Олексій Іванович, почувши дзвінок у двері, швидко підскочив із дивана і підійшов до порога. Уже восьма вечора – значить, повернулася з роботи донька – Катя.
Так відбувалося майже щодня. Крім вихідних, зрозуміло. Каті було вже тридцять років, але вона, як і раніше, жила з батьком.
Будні її були не дуже різноманітними: з ранку до вечора – робота, потім повернення додому. По суботах і неділях вона зустрічалася з подругами, або займалася домашніми справами. Все було стабільно, але водночас нудно. Так здавалося самій жінці.
Олексій Іванович ростив її один. Мати рано пішла з життя. Спочатку чоловік погано розумів, як виховувати дитину, але справлявся: родичі допомагали, підказували, як і що треба робити.
Катя росла розумною і самостійною. Рано зрозуміла, що вона – господиня в домі, і всі домашні справи лежать на її плечах. Звісно, батько в усьому прагнув їй допомагати, але й сама дівчинка проявляла ініціативу і не сиділа склавши руки.
Завжди була готова прибратися, помити посуд, їжу приготувати. При цьому добре вчилася в школі, до восьмого класу була відмінницею. Потім, щоправда, четвірки з’явилися, через що Катерина часто засмучувалася.
І начебто все в її житті було нормально: школу закінчила, вступила до непоганого університету, роботу знайшла. Але це була лише зовнішня сторона. А ось сама вона не вважала себе щасливою.
Дивилася часом на однокласниць і думала: навколо них хлопці в’ються, а її обходять стороною. Бо нудно їм із нею, та й красою Катя не вирізнялася. Висока, нескладна, вся якась затиснута.
На обличчі в підлітковому віці постійно вискакували прищі, з якими вона безуспішно намагалася боротися. Від цього дівчина комплексувала, постійно засмучувалася.
І без того впевненою в собі не була, а через зовнішність і зовсім стала вкрай сором’язливою. З хлопчаками не спілкувалася, в їхній присутності тільки мовчала та червоніла. А вони підливали олії у вогонь: могли посміятися, образити, жарт злісний сказати. І навіть не розуміли, що кожен такий жарт для дівчини був трагедією.
Час минав і нічого не змінювалося. Катерина робила успіхи в навчанні, знайшла нових подружок в інституті. Але все одно сильно переживала, що не може знайти собі хлопця. З одним однокурсником начебто і почала спілкуватися, але він сам пішов: віддав перевагу симпатичнішій та яскравішій дівчині.
Навіть випустившись із вишу і влаштувавшись на роботу, Катерина залишалася сором’язливою. Читала в інтернеті статті про те, як стати впевненою в собі, зверталася до психологів. Але проблеми все одно залишалися…
Олексій Іванович відчинив двері. Донька зайшла у квартиру – весела, з усмішкою на обличчі. Давненько такого не бувало! Батько трохи зніяковів: зазвичай Катя приїжджала додому втомлена і не в найкращому настрої.
– Привіт, Катюшо!
– Привіт, тату! У мене для тебе важлива новина.
– Цікаво, що ж це за новина. Хороша хоча б?
– Ну так… Я думаю, ти здивуєшся.
– Ну давай, кажи швидше.
– Коротше, тату, завтра я приїду сюди не одна. Зі мною буде мій молодий чоловік, я тебе з ним хочу познайомити.
Олексій Іванович здивувався. Оце так! Невже донька все-таки змогла з кимось познайомитися?
– Як звуть молодого чоловіка?
– Арсеній.
– І давно зустрічаєтеся?
– Три місяці.
– Ну добре. Ти знаєш, я твій вибір завжди підтримаю. Тож буду радий познайомитися.
– Дякую, тату…
Наступного дня, суботнього вечора, Олексій Іванович порався по дому. Очікував, що донька з чоловіком приїдуть з хвилини на хвилину. Прибрався, на стіл накрив. Хоча у квартирі й без того було чисто і прибрано, але він звик, що до візиту гостей завжди треба ґрунтовно готуватися.
Цього разу навіть дзвінок у двері пролунав, здавалося б, мелодійно. Немов наспів якийсь. Чоловік, незважаючи на старий біль у ногах, побіг до передпокою і відчинив. Дійсно: Катерина стояла біля дверей не одна.
