Людмила лежала в палаті, весь час думаючи про дітей. Як там у них справи? Вероніка Сергіївна їх не покине, але все таки…
Вона лежала й згадувала. Так склалося, що з мамою у неї спочатку не було особливо теплих стосунків. Скільки Люда себе пам’ятала, мама весь час шукала нового чоловіка.
З батьком Люди вона розлучилася, коли дівчинці було 5 років. Люда рано вийшла заміж, їй було дев’ятнадцять, переїхала до чоловіка в інше місто. Мама з полегшенням зітхнула, тепер їй ніхто не заважав.
Але сімейне життя тривало недовго. Микола був чудовим чоловіком, а коли народився Михайло, виявився ще й чудовим батьком. Ось тільки, коли Михайлу виповнилося два роки, сталася трагедія.
Коля працював таксистом і одного разу, коли він відвіз клієнта і повертався пізно ввечері, на трасі заснув за кермом.
Машина злетіла з дороги. Так Люда і залишилася вдовою у свої двадцять три роки. Залишатися в місті, де все нагадувало про чоловіка і трагедію, що сталася, вона не змогла. Через рік вона продала квартиру і повернулася до рідного міста, ближче до матері. Однак мати зустріла її без особливого ентузіазму.
— Я, звичайно, співчуваю твоєму горю, але жити нам разом ніяк не можна. У мене є чоловік. А в тебе маленька дитина, вона буде заважати, лізти всюди. Тож купи собі окрему квартиру й живи. Так, і з дитиною на мене теж не розраховуй. Я хочу пожити для себе.
Та Люда й не розраховувала. Вона сподівалася, що мати хоча б пару разів на місяць хоч на пару годин зможе її підстрахувати. Але ні. Ну що ж, гаразд, хай буде так.
Люда на виручені від продажу квартири гроші купила непогану «однокімнатну», влаштувалася на роботу, і зажили вони вдвох з Михайлом. А через рік у її житті з’явився Сашко, такий хороший, такий надійний. Ось тільки зі свекрухою не склалося відразу ж.
Їй категорично не сподобалася майбутня невістка: старша за її сина на два роки, та ще й з дитиною. Вона вмовляла сина, вмовляла, та нічого не змогла вдіяти. Люда з Сашком одружилися, але свекруха категорично відмовилася спілкуватися з невісткою, навіть коли народилася Софія.
А з Мишком у Сашка склалися чудові стосунки, Михайло свого рідного батька зовсім не пам’ятав, а вітчима швидко почав називати татом. Сашко Михайла усиновив і взагалі не робив різниці, що Мишко, що Софія, — обоє рідні для нього.
До матері він зрідка заїжджав, але завжди сам, без Люди, дружині нічого про ці зустрічі не розповідав, але повертався завжди похмурий, не в настрої.
Сашку дісталася від бабусі двокімнатна квартира, вони її продали, продали однокімнатну квартиру Люди, купили невелику трикімнатну, та й жили собі щасливо. Сашко працював вахтовим методом, Люда, як тільки Софію взяли в садок, теж відразу вийшла на роботу.
А ось тепер душа у Люди не на місці. Коли все сталося, вона зателефонувала матері, попросила доглянути за дітьми.
— Люда, та що ти, ми ж з Володею завтра їдемо відпочивати. Я не зможу. Ну попроси, зрештою, свою свекруху. Нехай посидить з онуками, — відповіла мама і поклала слухавку.
Ага, свекруху попросити. Люда з нею взагалі ніколи не спілкувалася, вона бачити її, Люду, не хоче, а тут — посидьте з онуками.
Та й Михайло їй взагалі ніхто, вона це відразу підкреслила.
Добре, що є така чудова Вероніка Сергіївна… Людмила про всяк випадок дала їй номер телефону свекрухи. Ну мало що, операція все-таки…
У двері палати просунулася розпатлана голова Михайла.
– Привіт, мамо!
– О, Мишко прийшов, – розпливлася в усмішці Люда.
Він пройшов, сів на стілець поруч із ліжком матері. Сусідки по палаті спостерігали за ним.
