– Наталю Василівно, мені дуже ніяково, але я змушена поставити це питання, вибачте мені ще раз… У вас у родині все добре? Вибачте…
– Так, у чому річ? – Наталя занервувала, подивилася на молоду вчительку, вона розгубилася, зніяковіла, але все ж, витримавши погляд Наташі, підняла на неї очі.
– Світлана, вона… Бачите, дівчинку начебто підмінили, вона грубить вчителям, свариться з подругами, огризається, не ходить на факультативи та консультації, адже цього року у них іспит…
– У нас все добре, – Наталя підібгала губи і подивилася прямо на вчительку, – якщо ви не справляєтеся з дітьми…
– Я не одна скаржуся, всі вчителі так кажуть. Світлана з розумної, доброї та веселої дівчинки перетворилася на колючу та злу, вибачте, пацанку.
– Я вас зрозуміла, я поговорю з дочкою.
Наталя була незадоволена цією розмовою, вона розуміла, що це мало колись статися, сама Наталія Василівна не знала, що робити з дочкою.
Вона намагалася тримати ситуацію під контролем, нікому не розповідала про те, що з нею сталося, навіть батьки не знали, що Петро, чоловік Наталії та батько Світлани пішов із сім’ї.
Все, що з ними сталося, обрушилося на Наталю Василівну лавиною.
Спочатку Петро сказав, не дивлячись їй у вічі, що йде, що в нього є кохана жінка. Наталя і сама не знає, як їй вдалося це пережити.
Вони з Петром одружилися, коли Наталі було тридцять років, вона ніяк не могла знайти своє щастя, а потім зустріла Петра. Вони прожили душа в душу п’ятнадцять років, а потім…
Світлана дуже болісно відреагувала на від’їзд батька, не хотіла його бачити, заспокоювала Наташу.
– Нічого, мамо, ми впораємося, подивися, яка ти гарна і розумна, – заспокоює Світлана маму.
А потім сталося…
Світлана прибігла додому вся у сльозах.
– Свєточко, доню, що трапилося?
– Нічого!
– Світлано…
– Я була у бабусі Зої…
– І…
– Вона сказала… Вона сказала, що я… не твоя дочка
Наталя сіла на стілець, стомлено опустила голову на руки. Вона знала, що свекруха її не дуже любить, відкритого конфлікту чи прихованої ворожості не було, але Наталя завжди відчувала неприємне ставлення до себе.
Вона завжди ніби трохи хмурилася і розмовляла з Наталкою зверхньо. І звичайно, коли вона дізналася, що Петро поїхав, то явної радості не висловила, але посміхнулася і сказала:
– Що ти хотіла, люба? Петру потрібні діти, він знайшов собі молоду жінку, яка зможе подарувати йому дитину…
Наташа відразу проковтнула образу, Світлана бігала до бабусі, іноді, і тут зла бабуся висловилася, не витримала.
– Що вона тобі сказала? – Запитала Наталка.
– Я була в тата, там була його нова, у неї двоє дітей, мама, вони такі невиховані, вони залізли до мене в рюкзак, уявляєш… Я їм сказала, щоб вони не чіпали мої речі, а ця почала кричати, штовхнула мене і сказала татові щоб я більше не приходила. Ну, я поскаржилася бабусі, а вона сказала, що я маю слухатися батька і взагалі… Я маю жити з татом, ніби ти мені ніхто…
Наталка завмерла. Треба ж бути такою підлою людиною, навіщо це робити? Їй від цього полегшало?
– Мамо! – Запитала Наталка, – поясни мені…
– Свєточко, ти зрозумій, це нічого не означає, ти моя дочка, ти моє життя, ти моє все…
Наталка подивилася на дочку, вона сиділа з широко розплющеними очима і з жахом дивилася на матір.
– Ні, я не вірю … Ти … ти … не моя мама?
Потім вони плакали, обнявшись. Наташа розповіла що, познайомилася з батьком Світлани коли їй був рік, розписалися вони через півроку, а ще через півроку, Наташа удочерила Світлану.
-А де … Ця жінка, ну яка мама, інша?
– Я не знаю, доню, я правда не знаю.
Ось після цього і почалося особисте пекло для Наташі.
