Сашко розумів, що як син він має любити матір. Вона дала йому життя і таке інше… але він не любив її. Жалів, а любити ні, не міг. У дитинстві у нього була мрія поїхати в місто, вивчитися на машиніста тепловоза, їздити по всій країні, щоб попереду бігли рейки і сходилися десь там за обрієм…
Йому здавалося, що саме там за обрієм і починається цікаве життя. Мрія так і залишилася мрією. Сашко нікуди не поїхав. Його мати Зоя, або як її звали в селі, Зойко, без нього зовсім би пропала…У Сашка не було батька, і вітчима теж не було.
У селі його називали солдатським сином, коли підріс він зрозумів із розмов дорослих, що на полігон біля їхнього села приїжджали солдати, один із них і став його батьком. Сашкові було 12 років, коли з’явився брат Степана. Хтось його батько – залишився таємницею.
Сільські кумушки підозрювали уповноваженого, який був відряджений до сільради для підняття загального культурного рівня. За два тижні він читав лекції в клубі про мистецтво і політику, а потім поїхав. Мати у Сашка була гарна собою, весела і безжурна.
Вона працювала дояркою, йшла рано-вранці, вдавалася до обіду, потім знову на вечірню дойку. Степан залишався під його наглядом. Бабусі в них не було. Напевно, Сашко мав природжене почуття відповідальності. Він жодного разу не кинув брата, хоч часом дуже хотілося збігати на річку або пограти з друзями.
Степан в нього ніколи не кричав від голоду. Сашко годував його із соски молоком, яке залишала мати. Та й вдома справ вистачало, треба було допомагати матері. Степан був слухняним і тихим, Сашкові було з ним легко. Поки Сашко був у школі з братом, сиділа стара сусідка.
Непомітно пролетіли два роки. Якось, ближче до зими привезли в село чи циганську родину, чи табір, іди зрозумій їх. Забрали прямо із міського залізничного вокзалу. Була настанова перевести циган на осілий спосіб життя. Віддали їм під житло великий порожній будинок.
Чоловіки відразу попередили їх, до місцевих дівчат не чіплятися, але вони й не чіплялися до дівчат. Зойка була не дівчина і до неї досить швидко підселився молодий представник циганського племені. Він на коні корми на ферму підвозив, там вони й познайомились.
Вечорами в їхню хатинку набивалася майже вся циганська рідня, було весело. Вони співали пісень і бувало, пускалися в танець. Зима пролетіла швидко. З першою весняною травою цигани знялися з насидженого місця і темної ночі тихо покинули село.
Вранці Зойка прокинулася, а поряд нікого нема. Як розрада циган залишив на столі гроші та бурштинове намисто. Сашкові було вже 15 років. Він чудово розумів, що дітей не в капусті знаходять, і чому округляється мати. У вересні вона народила ще одного хлопчика, назвали його Ромкою.
Степана віддали до дитячого садка. Школу Сашко покинув після восьмого класу. Для продовження навчання треба було їхати до інтернату до сусіднього села, а в нього брати на руках. Так, чесно сказати, навчання йому не давалося.
Тієї ж зими мати привела з вокзалу, вона там продавала заморожене молоко, якогось дивного чоловіка. Дядько Ваня був добрий і розумний. Він прожив з ними три роки, підремонтував будинок, заготовив дров, а потім його розшукала дружина і він поїхав із нею.
Після його від’їзду народилася дівчинка Світлана. Він ніколи так і не дізнався, що в нього є дочка. Так вийшло, що саме Сашко порався з дітлахами і був головним наставником для них. Сашко вивчився на тракториста та працював у рідному колгоспі.
Якось мати оголосила, що втомилася від непосильної сільської праці. Вона знайшла роботу в сусідньому містечку і поїхала, кинувши дітей на Сашка. Степа і Ромка навчалися у школі, Світлана ще ходила в садок. Усіх треба було нагодувати, одягнути, взути.
Мати двічі переказувала гроші, а потім зникла, ні листів, ні грошей. Тяжко було, але рятувало своє господарство: кури, свині, город. З’явилася в Сашка дівчина Надя, але подивилася на його життя і зрозуміла, що їй місця немає. Виїхала Надя вчитися в місто і там вийшла заміж.
А Сашко все своє життя присвятив братам та сестрі. Всіх виростив, вивчив: Степан закінчив медучилище і працював фельдшером на “швидкій” у місті. Ромка поїхав до іншої країни, але намагався якнайчастіше приїжджати до брата.
Світлана закінчила педінститут і повернулася назад до села працювати в школі, вийшла заміж, народила двох дівчаток. Сашко намагався розшукати матір, але не зміг, а потім вона зненацька приїхала сама. Приїхала хвора та постаріла. Син не відразу впізнав її, а незабаром у неї стався інсульт.
Вона ще прожила два роки, насилу пересуваючись по дому і тихо згасла. Олександру було 65 років, коли в село повернулась Надя. Вона овдовіла. З дітьми не склалося. Син привів невістку, а та і випровадила її до рідного села, тісно стало жити зі свекрухою.
Старий будинок Наді зовсім розвалився і Сашко забрав її до себе. Вони стали жити разом, їм добре та спокійно вдвох. Минулого року влітку Олександр святкував ювілей – 70 років. Приїхали брати з дружинами та дітьми, сестра Світлана з Надією організували стіл. Брати і сестра вкотре подякували йому за все!
