— Невже твоя мама нічого не сказала, коли ти з нею прощався? — допитувалася Анна після знайомства з майбутньою свекрухою.
— Чому ж? Сказала!
— Я так і знала! Що?
— Сказала: «До побачення! Удачі!» — посміхнувся Сергій.
— Ти весь час жартуєш…
Сергій похитав головою:
– Ні краплі.
А Анна просто не могла повірити, що в природі бувають такі свекрухи! Боялася повірити…
У Марії Петрівни своєї свекрухи ніколи не було. Хвороба поставила жирну крапку в житті мами Бориса задовго до їхнього одруження. Тому своє уявлення про цей різновид жінок вона мала тільки зі слів подруг.
— Свекруха заходила вчора! Я не знала, як її випровадити! — розповідала одна. — Сівши за стіл, налила собі чаю і почала! Спочатку все критикувала: і господарство я не так веду, і синочку її мало часу приділяю, і мати я так собі! А потім давай на своє життя скаржитися! Сил немає. Стільки часу з нею втратила. А прогнати не можна — благовірний образиться!
— Ой, подумаєш — лає! Слова пережити можна. Моя ось далі пішла! Штори їй якось не сподобалися мої. Поміняла! Привезла і повісила якийсь кошмар у рюшечках! — скаржилася друга.
— А моя до дітей лізе! «Дівчинка не повинна ходити в шортах!» — передражнила свою свекруху третя.
— Коротше, найкраща свекруха — це та, якої немає! — зробила висновок Марія Петрівна, тоді ще Марія.
***
У них з чоловіком підростав син Сергій. Хороший хлопець: розумний, добрий, а головне — самостійний. Частково це була заслуга чоловіка.
— Взагалі не розумію цього поділу домашніх обов’язків на чоловічі та жіночі. Чоловік повинен все вміти: і горезвісний цвях забити, і посуд помити! Та якби я відвернувся від домашніх справ, коли мама захворіла, ми б жили в хліві!
Батько працював, а я вчився і допомагав по дому. Це нормально! — пояснював Борис Іванович синові.
Сергій і не сперечався. Раз батько каже — нормально, значить, так і є.
Марія Петрівна виховання чоловіка обома руками підтримувала. Сергія любила, але без фанатизму. Розуміла, що хлопець виросте і у нього з’явиться своя сім’я, в яку їй, Марії, краще не лізти, коли не просять. Щоб не перетворитися на ту саму жахливу свекруху, про яку так часто говорили подруги.
***
Втім, усьому свій час.
Сергій закінчив школу, потім інститут, виїхав від батьків. Дідусь, батько Бориса, залишив йому після відходу однокімнатні «хороми». Трохи облуплені, але зате окремі.
— Може, з ремонтом допомогти? — запропонувала Марія Петрівна.
— Та не треба, мамо. Сам потихеньку приведу свій «палац» до ладу. Жити там і зараз цілком можна, а вам гроші й самі знадобляться! — відмовився Сергій.
— Зовсім дорослим хлопцем став! — зітхнула тоді Марія Петрівна.
— Ну так і радій! — обійняв її чоловік. — Гарного чоловіка виростили! Краще, чи що, якби він до старості за твою спідницю тримався і гроші з батьків тягнув?
— Та я ж нічого… Радію! — Марія Петрівна душею не кривила.
Звичайно, було трохи сумно, що син виїхав. За стільки років звикла, що він поруч. Але це ж не привід дорослу людину утримувати. Дивись, скоро свою сім’ю заведе.
***
Ну, скоро не скоро, а через півтора року Сергій повідомив батькам:
— Хочу вас з кимось познайомити. Найголовніше скажу прямо зараз: її звати Анна, вона трохи старша за мене, у неї є п’ятирічний син Єгорка, і я її кохаю!
Після чого запитально подивився на батька і матір.
Марія Петрівна вже хотіла обуритися: дитина? А потім згадала, що нібито не збиралася перетворюватися на злу свекруху з розповідей подруги…
«Спокійно, Маріє! — подумки наказала вона собі. — Це життя Сергія! Він хлопець розумний, сам вирішить, як йому краще!» Вдихнула-видихнула і сказала:
— А чого ж не познайомитися, раз у вас все серйозно. У суботу приходьте.
— І хлопчика прихопіть! — схвалив Борис Іванович.
— Дякую! Обов’язково приведемо! — посміхнувся Сергій.
***
З Аннею Сергій познайомився на роботі. Він — товарознавець з перспективами. Вона — продавець з дитиною і купою проблем.
Начебто мала б стрибати від щастя, коли молодий, симпатичний і перспективний хлопець звернув на неї увагу… Але Анна не те що не стрибала, а спочатку навіть не дуже зраділа.