Вона зателефонувала колишній свекрусі, та навіть не захотіла слухати Наташу.
– Хто ти така щоб я перед тобою звітувала? – незворушно сказала колишня свекруха, – дівчинка повинна жити з рідними людьми, а не …
Світлана стала некерованою. Вона зібрала речі і пішла жити до бабусі, але за тиждень її відправили до батька, а там терпіти майже дорослу дівчину ніхто не захотів.
Світлана повернулася до Наташі і почала розказувати, що вона розбила сім’ю, забрала дитину у бідної дівчини.
Нещодавно Наташа дізналася, що Свєточка шукає свою рідну матір, вона зателефонувала Петру, але той відмахнувся, у нього і так мовляв, проблем по горло.
Вирішила поговорити з дочкою, та ні бачити, ні чути її не хоче. Ось і до школи викликали, якесь позорище.
Наталка йшла з важким серцем додому, там вона застала дочку, що гарячково кидає речі в дорожню сумку.
– Світлано, ти кудись зібралася?
– Я знайшла її! Знайшла! Ось адреса!
– Кого, Свєточко? – запитала Наталка.
– Мамочку мою, нарешті, бідолаха, – вона подивилася на Наташу, – ну нічого, ми тепер будемо разом.
– Де вона живе?
Світлана назвала місто за шістдесят кілометрів від них. Вона так раділа, що навіть не гарчала і не фиркала, і, дозволила Наталці відвезти її.
Дівчинка всю дорогу мовчала, Наташа теж…
Типова п’ятиповерхівка, залізні двері, чистий під’їзд.
– Мені піднятися з тобою?
– Ні звичайно, ти що?
– Я зачекаю тебе.
– Ні! Я… Ти їдь додому, не хвилюйся, зі мною все буде добре.
Світлана поцілувала в щоку Наталію та вискочила з машини. Жінка зрозуміла що дочка хвилюється, та й нехай не рідна, Наташа так прийняла цю дитину, так повірила що вона мама…
Наташа сиділа і ковтала сльози, вона не знає скільки так просиділа, настав час їхати, жінка ввімкнула запалювання, глянула на вікна будинку, десь там її дочка … Вже не її …
– Будь щаслива дівчинко, дякую що дала побути твоєю мамою, – прошепотіла про себе Наташа.
У цей момент вона побачила як відчинилися двері і вискочила Світланка, вона побігла кудись за будинок. Наташа кинувши машину рвонула слідом.
Вона зловила дочку, що захлиналася сльозами, і притиснула до себе.
– Світлано, Свєточко, дитинко!
– Мамо, матуся, – тільки й твердила дівчинка.
– Світланко, дочко, -Наташа цілує мокре від сліз обличчя дочки, – підемо в машину.
Вона приводить дівчинку до машини, дивиться на неї. Та захлинається сльозами.
– Світлано, вони тебе образили? Хто? Скажи, дочко.
– Мамо, відвези мене звідси, будь ласка, мамо.
– Так, так, звичайно.
Вони їхали всю дорогу мовчки, Наташа зосереджено дивилася на дорогу, Світланка у вікно, дівчинка іноді схлипувала і тяжко зітхала.
Вдома, вмившись і заспокоївшись, дівчинка підійшла до Наталки, сіла на краєчок крісла, зчепила руки в замок.
– Ти вибач мені, я себе почуваю так гидко, я гірша за батька, зрадниця. Мені, напевно, треба піти?
– Куди і навіщо? Це і твоя квартира, якщо вже на те пішло, то я повинна напевно піти.
– Мамочко … Ні, не говори так, – шепоче дівчинка, -просто я така гидка.
– Ти не гидка і ні в чому не винна.
– Я думала що її позбавили спілкування зі мною, я навигадувала собі казна-що, мамо, як же мені соромно і погано. Я образила найголовнішу людину у своєму житті, тебе мамо. Що ж я наробила …
– Все добре, дитинко, я така рада, я така рада що ти повернулася.
– Ти знаєш, коли ми з тобою їхали туди, я раптом подумала, що ж я роблю, я їду до зовсім чужої людини, я сиділа і мало не плакала, мені раптом так сумно стало. Я хотіла зупинити тебе та розвернути машину, я…
Але дурна впертість змушувала мене йти вперед.
