбінезончику повернуло голову. Апельсини випали з рук жінки і покотилися по підлозі.
На неї дивився Костик у дитинстві! Ті самі очі, та сама ямочка на підборідді. Носик діда, що кумедно морщить його також. А ручки її, бабусині, витончені пальчики.
– Як… Як назвали, – тільки й змогла прошепотіти Валентина Іллівна.
– Ніночка, – син міцніше притиснув до себе доньку.
– На честь бабусі своєї назвав, моєї мами, царство їй небесне. Дякую, синку. Можна? – мати з благанням простягнула руки.
Костик кивнув.
Ті безцінні миті вона зберігає в пам’яті досі. Оксамитові щічки, запах молока, сяючі дитячі очі, дотик крихітних пальчиків до своєї щоки. Диво. Ніночка.
Увечері вони накупили подарунків і вирушили в гості. Але невістка не відчинила дверей. Даремно вибачалися біля порога Валентина Іллівна і чоловік. Даремно Костик просив дружину змінити гнів на милість. Марно.
Щоправда, потай від дружини він приносив дитину батькам. Ті натішитися не могли. А потім Ніночці виповнився рік. І зустрічі припинилися. Кмітливе малятко вже почало лепетати. Батько боявся, що дізнається дружина. І тоді буде тільки гірше.
От і ходила бабуся до садочка. Та біля будинку чатувала. Дивилася, як Ніночка в пісочниці грається. Вона проклинала себе за свою зарозумілість, за те, що образила невістку, була несправедлива до неї.
Олена господарство чудово вела. Онучка завжди чистенька, доглянута. І чого їй треба було? Навіщо лаялася, що не пара?
Замкнуте коло тривало. У принципі, страждали всі. Синові було боляче, що батьки не бачать онуку. Олена розуміла, що чоловік мучиться, але не могла забути, як жорстоко вчинила з нею Валентина Іллівна, і пробачити її.
А потім випадково в гостях побачила молодого чоловіка. З надзвичайно синіми очима, про які вона подумала: “лагідні та добрі такі”.
– Це Іван. Він у духовній семінарії навчається, – сказала Олені подруга.
І ось із цим самим Іваном вони випадково на балконі разом опинилися. Той запитав, чого Олена така сумна. І вона раптом взяла, та й виклала все. Немов якась сила штовхнула. Але наприкінці додала:
– Все одно їх не пробачу! Вони мене ненавиділи.
– А Господь усіх любив! Сина свого віддав, щоб нас врятувати. Син його муки зазнав, та все одно залишився у своїй любові до людей. Не можна дитиною мстити. Вона безгрішна.
Давно мати чоловіка все зрозуміла, інакше б не металася так. Усі люди скоюють гріхи, буває, куди страшніші, ніж вона. Вона й так настраждалася, повір. Що ти хочеш? Дівчинку бабусі й дідуся позбавити?
Чи добре це? Сама ж кажеш, що вона без кінця тебе питає, де її бабуся і дідусь? В інших дітей вони є, а в неї де? А ти брешеш про відрядження тривале. Не можна так. Пробач їм. Не руйнуй, ми створювати повинні.
Я раніше он теж першим хуліганом був. Думав, правильно живу. А потім зрозумів, у чому покликання. Добро має від людей іти, тільки так врятуємося! – Іван вийшов із балкона, залишивши ошелешену Олену саму.
Вночі вона не спала. А ввечері, забравши доньку із садочка, повела її в незнайомий двір.
– Ми куди йдемо, матусю? – запитала Ніночка, дбайливо тримаючи в руках малюнок.
– До бабусі. І дідуся, – відповіла Олена.
– А вони вже повернулися з відрядження? Ура! Бабуся! Справжня! Дідусь! Справжній! У мене будуть. Матусю, дивись, що я намалювала! – Ніночка простягнула їй малюнок.
Там, тримаючись за руки, стояли мама, тато, бабуся, дідусь і дівчинка, у центрі. Нерівними літерами Ніночка написала: “Моя мрія. Моя сім’я”. Вона рано навчилася читати і писати, розумна дівчинка.
– Валю, начебто стукає хтось. Валю! Та відчини ти двері нарешті!
Валентина Іллівна пішла на стукіт із кухні. За нею плентався вірний Адам.
Вона тільки встигла відчинити двері, як туди вбігла… Ніночка. У бабусі ноги підігнулися і вона від несподіванки сіла на пуфик. А онучка вже залізла на коліна, обіймала, цілувала і говорила захлинаючись:
– Бабуся приїхала! Бабусю, не їдь більше! Бабусю, забери мене завтра із садка! Щоб усі бачили, що в мене бабуся теж є! Ой, дідусю! Діду!
І Ніночка побігла вглиб кімнат.
– Вітаю, – пролунало позаду.
Валентина Іллівна обернулася. У дверях стояла Олена.
– Дівчинка моя мила. Пробач за все, пробач мене, старуху. Образила я тебе. Немає мені прощення, тільки Ніночку б іноді бачити. Ой, що ж я наробила-то! – обійнявши невістку, заридала Валентина Іллівна.
– Ви теж мене вибачте. Я… Не можна було не давати вам її бачити. Це неправильно. Знаєте, Ніночка все про вас запитувала. Ось, малюнок її, – Олена простягнула альбомний аркуш.
– На стіну повісимо! Рамку купимо! Ой, у мене ж пиріг! Зараз стіл накриємо! – заклопотала Валентина Іллівна.
І не було в цю хвилину людини щасливішої за неї. А з якою радістю летів із роботи Костик! Дізнавшись, що дружина й донька в батьків. І засиділися далеко за північ, а Ніночка заснула на руках у діда.
Вони надолужують згаяний час. Обожнюють дитину. Син і невістка постійно ходять у гості. Валентина Іллівна не може надихатися Ніночкою. Купує оберемками платтячка, спіднички, іграшки. Водить у всілякі гуртки.
Гордо йде з малятком вулицею, кажучи всім, що найбезцінніше щастя – це дитяча рука у твоїй долоні…Спеціально для сайту Stories