– Мамо, у нас все добре, ти тільки не хвилюйся і одужуй, – солідно сказав хлопчик.
– Молоко і хліб я купив, коли йшов зі школи, все інше поки що є. Тітка Вероніка ввечері завітає. А ти тільки подзвони в дитячий садок, щоб Аллі Миколаївні дозволили відводити Софію додому. А то мені сказали, що не віддадуть. Я ніби це, непов… непов…- Неповнолітній, — посміхнулася мати.
— Зараз подзвоню. Виявляється, ти у мене такий дорослий.
– Я, мамо, зовсім дорослий. А ти як? У тебе сильно болить? — стурбовано запитав Михайло.
– Та що ти, синку! Зовсім не болить! А тепер, коли тебе побачила, то ще швидше одужаю!
Коли Михайло пішов, одна із сусідок із неприхованою заздрістю зітхнула:
– Який у тебе син росте, Людо! Ми з Оленою не могли надивитися. Всього десять років, а який дорослий і самостійний. А мій онук тільки в телефоні сидить.
– Не всього десять, а вже цілих десять, – посміхнулася Люда. – Ми так у родині говоримо.
– Правильно, – погодилася жінка, – все правильно.
***
Коли Михайло повернувся додому, то застав там тітку Вероніку з незнайомою жінкою.
– Ну, привіт, Михайле, – сказала жінка.
– Привіт, – розгубився Михайло. – А Ви хто?
– Я мама твого тата, отже, виходить, що я твоя бабуся, – відповіла вона. – Звати мене можеш, як тобі зручніше. Хочеш – бабусею, хочеш – за ім’ям та по батькові Ольгою Петрівною.
– А чому я Вас не знаю? – ще більш розгублено запитав Михайло.
– Тому що я стара дурепа, – пробурмотіла Ольга Петрівна.
– Що? – не зрозумів хлопчик.
– Та нічого. Просто бурчу, сама себе лаю. Ну що, показуй, як ви живете.
Коли ввечері вихователька привела Софію, у будинку пахло чимось смачним.
Дівчинка потягнула носом:
– Пиріжки? – здивувалася вона.
– Так, – відповів Михайло, – до нас приїхала бабуся.
– Яка бабуся? – здивовано запитала Софія.
– Ось така, – вийшла у передпокій Ольга Петрівна. – Роздягайтеся, підемо вечеряти й знайомитися.
Вечеря пройшла тепло, хоча спочатку була деяка напруга. Софія з-під лоба прискіпливо й підозріло розглядала нову бабусю, Михайла теж відчував себе трохи скуто. Але поступово напруга спадала. Вероніка Сергіївна тихо раділа про себе.
— Гаразд, — сказала вона нарешті, — ви тут господарюйте, а мені час.
— Дякую Вам, — щиро подякувала Ольга Петрівна, — величезне спасибі за все.
— Та що Ви, — посміхнулася сусідка. — Головне, що Ви тут. Все, відпочивайте. Якщо що, приходьте, дзвоніть.
Повернувшись на кухню, Ольга Петрівна побачила, що Михайло прибрав весь посуд, начисто витер стіл і вже відкрив кран.
— Зачекай, — зупинила його жінка. — Ти йди, відпочинь, набігався вже сьогодні. Я сама посуд вимию.
Мишко кивнув і радісно побіг, мити посуд він страшенно не любив, що тут приховувати.
Коли, покінчивши з посудом, Ольга Петрівна повернулася до кімнати, то виявила, що Софія заглиблена у перегляд мультика, а Мишко валяється на підлозі перед шаховою дошкою, на якій була розставлена задача.
– Соня, ми домовилися з тобою: додивишся цей мультик і спати, – суворо сказав брат.
– Гаразд, – зітхнула дівчинка.
– Ого, Михайле, ти цікавишся шахами? – здивувалася бабуся.
– Він і в гуртки ходить, – вставила свої п’ять копійок Софія.
– Ого, – похитала головою Ольга Петрівна. – Зовсім як твій тато.
