Марк прокинувся рано, як зазвичай. Ірина вже стояла біля плити, помішуючи яєчню дерев’яною лопаткою.
Запах свіжозавареного трав’яного чаю наповнював їхню нову кухню. За два тижні після весілля вона ще не звикла називати цей дім своїм. Усе здавалося тимчасовим, ніби вона і син – гості в просторому котеджі Микити.
– Мамо, бачила мій синій светр? – Марк з’явився на порозі кухні, притискаючи до грудей стопку підручників.
– У твоїй шафі, верхня полиця, – Ірина посміхнулася, роздивляючись сина. У чотирнадцять він уже майже наздогнав її за зростом. Риси обличчя ставали різкішими, нагадуючи батька. – Волосся причеши, схожий на кульбабу.
Марк фиркнув, але слухняно пригладив темні кучері. Ірина поставила перед ним тарілку.
– Більше ніяких переїздів? – тихо запитав він, дивлячись у тарілку.
– Більше ніяких, – Ірина легко торкнулася його плеча. – Тепер у нас є дім.
Микита спустився, коли Марк доїдав сніданок. Високий, із теплими карими очима, він мав трохи пом’ятий вигляд зі сну. Поцілував Ірину в щоку, скуйовдив волосся Марка:
– Як іспити, хлопче?
– Нормально, – знизав плечима Марк, але Ірина помітила, як він крадькома посміхнувся. За півроку знайомства хлопчик повільно відтавав поруч із вітчимом.
Стукіт у двері перервав сніданок. Світлана Петрівна увійшла без запрошення, посміхаючись своєю фірмовою посмішкою – ввічливою і холодною водночас.
– Доброго ранку, сімейство! – Вона поцілувала сина в чоло, кивнула Ірині. Марка немов не помітила. – Микитушко, ти забув у мене документи на машину. Я їх привезла.
Поки Микита переглядав папери, Світлана Петрівна вивчала кухню, помічаючи кожну деталь.
Ірина відчула, як напружуються плечі. З першої зустрічі вона відчувала цей оцінювальний погляд, від якого хотілося зіщулитися.
– А ти, Іришо, сьогодні вільна після обіду? – раптом запитала свекруха. – Заглянула б до мене на чай. По-жіночому поговоримо, познайомимося ближче.
– Звичайно, – кивнула Ірина. – Із задоволенням.
Марк недовірливо подивився на матір. Він завжди відчував фальш. Світлана Петрівна посміхнулася ширше, але очі залишилися крижаними.
– От і добре. Чекаю на тебе о третій.
Коли двері за свекрухою зачинилися, Ірина видихнула. Незрозуміла тривога оселилася під ребрами. Микита, помітивши її стан, обійняв за плечі:
– Вона просто намагається. По-своєму.
– Звичайно, – Ірина посміхнулася, не вірячи власним словам.
О пів на третю вона стояла перед дзеркалом у передпокої, поправляючи комір блузки. Марк, збираючись у математичний гурток, спостерігав за її нервовими рухами.
– Вона тебе не любить, – сказав він раптом. – І мене теж.
– Не кажи дурниць, – Ірина торкнулася щоки сина. – Їй просто потрібен час.
– Ніколи не розумів, навіщо дорослі прикидаються, – знизав плечима Марк. – Вона дивиться на нас, як на бруд під ногами.
Ірина не знайшла, що заперечити. Світлана Петрівна жила за два кроки, у сусідньому будинку котеджного селища. Двері відчинилися одразу, ніби свекруха чатувала її прихід.
– Проходь, люба. Чайник уже кипить.
Вітальня виблискувала чистотою. Антикварні меблі, картини в дорогих рамах, колекція порцеляни – усе кричало про достаток і статус господині.
Ірина сіла на краєчок дивана, склавши руки на колінах. Світлана Петрівна розлила чай по порцелянових чашках, дістала зі срібного блюда тістечка.
– Ти ж хочеш, щоб Микита був щасливий? – запитала вона раптом, розмішуючи цукор у чашці.
Розмова почалася з цієї фрази, і всередині Ірини щось стиснулося в передчутті біди.
– Звичайно, хочу, – обережно відповіла Ірина, відчуваючи, як серце прискорює ритм. – Ми всі хочемо, щоб наші близькі були щасливими.
Світлана Петрівна відламала шматочок тістечка срібною виделкою, відправила до рота і повільно прожувала.
Крапелька крему залишилася в куточку губ. Вона промокнула її серветкою і подивилася на Ірину пронизливим поглядом.