Поруч із нею перебував високий молодий чоловік у шкіряній куртці. Обличчя в нього було широке, з виразом самовдоволення. Засмагла шкіра і темне волосся чудово доповнювали одне одного, але вступали в різкий контраст із білосніжним светром, який був у чоловіка під курткою.
– Добрий вечір, Олексію Івановичу! – сказав спокійним, привітним тоном хлопець.
– Вітаю, Арсенію!
– Так, тату, познайомся, це Арсеній, ось із ним ми і зустрічаємося. – радісно промовила Катя.
Роздягнувшись і помивши руки, гості пішли до столу. Арсеній був мовчазний, озирався на всі боки, оцінювально дивився на небагатий інтер’єр квартири. Кілька разів Олексію Івановичу здалося, що він невдоволено хитнув головою, зробивши це так, щоб ніхто не помітив.
– Ось, сідайте, на стіл спеціально до вашого приїзду накрив. – говорив господар будинку.
Молодий чоловік розвалився на стільці, подивився на стіл, сказавши у відповідь:
– А ви справді на нього накривали?
Олексій Іванович навіть і не зрозумів, у чому полягає запитання.
– А що, власне, не так?
– Ну, як би вам сказати… Хіба це стіл? Що ви на нього поклали? Хліб і помідори зі знижкою?
– Арсенію, я не розумію, що вам не подобається.
– У моєму уявленні стіл для гостей має трохи інший вигляд. А тут… Вибачте, звісно, але ворони на смітнику краще харчуються.
– Арсенію, ти чого? – Катерина акуратно торкнула свого хлопця за плече і всім своїм виглядом показала йому, що краще не варто так грубо висловлюватися.
Олексій Іванович відчув, що його образили. Хотів тут же жорстко відповісти, але стримався при доньці.
– Вже будьте ласкаві, Арсенію, їсти те, що вам поклали. А якщо щось не подобається, то вас ніхто не змушує. Можете просто сидіти.
– Дякую за дозвіл. Не ображайтеся, але стіл справді убогий.
– Мені Катерина розповідала, що ви забезпечена людина. Але наявність у вас грошей не дає вам права так ображати інших. Я старався і накривав цей стіл.
– Даремно старалися. Все одно нічого не вийшло.
– А я не для вас старався. А щоб дочку свою порадувати. Думка заїжджого хама мене мало цікавить.
– Вибачте, Олексію… Як вас там? Іванович? Ах, так, Олексій Іванович. Не хочу здатися грубим. Просто мені звичніше бути не в такій обстановці… Не в такій будці.
– Що? – господар будинку від обурення стиснув кулаки.
– Арсенію, припини. – тремтячим голосом сказала Катя.
– Я про будку, у якій ви живете. Це квартирою не назвати. Ремонт коли робили? Сто років тому?
– Вас це не стосується.
– Ой, не зліться, Олексію Івановичу. Одружуся з Катькою, підкину вам грошенят на ремонт. Хоч залишок днів проживете в нормальних умовах. А не в цій норі. Хоча, якщо вам так подобається…
– Арсенію, а вам не здається, що ви знахабніли? Не соромно так говорити? Адже я набагато старший за вас.
– Ваш вік мене не бентежить. У мене на роботі підлеглі вашого віку. Знаєте, як я їх ганяю? Ці дідусі тільки й встигають догани отримувати. Хочете, візьму вас попрацювати? Зайва копієчка на дорозі не валяється. Катюха казала, у вас пенсія маленька. Навіщо ж вам і далі бути жебраком? Вже краще попрацювати на старості років.
– А я не скаржуся. Живу і добре.
Арсеній зробив знущальний вираз обличчя. Після цього жоден із присутніх не зронив більше ні слова, і вже за п’ятнадцять хвилин молодий чоловік, поцілувавши Катю і попрощавшись із майбутнім тестем, поїхав. Олексій Іванович, зачинивши двері, в люті стукнув кулаком по стіні.
– Катю, що це було?!
– Тату, я сама не очікувала. Не знаю, що на нього найшло…
– Та цей нахаба мене ображав без зупинки. І стіл не такий, і я жебрак, і квартира погана.
