Коли у Люди почалося…, Василь був у черговому рейсі. Через пару днів, не заїжджаючи додому, він відразу ж поїхав до пологового будинку, але там йому повідомили, що його дружина написала відмову від новонароджених хлопчиків-близнюків.
Сказала, що їй і старші то не потрібні, а тут ще двоє. І пішла. Василь, хоч і сумнівався, чи це його діти, але тут розлютився не на жарт.
– Людмила переступила всі межі!
Примчавши додому, дружину він вже не застав, вона зібрала речі, залишила трирічних двійнят, Антошку і Андрія, у старенької бабусі Василя і поїхала.
Василь не знав, що й робити: у нього з рідні одна бабуся Віра залишилася, і та старенька. Але й дітей у дитбудинок відправити соромно було.
Тоді прислухався він до поради товариша сусідку найняти – за дітьми доглядати. Працював Василь далекобійником, на своїй вантажівці, заробляв добре, так що на няньку грошей вистачало.
Ось і постукав вранці Василь у сусідський будинок. Марина, 20-річна скромна дівчина, довго не наважувалася взятися за таку серйозну справу, хоч і працювала в дитячому садку нянечкою. Але все ж переконав її Василь.
Марина звільнилася з роботи. Вони вдвох забрали дітей з пологового будинку і вона оселилася в будинку сусіда, тому що за дітьми потрібно було постійно доглядати і піклуватися.
Василь був нікчемним батьком, не міг ні купати, ні підгузки замінити, та й особливо не рвався. Виправдовувався тим, що він роботяга, а не вихователь.
Марині було важко, двоє немовлят, Дениска і Дмитрик, та двоє трирічних малюків вимагали постійної уваги. Добре хоч молодші спокійні народилися, їдять суміші, та й сопуть у ліжечку, в пелюшки замотані.
Марина встигала ще й книжки спеціальні читати, вчилася масаж робити, всякі вправи для нормального розвитку хлопчиків.
Наталя, місцева медсестра, заходила, підказувала їй, як годувати і доглядати за ними.
Спочатку Марині було дуже важко, вона навіть хотіла відмовитися, боялася, що не впорається, щось не так зробить, але з часом звикла до малюків, навіть полюбила їх як своїх рідних.
Василь між рейсами довго вдома не затримувався, але цей час вони були всі разом: він, вона і четверо хлопчиків, двоє галасливих, веселих шибеників і двоє пухких карапузів.
Їм було дуже затишно всім разом, було про що поговорити, вони разом планували покупку одягу для хлопців, гуртом валялися на дивані, регочучи і підкидаючи по черзі малюків, і одного разу якось так вийшло, що прокинулися вранці Василь і Марина в одному ліжку.
А через тиждень подали заяву в РАЦС. До цього часу Василь вже і розлучення оформив, і Люду батьківських прав позбавив.
Нікого не слухала Марина, ні батьків, ні подружок, що він їй не пара, що користується нею, а не любить. Що і з Людою зразкової сім’ї у них не було, а з Маринкою невідомо як себе поведе.
Любила вона хлопчиків дуже сильно, та й Василь їй подобався, вірила, що потрібна йому, значить цінувати і любити буде, і не втече вже, від своїх чотирьох дітей.
Весілля зіграли скромне, у вузькому колі, без весільної сукні та фати. Василь сказав, що все це ні до чого, а Марина посоромилася наполягти. Не це ж головне. Головне, щоб жили добре.
А добре жити-то і не вийшло. Василь дійсно виявився далеко не найкращим чоловіком. Дома по господарству і з дітьми допомагати практично перестав, мовляв, в рейсах втомлююся, дайте хоч вдома відпочити, любив чарочку-другу пропустити.
Виїжджати став все частіше, вдома часу проводити все менше, та й грошей особливо не давав, на підгузки і фрукти випрошувати доводилося.
Якщо Марина починала щось висловлювати, він різко обривав: «Не подобається, йди!» Але вона не могла кинути дітей, вона без них вже й життя не уявляла.
Так минуло 2 роки. І ось одного разу Василь, повернувшись з чергового рейсу, добре поївши, сів на диван і покликав Марину.
– Не буду ходити навкруги, скажу прямо. У мене є жінка, в іншому селищі. Бачимося ми часто, навіть частіше ніж з тобою, і у нас скоро буде дитина. Я збираюся на ній одружитися. Ну а з тобою розлучитися. Вибач.
Марина застигла, почувши ці жорстокі, холодні слова. Вона не могла повірити, що Василь їх дійсно вимовив. А як же вона, а діти?
– Я не віддам тобі дітей! – прошепотіла вона.
– Та й будь ласка, у мене буде своя.
– Своя?! А це чиї? – ледь не задихнулася від обурення Марина.
– Тільки не треба зараз моралі читати, вихователька знайшлася. Сама ж не віддаєш. Мені від тебе тільки розлучення потрібне.