– Мій син заслуговує на справжню сім’ю, – промовила вона, не відводячи очей. – Ти симпатична, хазяйновита. Але є проблема.
Свекруха поставила чашку на блюдце. Порцеляна задзвеніла, відгукнувшись усередині Ірини тремтінням.
– Дитину здаси в інтернат, якщо вона не від мого сина! – усміхнувшись, сказала свекруха так буденно, наче пропонувала сходити по хліб. – Я все довідалася.
Є прекрасний закритий навчальний заклад. Престижний. Найкращі викладачі, чудова програма.
Ірина застигла, не вірячи своїм вухам. У голові не вкладалося, що ця жінка з ідеальною поставою і манерами говорить таке про живу людину. Про її сина. Про Марка.
– Світлано Петрівно, ви жартуєте? – ледь чутно запитала Ірина.
– Анітрохи, люба. – Свекруха присунула до неї глянцевий буклет, що лежав на столі. – Хлопчик уже дорослий, йому чотирнадцять.
Чотири роки пролетять непомітно. Микиті потрібна своя сім’я, свої діти. А твій… хлопчик, він же не його кров. – Вона поморщилася, немов вимовила щось непристойне. – Я готова оплатити всі витрати. Це буде мій подарунок.
Ірина дивилася на усміхнене обличчя Світлани Петрівни і бачила за ним порожнечу. Абсолютну відсутність людяності. Вона піднялася, відчуваючи, як тремтять коліна.
– Мій син нікуди не поїде, – сказала вона тихо, але твердо. – Він частина мого життя. Частина мене.
– Не драматизуй, – свекруха поморщилася. – Ти ж розумна жінка. Подумай про майбутнє. Про кар’єру Микити. Про вашу пару. Хлопчик буде тільки заважати.
– Його звуть Марк, – Ірина стиснула кулаки. – І він моя сім’я. Якщо ваш син цього не розуміє…
– Мій син поки багато чого не розуміє, – перебила Світлана Петрівна. – Але рано чи пізно зрозуміє, що чужа дитина – це тягар. Особливо хлопчик-підліток. У них із Микитою немає і не може бути справжнього зв’язку.
Ірина відчула, як до горла підступає нудота. Вона різко встала, розплескавши чай на скатертину.
– Вибачте, мені час.
Вона вибігла з дому, не чуючи, що кричала вслід свекруха. Сльози палили очі. Усередині все кипіло від образи та люті.
Як ця жінка могла запропонувати таке? Як могла говорити про живу дитину, як про перешкоду? Нестерпний біль пронизав серце – Ірина раптом зрозуміла, що Микита, можливо, поділяє погляди матері. Інакше навіщо та була так упевнена у своїй пропозиції?
Вдома вона впала на ліжко, давши волю сльозам. Коли повернувся Микита, вона, захлинаючись сльозами, розповіла йому про розмову.
– Не може бути, – він похитав головою. – Ти щось не так зрозуміла. Мама б ніколи…
– Подзвони їй, – голос Ірини тремтів. – Запитай сам. Просто зараз.
Микита знехотя набрав номер, увімкнувши гучний зв’язок.
– Мамо, Ірина розповіла мені про вашу розмову. Це якесь непорозуміння?
Світлана Петрівна зітхнула в трубку:
– Синку, це доросла розмова. Я лише запропонувала розумне рішення. Хлопчику буде краще в спеціалізованому навчальному закладі. А ви зможете побудувати справжню сім’ю…
– Господи, – прошепотів Микита, бліднучи. – Ти справді це сказала?
– Звичайно, сказала! І я маю рацію! – Голос свекрухи став жорстким. – Цей хлопець тобі не рідний! Невже ти серйозно маєш намір витрачати своє життя на виховання чужого хлопчиська? – у голосі Світлани Петрівни лунало щире здивування.
Микита помовчав секунду, збираючись із думками. Коли заговорив, його голос звучав неголосно, але твердо:
– Марк перестав бути чужим у той момент, коли я обрав Ірину. Це важливо, розумієш? Кохаєш жінку – приймаєш і її дитину.
– Романтична дурниця! – свекруха роздратовано закричала. – Зараз ти засліплений закоханістю, але за рік-другий схаменешся і зрозумієш…
– Годі, – обірвав її Микита, і Ірина вперше побачила в ньому стрижень, про існування якого навіть не підозрювала. – Проблема не в моєму розумінні, а в твоєму.Марк – частина моєї родини. І якщо для тебе це непереборна перешкода, то, мабуть, нам справді краще взяти паузу в спілкуванні.
