-Олечка, донечко, я тебе прошу, – мама присіла біля Олі навпочіпки, – нам потрібно тут пожити, трохи, скоро все закінчиться, і ми знову поїдемо в місто, ну?
Олечка мовчки дивилася на маму.
-Оля, ти чуєш мене? Розумієш? – мама потрясла Ольгу.
-Так чую, мамо…
-А чому мовчиш? -Мама нервувала, Оля це бачила.
-Я не мовчала, мамо, я думала.
– Думала вона. Дивись, дивись, скільки тут книг…Ах, як я в дитинстві любила їх читати…
-Мамочко… а нам довго тут жити доведеться?
-Не знаю, малюк, поки треба пожити.
Оля розуміла все, що сталося з ними, з їхньою родиною. Мама даремно думала, що Оля маленька і нічого не розуміє.
-Олю, тітка Катя буде відвідувати тебе, я буду готувати на весь день, вранці буду їхати, а ввечері приїжджати. А вихідні ми будемо з тобою разом, будемо ходити на річку купатися…
Мама закрила обличчя руками.
-Вибач, вибач мене…
-Мамочко, не плач, не треба. Я знаю, що тато кинув нас, я знаю, що нам з тобою треба якось виживати і ти вважала найкращим варіантом переїхати в цей бабусин будиночок. А квартиру здати чужим людям.
Я все знаю, мамо… Я буду слухняною, я тобі обіцяю, я буду чекати на тебе і читати книги, до того ж тітка Катя за мною догляне.
Ми впораємося, мамо… А восени я піду до школи. Мамо… а тут є школа?
-Ні, дитинко, тут колись була школа, але тепер її немає. Але восени, я тобі обіцяю, ми повернемося в свою квартиру. Це тимчасово, поки я зараз знайду нормальну роботу.
А квартиру я здала до серпня, нам з тобою якраз вистачить часу, потім зробимо там ремонт і заживемо. Все буде добре, Олечка…
-Я знаю, мамо…
Цього вечора мама з Олею довго сиділи на ґанку їхнього маленького будиночка, і мама розповідала про своє дитинство, яка у неї була хороша бабуся.
– Мамочко, а у тебе була …мама?
-Була, – зітхнула мама, – вона і зараз є, просто… я їй не потрібна.
-Як це? Як не потрібна.
-Ну ось так, малюк. Вона народила мене рано, з батьком щось не склалося у них, він поїхав в інше місто, там завів нову сім’ю. Мама пожила трохи, а потім привезла мене до бабусі Софії. А сама поїхала в місто, шукати щастя…
-І… вона знайшла… щастя?
– Щастя знайшла, донечко, а от про мене геть забула… Вийшла заміж, народила двох дітей, а я… мене тільки з днем народження вітала, зі святами. Знаєш, я зараз згадала, вона приїжджала, у неї хтось із дітей захворів, і вона привозила, ну … природа, чисте повітря.
Вона їм навіть не розповідала про мене, вони не знали, що я рідна сестра.
Бабуся сказала їй, що у мене скоро випускний, і щоб вона купила мені сукню… А вона, вона почала кричати на бабусю, говорити, що бабуся безсердечна, у неї ось… дитина хвора, а бабуся про якісь сукні.
“-Зоє,” – обурилася бабуся,” – вона теж твоя дитина , як ти так можеш.
– Здорова кобила,” – процідила вона крізь зуби, “- нехай сама заробить собі на сукню.”
Бабуся тоді розсердилася і вигнала її…
-Мамочко, ти жодного разу не назвала її мамою…
– Я не можу називати її мамою, адже мамою для мене була моя бабуся Софія.
-Тебе на честь бабусі назвали Софією, так, мамо?
-Мабуть так… На честь бабусі…
-Ти її любила, мамо?
-Кого?
-Бабусю Софію.
-Дуже, дуже, коли її не стало, мені ніби світло вимкнули… Знаєш, я ж Зою… ну матір, теж любила, любила і чекала, коли вона приїде до мене, кожного дня народження, кожного свята я чекала її.