Мені відчинив двері чоловік, я хвилюючись запитала його чи проживає тут така-то, він трохи здивувався і покликав її.
Вона вийшла, оглянула мене пильно, вона впізнала мене, я зрозуміла це, впізнала і вкрилася червоними плямами.
Вона вийшла на сходовий майданчик, зачинила двері, взяла мене за руку, боляче так, і почала спускатись швидко вниз.
“- Хто тебе послав? Твій батько? Що йому потрібне?
– Я хотіла бачити тебе, мамо, це ж я, твоя донька, Світланка, я…
– Слухай, – вона скривилася, – я не знаю хто тобі що наговорив, але я не хотіла тоді бути матір’ю. Твій батько був старший за мене, я вийшла заміж на зло своєму хлопцеві. А потім коли тобі був рік, я зустріла його знову, ну і … Він не знає про тебе, ніхто не знає.
– Як це ніхто не знає, а твої батьки чи сестри там…?
– Всі вони не тут живуть, я не казала, що вийшла заміж і що в мене з’явилася дитина.
– Дивно, але ж треба розлучитися було, – чіпляюся я.
– Твій батько все зробив, домовився, ти вибач, я забула навіть про тебе. У мене хороша сім’я, діти, ти хочеш зруйнувати все це? Я не прийму і не полюблю тебе, не потрібна ти мені, зрозумій. Ну, розвалиш ти мені сім’ю і що? Чоловік не пробачить мене, а ти… Іди, прошу і ніколи не з’являйся, а надумаєш шкодити мені, я знайду на тебе управу. Іди…
– А що ж ти скажеш своєму чоловікові? Він бачив мене.
– Я знайду що сказати, це не твоя справа, грошей клянчити також не дозволю. Все, йди!”
– Ось така розмова відбулася у нас, матусю. Я така дурочка, я така…
– Та нормальна ти, Світлано. Все добре, дитинко. Не кожен винесе таку новину, ти пробач нас із татом…
– Ти то тут до чого? Мамо, давай поїдемо, будь ласка, прошу тебе, кудись далеко.
– Доню, Свєточко, послухай мене, в житті буде багато різних ситуацій, і що? Ми будемо з тобою завжди тікати? Ну ні! Всім на зло, з високо піднятою головою, ми житимемо з тобою далі.
Закінчиш школу, складеш іспити і ми повернемося до цієї розмови.
Довго ще говорили мати з дочкою і ревіли,і пробачення просили одна в одної, і знову плакали.
– Мамо, з чистого аркуша все почну, я тобі обіцяю, ніколи не зраджу тебе …
Поступово все до норми прийшло.
Вчителька зателефонувала, подякувала Наталці, каже Світлана знову вся спокійна, привітна, мила дівчинка.
Якось прийшов Петро, начебто забрати щось. Привітався, хотів щось Світланці сказати, та слухати не стала.
– Ти тато не лізь до мене зі своїми розмовами, не хочу я тебе чути, і до нас не ходи більше, не дам над мамою знущатися. Зрозумів? Іди.
Намагався ще приходити, та Наташа вказала на двері. А як Світланка школу закінчила, поїхали разом в інше місто.
Наташа доньку вивчила, на ноги поставила, ніколи не поверталася навіть на хвилинку до того, що сталося.
– Мамулю, батько в друзі додався, каже що п’ять років один живе, шкодує, що так все безглуздо сталося.
– Так знаю, дочко, мені теж пише, клянеться, пробачення просить. Спілкуватися хоче.
– А ти що?
– Не знаю, нехай спілкується…
– Ну так, це точно. Бабуся каже погана зовсім. Просить зустрічі. Поїдемо, ма?
– Я думаю треба, доню, Бог з нею, поїдемо провідаємо.
Приїхавши вони сіли за стіл та довго мовчали .
Батько не міг намилуватися донькою,зрозумів ,яку помилку зробив, що покинув дружину і Світлану. Свекруха всю вечерю витерала сльози, і майже не розмовляла.
Після цієї зустрічі у Наталі і Світлани нічого не змінилося, стали ці люди для них чужими назавжди.