— Сергію Борисовичу, ви даремно витрачаєте свій час, та й мій теж! — повідомила вона, коли Сергій, червоніючи і плутаючись у словах, запросив її «посидіти після роботи».
— Та я ж без задньої думки… — остаточно зніяковів Сергій.
— Та які тут можуть бути думки! Давайте я вам зараз все поясню, — зітхнула Анна. — Я найнеперспективніша жінка в нашому чудовому серпентарії! Розлучена з дитиною, без житла і без ілюзій… Які вже тут ілюзії, коли тобі за тридцять!
Все це Сергій вже знав. Колектив у магазині переважно жіночий. Все таємне швидко стає явним. Не знав він тільки одного, як реагувати на відповідь Анни. Так швидко його ще не відшивали!
— Даремно ви так!
— Може, і даремно… Але життя навчило не вірити в казки.
Того разу Сергій не знайшов потрібних слів. Відстав… Але не здався. Дуже подобалася йому Анна. Красива, хоч і втомлена.
Незалежна, одиначка: в плітках не брала участі, з «дівчатами» різного віку на кофе не бігала, на чоловіків увагу не звертала.
Загалом, незабаром Сергій підготувався і зробив ще одну спробу.
— Анно, я хоч і молодий, але не якийсь розбишака! І не мисливець за спідницями! Дайте мені один шанс, а раптом я не такий поганий, як ви вирішили!
Анна суворо подивилася на Сергія. «Відмовить!» — промайнуло в його голові. Але вона раптом посміхнулася.
— Гаразд, Сергію Борисовичу! У мене завтра є година вільного часу. Мама приїхала, з сином посидить, то куди ви мене запрошуєте?
***
Ресторанчик, який вибрав Сергій, Анні сподобався: тихо, затишно, смачно. А головне, можна поговорити. Давно вона нікому не розповідала про себе, а тут, як прорвало.
Сергій слухав уважно. І Анна якось непомітно розповіла все про своє нелегке життя.
— Розумом я точно в молодості не блищала! Інакше б вчилася, а не вискочила заміж у двадцять один рік. Але зараз голосити вже пізно. Тоді мені здавалося, що ось вона, неземна любов. А ще більша дурість, що я в цьому шлюбі шість років прожила!
Починалося все прекрасно, напевно, як у всіх. Чоловік мріяв про сина. Син у нас не виходив! І дочка не виходила… Я вже почала думати, що хтось із нас… некондиція.
Свекруха, звичайно, на мене нарікала. Ну не подобалося їй, що синочок-кровиночка одружився на провінційній дівчині. Чоловік не відразу, але повірив у мою жіночу неспроможність. Хоч лікарі цього і не підтвердили.
Коротше, наші стосунки зіпсувалися… Але я все ще на щось сподівалася. А потім дізналася, що чекаю на дитину! Через п’ять років шлюбу! Раділа, як божевільна!
Але, як виявилося, тільки я одна. Свекруха чоловікові наспівала, що дитину я нагуляла. «Стільки років не було, і раптом ось, будь ласка!» — докоряла вона благовірному.
Той розлютився: на мене, на сина… Вимагав тест. Я не була проти. Тільки ось розуміла, що цей тест нічого не змінить. Наші стосунки зникли ще до появи сина.
Тест, звичайно, зробили. І розлучилися! Ну а як жити разом, коли кожен день схожий на кошмар. Аліменти платить, квартиру поки орендую. Буде зовсім погано — повернуся до матері. Ось і все.
Анна замовкла і подивилася на Сергія.
— Сумна історія, — сказав він.
— Життєва, звичайна, — знизала плечима Анна.
— Ну… бити себе в груди і кричати, що я не такий — нерозумно, напевно… Але, може, спробуємо? Не став на собі хрест! — Сергій, від хвилювання перейшов на «ти» і подивився на Анну.
І Анна несподівано для себе повірила! Щось було в його тоні, в очах… «А може, і правий він! Навіть якщо нічого не вийде, так хоч душею відпочину!» — подумала Анна і кивнула.
***
На подив Анни, все вийшло зовсім непогано. З сином Єгоркою Сергій подружився. Саму Анну любив і поважав. Вона відповідала йому взаємністю.
Через кілька місяців вони вирішили жити разом. І ось цими вихідними Сергій зібрався познайомити її з батьками…
Анна занервувала. Якось у своєму щасті вона зовсім забула, що до чоловіків зазвичай додаються свекрухи. І далеко не завжди вони бувають чудовими, скоріше навпаки. Про це Анна знала не з чуток.