Вона знітилася, згадавши, що Михайло не є сином Сашка. Але, відігнавши від себе цей зовсім неважливий факт, продовжила:
– А ти знаєш, я ж теж шахами займалася, я й тата свого часу навчила.
– Правда? – здивувався Михайло. – А мене навчив тато.
– Пограємо? – запропонувала бабуся.
Михайло швидко розставив шахи, і партія почалася. Про те, що Софію треба відправити спати, вже ніхто не згадав, а хитра дівчинка, природно, затаїлася і вирішила не нагадувати про себе.
Мультфільмів ще багато.
– Ось ти молодець! – вигукнула нарешті Ольга Петрівна. – Софіє, він мене обіграв.
– Ура! – застрибала Софія.
– Так, – суворо сказав Михайло, – а ти чого це не спиш? Нумо, марш у ліжко!
– Марш у ліжко! Спати, спати! – проспівала Софія і пішла до своєї кімнати.
– Бабусю, – раптом сказав Михайло. – А ти залишайся у нас, га? У Софії в кімнаті є диван, можна там спати. Залишайся.
– Звичайно, залишуся, – відповіла Ольга Петрівна, а в очах зрадницьки заблищали сльози.
Наступного дня Михайло знову відвів сестричку до дитячого садка, а після школи забіг до матері.
— Мамо! — вигукнув він, щойно переступивши поріг.— У нас з’явилася бабуся!
— Яка бабуся? — не зрозуміла Людмила, адже її мати нібито поїхала.
— Ольга Петрівна, мама нашого тата. Їй тітка Вероніка зателефонувала, вона відразу ж приїхала. Зараз живе з нами. Сказала, що, поки ти не одужаєш, вона буде допомагати. Вона в шахи грає, уявляєш?
Люда від несподіванки роззявила рота, не знаючи, як реагувати. Насилу опанувавши здивування, вона сказала:
– Ну ось бачиш, Михайле, як добре. Тепер хоч тобі буде легше, та й я не так хвилюватимуся.
– Мамо, не хвилюйся, у нас все добре. І мені зовсім не важко. Я ж чоловік.
– Звичайно, чоловік, – посміхнулася мати, розчесавши синові волосся, – справжній чоловік, ти у мене зовсім-зовсім дорослий.
***
Одужання йшло чудово, через тиждень Людмилу виписали. Забрати її з лікарні прийшли Михайло та свекруха.
– Ти пробач мене, Люда, стару дурепу, – сказала Ольга Петрівна, коли вони вже повернулися додому.
– Сашко мій пізній у мене, дітей довго не було, ми вже змирилися, як раптом такий подарунок у сорок років. Чоловік був ще старший за мене, до закінчення школи не дожив. Сама потім виховувала сина.
Хотілося, щоб у нього все було добре, краще за всіх. Ось і вирішила, що сама знаю, що для нього краще.
— Дякую Вам, Ольго Петрівно, що підтримали, — відповіла Люда. — Що б я робила без Вас, навіть не знаю. Сашко ж з вахти повернеться тільки через місяць.
— Перестань. Ось я й залишуся поки що у вас. По господарству допоможу, тобі зараз берегтися треба.
Ольга Петрівна залишилася до приїзду сина. Вони непогано порозумілися з невісткою, а ще вона не могла натішитися, який чудовий онук у неї росте. Михайло продовжував водити сестру в садок, ходив за продуктами, займався з бабусею прибиранням.
А вечорами вони з Ольгою Петрівною грали в шахи.
Коли Сашко повернувся з вахти, він завмер від несподіванки.
— Мамо? — здивувався він.
— Чого ти так витріщив очі, — засміялася Ольга Петрівна. — Заходь, роздягайся. Пироги остигають.
Наступного дня Ольга Петрівна поверталася до себе.
— Ти, Михайле, заходь завжди, коли захочеш, і Софію з собою приводь. У шахи зіграємо.
А то батьки хіба що у вихідний день зможуть прийти в гості. Але ти ж уже сам великий, справжній чоловік, — підморгнула вона онукові…