– Не смій так зі мною розмовляти! – закричала свекруха. – Я твоя мати! Я все життя поклала…
– Ти моя мати, але не господиня мого життя, – Микита говорив спокійно, але Ірина бачила, що він весь напружений. – І якщо ти ще раз запропонуєш позбутися Марка, я порву з тобою всі стосунки. Це моє останнє слово.
У слухавці повисла тиша, потім пролунали короткі гудки.
– Вибач, – Микита опустився на край ліжка, закривши обличчя руками. – Я не знав… не думав, що вона здатна на таке.
Ірина мовчки сиділа поруч, не знаходячи слів.
– Думаєш, вона заспокоїться? – запитала вона нарешті.
Микита підняв на неї очі, сповнені болю:
– Ні. Це тільки початок.
Три дні минули в гнітючій тиші. Світлана Петрівна не з’являлася, не дзвонила. Микита нагадував натягнуту струну – розсіяний на роботі, мовчазний удома.
Ірина ловила на собі його винуваті погляди, намагалася запевнити, що все налагодиться, але всередині зростала тривога.
У четвер пролунав дзвінок. Ірина здригнулася, побачивши на екрані номер свекрухи.
– Нам потрібно поговорити, – сухо сказала Світлана Петрівна. – Усі троє. Сьогодні ввечері.
– Я не думаю, що це гарна ідея, – почала Ірина, але свекруха перебила:
– Дівчинко, йдеться про майбутнє мого сина. Або ви приходите о сьомій, або я сама прийду.Обирай.
Микита повернувся з роботи раніше звичайного. Обличчя змарніло, під очима залягли тіні.
– Телефонувала твоя мати, – тихо сказала Ірина. – Хоче зустрітися.
Микита кивнув:
– Я знаю. Вона і мені дзвонила. Каже, що передумала. Що прийняла нашу сім’ю.
– Ти віриш? – Ірина уважно подивилася на чоловіка.
– Ні, – він похитав головою. – Але я маю спробувати все виправити.
– Я боюся за Марка, – прошепотіла Ірина. – Він не повинен чути… таке.
Микита обійняв її:
– Усе буде добре, він не дізнається.
О сьомій вечора вони стояли перед дверима Світлани Петрівни. Свекруха відчинила одразу – елегантна, в дорогому костюмі. Ніщо не видавало недавнього скандалу.
– Проходьте, – її голос звучав незвично м’яко. – Я замовила вечерю.
Стіл був сервірований як на прийом. Кришталь, срібло, напій в графині. Світлана Петрівна розклала їжу по тарілках, сіла навпроти.
– Я погарячкувала, – сказала вона, дивлячись на сина. – Материнське занепокоєння іноді змушує говорити жахливі речі. – Вона повернулася до Ірини: – Вибач мені, люба. Я була неправа.
Ірина мовчки кивнула, не вірячи жодному слову. Очі свекрухи залишалися холодними, розважливими.
– Тому, – продовжила Світлана Петрівна, – я хочу виправити свою помилку. Микито, пам’ятаєш, я говорила про спадщину? Про квартиру в центрі, про дачу, про мої заощадження?
Микита насупився:
– Мамо, давай не зараз.
– Ні-ні, саме зараз, – вона підняла руку. – Я хочу переписати заповіт. На тебе і твоїх майбутніх дітей. Справжніх дітей. – Останні слова Світлана Петрівна вимовила з натиском, не зводячи очей з Ірини.
– А натомість прошу лише про одне – порозумнішай. Хлопчик може жити з вами, якщо хочеш. Але не дозволяй йому називати тебе батьком. Не витрачай на нього свої ресурси, свою увагу. Він тобі ніхто.
Микита повільно поклав виделку. У кімнаті наче похолоділо.
– Тобто, ти не змінила своєї думки, – тихо промовив він.
– Я лише пропоную компроміс, – знизала плечима Світлана Петрівна. – Хлопчик живе з вами, але ти не витрачаєш на нього своїх сил і коштів. Усе логічно.
Ірина відчула, як усередині розливається пекуча лють. Пальці мимоволі стиснулися до болю. Але перш ніж вона впоралася із собою, Нікіта вже піднявся.
– Знаєш що, – промовив він тоном раптового прозріння, – я все життя виміряв кожен крок, щоб відповідати твоїм очікуванням. Престижна освіта, кар’єра, гроші…
Він відвернувся до вікна.
