Мені було шість, коли я зробила сумне відкриття: мій дідусь – жахлива людина. Обманщик, зрадник, і зовсім не любить бабусю.
Якщо задуматися, мало хто з дітей розмірковує про почуття старшого покоління. Ну, живуть люди разом – діти у них, онуки, собака, папуга.
І вік «за шістдесят», і поняття «кохання» – діти шести років, від цього так далекі. Діду, розкажи краще, як кульбаби закриваються жовтими, а відкриваються пухнасто білими?
Вони жили якось… як усі, напевно?
Дідусь, похрипучи, ворушив лопатою землю – бабуся, наспівуючи, закопувала насіння.
Дідусь приносив з ринку (а він його терпіти не міг!) пакет, з якого стирчали курячі лапки. Бабуся перетворювала їх на суп – навколо морквяних сонечок кружляли масляні жовті зірочки.
Взимку, нагулявшись, ми з дідусем завалювалися додому – в снігових ковтунах, мокрих шкарпетках, з дерев’яними від холоду пальцями, і він кричав: “Катерино, чаю!”.
Бабуся заварювала нам чай, листя смородини і мелісу, і ми пили- спекотне літо зі скошеною травою, роздавленими ягодами і веселкою, що пролилася дощем на смородиновий кущ.
Бабуся лаялася, що дід знову не надів рукавиці, а вона ж йому вже три пари зв’язала з осені! А дід голосно брязкав кухлем об стіл і витріщав очі з-під густих чорних брів: «А я просив рукавички? Сорок років з тобою живу – не можна чи що, запам’ятати, що я не ношу рукавички? Я просив шкарпетки! Шкарпетки, Катя!»
На 8 березня дідусь дарував їй чергові сонячно-пухирчасті мімози. На день народження троянди – по-дорослому нудно-червоні. І завжди незграбно, соромлячись, цілував її в щоку.
А на Новий рік завжди приносив додому живу ялинку, і бабуся нарікала, мовляв – навіщо ти знову, є ж гарна штучна! Ялинку він і справді вибирав жахливу – лису, дешеву, і я завжди боялася, що ніхто під таку не принесе подарунки.
А дідусь незадоволено повторював, що він, знаєте, теж просив шкарпетки йому зв’язати, а віз і нині там.
Все стало по-іншому у вересні.
Того вечора тато поговорив з дідусем по телефону, поклав слухавку і тихо сказав мамі:
– Прийшли аналізи, все погано. У неї … …
І сказав незрозуміле слово. Мені здалося, що воно було хижим, оскалило ікла і потрапити в його пазурі було дуже страшно.
Я не встигла запитати у тата, що це за слово таке – він пішов у ванну і чомусь мився так довго, що я заснула під шум води.
Бабусю поклали в лікарню. Батьки часто їздили до неї, возили їжу, якісь згорнуті пакунки, книжки і клубки колючих ниток.
А дідусь – ні.
Він раптом вигнав з гаража свій старий “Запорожець” і почав кататися на ньому по місту. Особливо по магазинах – будівельних і господарських. Одного разу «Запорожець» заглух, і ми з татом тягли його на тросі. З багажника машини стирчали дошки і деревинки, привітно махаючи зустрічним водіям червоною стрічкою.
А вікна розпирали тюки в плівці з некрасивими нудними літерами. “Утеплювач”. Здавалося, що цих тюків так багато, що вони видавлять скло і покотяться м’якими кубиками по вулиці.
– Тату, а дідусь їздить до лікарні? – запитала я, розглядаючи пляму іржі на капоті “Запорожця”. Схоже на карту.
– Ой, ні, Анно. Йому на дачі вистачає… розваг.
Татові слова раптом відірвали мене від іржавої плями і пронизали думкою:
“Як же це так! Бабуся в лікарні, а він – розважається! Мабуть, він зовсім за нею не сумує…”
Скоро бабусю виписали. Якраз випав перший сніг. Його розмазало по дорогах і тротуарах лікарняною вівсяною кашею – сірою, з грудками. Бабусине обличчя було такого ж сірого кольору.
Через кілька днів тато сказав, що дідусь перевіз бабусю на дачу і тепер вони будуть жити там. Я занепокоїлася від страшної думки: дідусь вирішив позбутися її! Починається зима, бабуся замерзне!