Коли хворіла, на перше вересня, коли не стало бабусі… я чекала її.
Вона не змогла приїхати, у її чоловіка, у матері, був ювілей… Вона приїхала потім, поплакала… Веліла збиратися, я ж була неповнолітня.
Я думала, що мама візьме мене до себе, але ні, вона влаштувала мене на навчання і поселила в гуртожитку.
Перший свій новий рік я зустрічала не з бабусею. Наївна, я думала, що мама візьме мене до себе.
“-Вибач, не можу, Софіє, у мене там повно народу, родичі приїдуть, ну куди я тебе. ” – Так вона мені сказала.
Тоді я вирішила поїхати додому, адже у мене був дім.
“-Дай мені ключі від бабусиного будинку, “- сказала я.
“-Навіщо, “- її очі забігали.
“- Це мій будинок, якщо ти раптом вирішила, що можеш розпоряджатися моєю спадщиною, то помиляєшся.
-Це і мій будинок теж,” – обурилася вона, “- і ми зібралися поїхати туди, відзначити новий рік на природі.
-Я тобі обіцяю, якщо тільки ви там з’явитеся, я зіпсую вам свято. Ключі.”
Вона не віддала мені тоді ключі, та й навіщо? Я приїхала, перелізла через паркан, в місті купила два нових замки. Покликала сусіда, дядька Федора, він зняв старі замки і повісив мені нові.
А з приводу того, що Зоя претендує на будинок, всі сусіди сказали, що стіною стануть, а в образу мене не дадуть, в пам’ять про бабусю.
Той новий рік я планувала провести на самоті, але до мене прийшли подружки, ми славно посиділи…
А потім мені виповнилося вісімнадцять.
-Ти з нею не бачишся?
-Ні… а навіщо? Їй зі мною нема про що говорити, мені з нею теж.
-Мамо… а ти…
-Що? Чи не вчиню я так само з тобою? Ніколи в житті, чуєш? Ніколи…
Олечка зовсім доросла і їй взагалі не страшно. Мама поїхала на роботу, до Олечки двічі приходила тітка Катя.
Вона поїла, прибрала за собою зі столу, помила тарілку, погодувала ляльку Галю і сіла читати книжку.
Читати Оля навчилася недавно і їй дуже цікаво це робити, читати для ляльки Галі і ведмедика.
Дні у Олі проходять однаково.
Спочатку вона плакала, ну як плакала, сльози самі капали, Оля їх назад заганяє, а вони капають… Адже вона не з власної волі плакала, а це сльози ці, нікчемні.
А потім приїжджала мама і все проходило.
Але одного разу мама не прийшла. Її не було і не було… Вже стало темно, Оля увімкнула верхнє світло і зачинила штори.
-Не бійтеся, Галю, ведмедик, Маріє, Ніно і клоуне Андрію, не бійтеся, – вмовляє іграшки Олечка. “Може піти до станції і зустріти маму,” – думає Оля. Але вона погано пам’ятає дорогу і може розійтися з мамою.
Оля відганяє від себе погані думки, ні, її мама так з нею не вчинить, ні, ні, ні… Адже у Олечки немає бабусі Софії, з ким їй залишатися.
Оля бачить картинку, як мама знову виходить заміж, у неї народжуються інші діти, а про Олю вона зовсім забула.
А Оля живе одна в цьому будиночку…
Від жалю до себе, дівчинка голосно плаче. Вона починає задихатися, сльози ллються, очі болять, горло хрипить, Олечка ридаючи сидить на стільчику біля вікна, так вона і засинає.
Олечка чує якийсь шум у сінях, а раптом… раптом це щури, а раптом це та, мамина мама, бабуся Зоя, яку Оля ніколи не бачила, раптом вона приїхала забирати у них їхній будиночок? Вижене Олечку на вулицю. Олечка тихо скиглить.
Раптом двері відчиняються, запалюється світло.
-Мамо!- Олечка підхоплюється зі стільця, стілець падає, – мамо, мамочко моя.