– Добре, але тільки якщо ти даси мені згоду на усиновлення хлопчиків. І ніколи не скажеш їм, що я не рідна їхня мама.
– Але і ти пообіцяй, – відповів Василь, – що нічого поганого про мене синам не будеш говорити. Батька поважати треба.
Вони розлучилися швидко і тихо. Хлопчикам Марина сказала, що тато поїхав на роботу в далеку країну, будувати високі будинки для бідних людей і повернеться не скоро.
Будинок, в якому вони жили, продали і купили інший в сусідньому районі. Василь не заперечував. А Марина не хотіла, щоб хтось проговорився про те, що хлопчики їй не рідні.
Ще після школи Марина встигла закінчити курси перукарів і стала стригти на новому місці спочатку сусідів, а за їхньою рекомендацією їхніх знайомих.
Потім клієнтів ставало все більше і більше. Руки у неї були золоті, а душа добра. Ось і потягнулися до неї люди. Заробляла вона достатньо, на все необхідне для життя їм вистачало. Від Василя Марина нічого не чекала і не вимагала.
– Мамо, а тато скоро з далекої країни приїде? Він першого вересня з нами до школи піде? – Андрій з Антошкою складали портфелі і ділили порівну олівці та ручки.
Вони не могли дочекатися, коли підуть до школи. Дуже вже не терпілося їм показати вчительці, як добре вони вміють читати і малювати. Марина прибрала портфелі вище, щоб Дмитрик з Денискою їх не спустошили, і похитала головою:
– Ні, мої хороші, тато не зможе приїхати. Йому ще багато будиночків побудувати треба.
Василь не з’являвся, не дзвонив, і Марина нічого про нього не знала. І не хотіла знати. Головне – діти поруч! Вона дуже любила своїх хлопчиків. Вони разом вчилися читати, співали, грали у футбол і обливалися вранці холодною водою.
Вечорами вони сідали пити чай і всі разом вигадували казки. Вони виходили смішні і добрі. Коли хлопчаки засинали, Марина записувала казки в товстий зошит.
Вона уявляла, як дорослі сини одного разу прочитають їх своїм дітям, як вони будуть сміятися і згадувати ці щасливі вечори.
Минули роки. Виросли сини. Старші одружилися, подарували Марині онуків. Молодші вчилися в інституті. Кожного вихідного вся родина збиралася разом. Готували щось смачне, іноді за чаєм читали «Книгу казок мами». І щоразу реготали, як маленькі.
Той фатальний вихідний був ще й Днем народженням молодших, Дмитра і Дениса.
День видався дуже теплим, хлопці увімкнули у дворі музику і винесли з дому великий стіл. Невістки чаклували на кухні, чоловіки смажили шашлики, Катя з Юлею – дівчата Дмитра і Дениса накривали на стіл.
Марина стояла, притулившись до косяка дверей, посміхалася і думала про те, яка ж вона щаслива.
Вона так замислилася, дивлячись на своїх дітей, що не відразу помітила літнього чоловіка, який зайшов у їхню хвіртку.
У пом’ятій сорочці, в обвислих спортивних штанях і старих кросівках на босу ногу, він пройшов по двору, по-хазяйськи оглянув його і голосно заявив:
– І чого батька ніхто не зустрічає?
Всі завмерли, а Марина охнула, насилу впізнавши Василя. Той, хитаючись, поліз обійматися до Дмитра, потім до Дениса, але хлопці відсахнулися від незнайомого чоловіка, що неприємно пах.
– Маринка, скажи дітям, хто я такий! Батька поважати треба! Ти угоду пам’ятаєш?
Марина з жахом дивилася на Василя і не знала, як пояснити синам, що їхній батько, герой, який будував місто для бідних у далекій країні, всього лише старий, який колись кинув їх напризволяще.
Всі мовчали, нерозуміюче дивилися то на Василя, то на маму. Нарешті, не витримав Андрій:
– Батька, значить, поважати треба? А де ж ти так довго пропадав, тату? Чи ти думаєш, ми нічого досі не зрозуміли? Це маму нашу поважати треба, вона одна нас виростила, в люди вивела, життя навчила.
– Маму вашу? Та вона вам не мати зовсім, а просто нянька!
У Марини потемніло в очах, вона повернулася і пішла в будинок. Зайшла в спальню, де мирно сопіли онуки, сіла на ліжко і закрила обличчя руками.
Ось і скінчилося її щастя. Вона заплакала.
Двері в кімнату тихо відчинилися, Марина підняла мокре від сліз обличчя і побачила своїх синів, вже не хлопчиків, а чотирьох сильних, красивих чоловіків.
Вони стояли, обійнявшись, і, посміхаючись, дивилися на неї. В руках Андрія була їхня «Книга казок». Він подав її Марині, і вона побачила на останній сторінці запис, зроблений великими літерами:
«І жили вони довго і щасливо, бо з ними була їхня мама, найулюбленіша і найкраща на світі!»
Спеціально для сайту Stories