– Але тепер я бачу: я був не сином, а твоїм проектом. І якщо прийму твої умови – ніколи не стану справжнім батьком.
– Про що ти? – насупилася Світлана Петрівна. – Я дбаю про твоє майбутнє!
– Ні, – похитав головою Микита. – Ти дбаєш про свої фантазії. А моя сім’я – це Ірина та Марк. І це мій вибір.
Світлана Петрівна зблідла:
– Ти пошкодуєш про це! Ніякої спадщини! Нічого! Усе, що я для тебе приготувала…
– Залиш собі, – Микита взяв Ірину за руку. – Ми впораємося.
Вони вийшли, не озираючись, під крики і прокльони Світлани Петрівни. На вулиці Ірина заплакала – не від горя, від полегшення.
– Ти впевнений? – запитала вона, дивлячись на чоловіка. – Це великі гроші, твоє майбутнє…
– Моє майбутнє – це ви, – він стиснув її долоню. – Все інше я зароблю сам.
Через тиждень Микита заїхав за Марком після математичного гуртка. Уперше один, без Ірини. Хлопчик вийшов зі школи, насторожено дивлячись на вітчима.
– Мама зайнята? – запитав він, забираючись на переднє сидіння.
– Ні, – Микита завів мотор. – Просто я хотів поговорити з тобою. Тільки ми, чоловіки.
Він привіз Марка в парк. Вафельні ріжки холодили долоні, поки вони влаштовувалися на лавці біля води.
Марк провів язиком по кульці ванільного морозива, потім, не піднімаючи очей, промовив:
– Про бабусин ультиматум я в курсі. – Він помовчав. – Стіни в нашому будинку як із паперу. Навіть навушники не рятують.
Микита кивнув:
– І що ти думаєш?
– Думаю, ти вибрав нас замість грошей, – знизав плечима хлопчик. – Це… дивно.
– Чому?
– Зазвичай дорослі вибирають гроші, – Марк дивився на воду, уникаючи погляду вітчима.
– Знаєш, – Микита сперся на спинку лавки, – я все життя був сином своєї матері. Тепер хочу спробувати бути батьком. Якщо ти не проти.
Марк довго мовчав. Сонце золотило воду, вітер шелестів листям.
– Вона може передумати, – нарешті промовив хлопчик. – Повернути тобі спадщину, якщо ти від нас відмовишся.
– Я знаю, – кивнув Микита. – Але батько – це не той, хто тебе зробив. Це той, хто обрав тебе. Хто залишився поруч, незважаючи ні на що.
Вони мовчали, розділені невидимою межею. Чоловік із першими сріблястими нитками на скронях і підліток із незграбно довгими руками – кожен зі своєю історією втрат і самотності, кожен зі своїми незагоєними ранами.
Марк ковзнув поглядом по шкарпетках своїх кросівок, на секунду прикусив губу, потім видихнув тихо, ніби стрибаючи в холодну воду:
– Виходить… дякую, тату. – Останнє слово він вимовив із ледь вловимим заїканням, немов пробуючи його на смак.
Микита зковтнув клубок у горлі й поклав руку на плече хлопчика:
– Ходімо додому, синку. Мама хвилюватиметься.
Того вечора вони готували вечерю втрьох. Нарізали овочі, сміялися над незграбними спробами Микити приготувати соус.
Марк розповідав про олімпіаду, Ірина про нову роботу, Микита про плани на відпустку. Звичайний сімейний вечір.
Поки сім’я будувала свій маленький світ, в іншому особняку Світлана Петрівна застигла перед антикварним дзеркалом у позолоченій рамі.
Келих дорогого напою тремтів у тонких пальцях. Її відображення було бездоганним – кожен локон на місці, зморшки майстерно замасковані, діаманти у вухах мерехтіли холодним блиском.
Лише очі видавали правду – два промерзлі колодязі, на дні яких не залишилося нічого, крім гучної тиші поразки. Уперше гроші програли людському теплу.
Вона не могла передбачити, що за рік Микита прийде сам – не за спадщиною, а з простими словами: “Ми готові прийняти тебе, якщо ти готова прийняти нас”.
Не знала, що навчиться називати Марка онуком – спершу крізь зуби, пізніше з неохочою гордістю.Спеціально для сайту Stories
Але все це чекало в майбутньому. А зараз на кухні, просоченій ароматами базиліку і свіжого хліба, троє людей вчилися бути тим, що сильніше за кров і багатство, – справжньою сім’єю…