Але тато сказав, що дідусь весь цей час утеплював дачу і тепер там можна жити цілий рік.
Ми стали приїжджати до них на вихідні. Бабуся була така ж худа і сумна.
Одного разу, ночуючи у них в гостях, я прокинулася рано вранці, від шуму за вікном. Я виглянула на вулицю і мало не закричала: бабуся босоніж йшла по снігу – ойкаючи, кривлячи обличчя, а дід вів її за руку, примовляючи: “Катя, не опирайся! Ми з тебе все виб’ємо! Виженемо заразу!”
Тепер я точно знала – він хоче бабусю вб…и. Точніше – доб ити, раз хвороба не впоралася.
Через тиждень я почула, як тато говорить по телефону:
– … на лижах? Ну, молодці які! Тільки одягайтеся тепло!
Всю ніч я не спала. Переживала за бабусю, гадала ,що дідусь відведе її в ліс і залишить там.
Святкувати Новий Рік, як зазвичай, вирішили разом, на дачі.
Ми з батьками їхали в машині, святково завантаженій яскравими пакетами. І настрій був таким, як сніг за вікном, як гірлянди у вікнах, як кульки на ялинках – мерехтливим, переливчастим.
Мені довірили тримати ананас з колючим кущиком на верхівці, а в багажнику на горбах хрустко пересмикувалися скляні пляшки.
З дому, зустрічаючи нас, вискочив дідусь. Він плеснув себе по кишенях дублянки:
– А я думав, ви пізніше приїдете! Ще й нічого не готово!
– Так разом і приготуємо, тату! – привітно обійняла його мама.
– Анно, тягни свою колючку додому, а то заморозиш тропічного мешканця! – підганяв мене тато, заносячи пакети в будинок.
– Мамо! Приймай провізію! – прокричав він з порога.
Ми штовхалися в передпокої, скидаючи шапки і стягуючи чоботи, але бабуся не йшла.
– А бабусі немає, синку. Вона сьогодні на лижах попросилася погуляти.
– І ти пустив? – голос тата затремтів.
– А чого не пустити? Вже не вперше вона сама! Зміцніла! Та й ліс он за парканом. Далеко не втече!
Пумс!
Це соковито впав ананас. Вислизнув з моїх розм’яклих рук і залишився лежати, колючим кущиком набік.
З живота в горло викотився клубок жаху. Відвів! Все-таки відвів! Бідну мою бабусю!
– Анно! Ну що ти там застрягла! Іди на кухню!
Я, схлипуючи, взяла ананас, прямо за цю нещасну колючку, і попленталася туди, де шуміли і сміялися.
У кухні сіла в самий куток, між батареєю і холодильником. Я дивилася на дідуся, який насипав у маленький термос якусь траву, ворушив губами, і згадувала той наш чай зі смородиною і мелісою. Його завжди робила бабуся, бо дідусь не вмів готувати, навіть чай заварити як слід не міг…
Грюкнули вхідні двері. Лижі в коридорі весело стукнули.
Дідусь підхопився, сплеснув руками, розсипав траву. Підскочив до батареї, акуратно відсунувши мене, схопив з неї махрові шкарпетки і вибіг у коридор.
– Анно! Що з твоїм обличчям! Іди вмийся, а то бабусю налякаєш! – шикнула на мене мама.
Я вийшла в коридор і побачила бабусю, яка присіла на стільчик. Перед нею, опустившись на коліна, сидів дідусь. Він одягав їй шкарпетки – ті самі, махрові, підігріті на батареї.
“Шкарпетки,Катя!” – тихо пронеслося коридором. І він незграбно поцілував її в щоку. А бабуся, нарешті, була зовсім не сіра, а рожево-рум’яна, як кульки на куценькій живій ялинці у вітальні. І так бабуся посміхалася і тримала його за руку… І була точно, абсолютно – здорова.
Тут я все і зрозуміла.
Мені було шість, коли я зробила таке важливе, тепле для душі відкриття: яка прекрасна, справжня людина мій дідусь. І яким величезним буває те, що зовсім непомітно…
Спеціально для сайту Stories