– Олечка, дівчинко моя… вибач, вибач… я запізнилася на останню електричку, доїхала до сусідньої станції, а там йшла пішки.
-Мамочко, тобі було страшно?
-Дуже, Олечка, мені так було страшно за тебе. Я ревіла, просила тебе не плакати, а сама ревіла… Всіх вовків розлякала, – плаче і сміється мама.
Я боялася, що ти подумаєш, що я тебе кинула…
І тоді… тоді Олечка зірвалася, вперше в житті вона сказала мамі неправду.
– Мамо, я не думала так про тебе, адже я знаю, ти мене ніколи не кинеш і не зрадиш.
Так, Олечка сказала неправду, тому що вона… вона так подумала, але не хотіла, щоб мама засмучувалася ще більше.
Мама з Олечкою залишалися в будинку до самого кінця серпня, а потім Оля пішла до школи, мама знайшла хорошу роботу.
А потім тато вирішив судитися з мамою, щоб вона давала йому Олечку на вихідні.
А мама сміялася і говорила, що він жодного разу навіть не виявив бажання побачити дитину.
-Я і не забороняла, – говорила мама, – та тільки він сам не хотів…
Тепер Олечка бачиться з татом у вихідні.
Спочатку вона бігла з радістю до тата, а потім…
-Мамо, мені здається, мій тато, як твоя Зоя, я йому зовсім не потрібна, тільки він чомусь зустрічається зі мною. Він відводить мене в дитячу кімнату в ТЦ, а сам постійно комусь дзвонить по телефону і лається.
А я сиджу на лавці і дивлюся на малюків, мамо… я не хочу ходити з татом… Давай йому про це скажемо.
Тато почав лаятися і звинувачувати маму Олі, що вона налаштовує дитину проти нього.
-Я батько, – кричав тато, – а ти забороняєш мені.
-Тато… я вже давно не маленька, навіщо ти мене водиш в цю дурну кімнату? І чіпси я не люблю… я виросла, коли ти пішов від нас з мамою і коли я залишалася вдома одна… на весь день, тато, а коли мама запізнилася на електричку і бігла з сусідньої станції… по лісу, а за нею гналися вовки, а я була вдома одна…
Вдруге Олечка сказала неправду, тепер татові. Про вовків…
Тато вислухав все і пішов.
А потім він прийшов, десь через місяць… Він попросив вибачення і сказав, що все зрозумів, і вони пішли в кіно… З Олечкою…
Тепер Оля із задоволенням бігла на зустріч до тата…
-Софіє… а ти справді тоді від вовків тікала, – запитав тато у мами.
-Так, – сказала, не моргнувши оком мама, але ж чисто теоретично, мама тікала від вовків, коли бігла до своєї донечки через ліс.
А потім тато з мамою про щось розмовляли і… у тата пішов поїзд.
Мама так сказала йому, що його поїзд пішов.
-Мамо, – сказала Оля, ну якщо татів поїзд пішов, як же він тепер дістанеться до свого дому? Нехай залишиться у нас?
Тато дивився на маму.
Але мама була непохитна.
-Пішки дійде… тут немає вовків, – сказала мама і випровадила тата.
-Мамо… він хотів повернутися, так? – запитує вночі Олечка у мами, лежачи з нею в одному ліжку.
-Так…
-Ти не пробачиш йому?
Мама мовчала.
-Мамо, це твоя справа, але… я вас обох люблю…
-Я знаю, Олечка.
-Але тебе більше, адже ти у мене найбезстрашніша мама на світі, ти так бігла до мене, не боячись вовків…
Олечка виходить заміж…
-Мамочко… я повинна тобі в чомусь зізнатися.
-Так, я тебе слухаю.
-Мамо… я тоді подумала, що ти мене покинула, як Зоя…
-Моя дівчинко… Хіба я можу це зробити…
– Пробач мене.
– Це ти мене вибач, що довелося таке пережити…
Вони стоять обійнявшись, мама і дочка… вони завжди разом.
Мама поруч.
Спеціально для сайту Stories