— Сергію, ти маму свою підготував? Ну, сказав їй, що я за «фрукт»? — допитувалася вона.
— Слухай, фрукт, припини з себе людину другого сорту робити! Що за самобичування?! У мене нормальні батьки. І наявність дитини у жінки не робить її неповноцінною в їхніх очах! — жартома хмурився Сергій.
Але, незважаючи на всі його запевнення, коли Анна, тримаючи Єгорку за руку, стояла перед дверима майбутніх родичів, у неї зрадницьки тремтіли коліна.
— Привіт! Проходьте! — запрошення звучало так спокійно і буденно, ніби Анна щодня забігала до мами Сергія.
Ніякого розглядання майбутньої невістки, ніяких оцінюючих поглядів, незручних питань… Анна трохи розслабилася.
Єгорка спочатку ніяковів, але коли Борис Іванович запропонував йому покопатися в своєму комп’ютері: «Якісь ігри там начебто були», розтанув і посміхнувся.
А Анна все чекала, коли ж майбутня свекруха заговорить про її вік, житло, сина, освіту! Але Марія Петрівна мовчала, слухала Сергія, який розмірковував про весілля, кивала…
Нарешті, Анна не витримала.
— Маріє Петрівно, якщо вам щось не подобається, скажіть, будь ласка, відразу! Щоб потім неприємних сюрпризів не було. Їх у моєму житті і так вистачає! — благала вона.
Марія Петрівна здивовано подивилася на Анну.
— А я тут до чого? Ви ж із Сергієм збираєтеся одружитися. Він доросла, розумна людина. Сам вирішує, як йому жити. А я поважаю рішення сина.
Анна збентежено замовкла. «Якась неправильна свекруха. Але це й на краще», — подумала вона.
Вдома, щоправда, не втрималася, запитала у Сергія:
— Ти затримався, прощаючись… Невже твоя мама нічого не сказала?
— Чому ж? До побачення, сказала. А, і ще!
Анна напружилася: ще?
— Удачі нам побажала! — посміхнувся Сергій.
— Жартуєш…
Анна просто не могла повірити, що такі свекрухи існують! Ось її минула… Краще навіть не згадувати.
***
Але незабаром повірити довелося. Мало того, що Марія Петрівна не мучила їх порадами щодо організації весілля. «Просто вирішили розписатися? Ну і добре», — погодилася вона.
Так, ще й у повсякденному житті вона поводилася, як абсолютно нормальна людина: не дошкуляла дзвінками Сергію, не критикувала Анну, та й взагалі не втручалася в їхнє життя.
Анну це влаштовувало. Але одного разу в садочку у Єгорки оголосили карантин.
— На лікарняний, що, сідати?! Ох, як же це невчасно! — засмутилася Анна.
— А давай я попрошу мою маму посидіти з Єгором. У неї зараз начебто відпустка, кілька днів, може, викроїть, — запропонував Сергій.
— Та якось незручно… Єгорка для неї ніби ніхто, — засумнівалася Анна.
— Ганно, ти невиправна! Ну скільки тобі можна доводити, що моя мати нормальна людина! Якщо є можливість — допоможе! Ну а на немає і суду немає. — Сергій уже набирав мамин номер.
— Посиджу! Він же не немовля. А з п’ятирічним я, думаю, впораюся, — погодилася Марія Петрівна.
Єгорці сидіти вдома з Марією Петрівною сподобалося. Через тиждень карантин зняли.
— Завтра мені в садок… Але ти мене не забувай, ще приходь. У гонки пограємо, в зоопарк сходимо! — на прощання сказав він їй.
— Зайду якось! — посміхнулася Марія Петрівна.
— Дякую вам! Ось, справді, велике людське спасибі! Якщо буде потрібно, я вам теж чимось обов’язково допоможу, — серйозно сказала Анна. — Адже я звикла: свекруха створена, щоб псувати невістці життя. На собі випробувала, та й анекдотів на цю тему безліч! Виявляється, є з цих дурних правил винятки!
— Так, є, напевно… Адже я теж не свята. Але коли мене щось безпричинно дратує, просто кажу собі: «Спокійно, Маріє! Це чуже життя! Не лізь!» А крім того, у мене своєї свекрухи не було. Не було з кого брати приклад! — посміхнулася Марія Петрівна.
Анна, провівши свекруху, задумливо подивилася на Єгорку. Адже рано чи пізно він виросте, теж одружиться, і вона сама стане свекрухою. У неї є чудовий приклад перед очима. Як там казала Марія Петрівна?
«Спокійно! Це не твоє життя! Не лізь!» Чудова позиція.
Спеціально для сайту Stories