– Тату, він складна людина…
– Складна?! Та це хам, нахабний і безпринципний. Я б у житті не став ображати людину, яка старша за мене. А цей…
– Тату, ну давай поміркуємо логічно. Він не правий хіба, що квартира погана? Та в нас ремонту з дитинства мого не було. Звичайно, тут усе по швах тріщить. Стіл йому не сподобався – так і це зрозуміло. Він дуже багатий, я ж казала. Не звик до такого. Для нього стіл – це коли все від їжі ломиться.
– А мене навіщо ображав?!
– Кажу ж, він складна людина. Так, уїдливий, може здатися дивним. Але він не злий. Зауваж: пообіцяв ремонт тобі оплатити, на роботу взяти. Він людина слова – якщо сказав, то зробить.
– Мені не потрібні його подачки. І тобі раджу: не спілкуватися з цим хамом. Кидай його і все.
– Тату…
– Я все сказав: припини з ним спілкуватися. Це пропаща людина. Від нього добра чекати не слід. По обличчю видно, по звичках. Нахабний, брехливий.
– Ти занадто критично його оцінюєш…
– Я його оцінюю так, як бачу.
– Я не збираюся його кидати.
– Катю, собі гірше зробиш. Як ти не розумієш: якщо він зі мною, батьком своєї дівчини, так поводиться, то він і до тебе буде так само ставитися…
Катерина батька не послухала. Уже за півроку вийшла за Арсенія заміж і переїхала до нього. Характер у нього був не подарунок: жорсткий, примхливий, із пристрастю до глузувань над іншими. Зате чоловік був успішним, добре заробляв, жив у престижному районі.
А Катя після довгих невдалих пошуків кохання була готова на будь-який варіант. Тим більше, на такий забезпечений.
Після церемонії одруження, на яку Олексій Іванович іти відмовився, минув тиждень. Катя звикала до життя в розкішній п’ятикімнатній квартирі – з панорамними вікнами в підлогу, великим балконом, вітальнею з величезним телевізором.
Якось увечері вона сиділа на дивані, розмовляла з подругою телефоном. Втомилася після роботи, вирішила випити кави з пиріжками і подивитися фільм. У цей момент зі спальні вийшов Арсеній, який дві години тому повернувся зі свого офісу.
– Катюхо, ти чого розсілася?
– А що, не можна?
– Вставай давай. Досить сидіти. Я взагалі-то їсти хочу.
– Я ж розігріла котлети.
– Ах, вибач, я не зрозумів, що це котлети. Думав, ти щось варила, а сміття з тарілки викинути забула.
– Що за знущання?
– Не знущання, а констатація факту. Я повторюю: вечеряти час. Що їсти накажеш: твої котлети так звані?
– Чим вони тобі не догодили?
– Та це їсти неможливо. Відвези їх своєму батькові. Це їжа для таких жебраків, як він.
– Ти знову обзиваєшся?
– Катю, досить базікати. Ти приготуєш нормальну їжу чи знову доставку замовлятимеш?
– Добре, я зараз що-небудь приготую.
– І ще: пиріжки постав убік. І не їж їх більше.
– Чому?
– Ти занадто багато борошняного їси. Мені буде неприємно, якщо ти станеш товстою через це.
Катя поставила тарілку з пиріжками вбік і подивилася на чоловіка.
– Що дивишся? Іди й готуй.
– Добре, Арсенію…
Катерина сподівалася, що з часом чоловік поводитиметься не так грубо. Однак він не змінювався. Часом обходився з Катею ніжно, але потім знову почав грізно й образливо зневажати її. Наказував, що робити по дому, ігнорував те, що вона втомлюється після роботи. Постійно дорікав їй у тому, що вона ледача і незграбна.
– Катю, ну що це таке? У нас у вітальні скоро сидіти буде неможливо. Усе в пилу. Ти приберешся коли-небудь?
– Я вже прибирала.
– Не видно.
– Учора вранці.
– А повинна щодня. Навіщо ти тоді взагалі потрібна, якщо не прибираєш.
– Тобто я тобі тільки для прибирання потрібна?
– Ні, але… Усе-таки спочатку я брав у дім дружину, а не ледачу корову.
– Навіщо ти знову обзиваєшся?
– Ти не любиш слухати правду? Утім, як і твій батько. До речі, коли він зволить зі мною поговорити? Я давно хочу запропонувати йому робоче місце.
– Яке?
– Наша компанія відкриває новий магазин. На церемонію відкриття цього магазину хотіли найняти аніматорів, щоб народ і дітей розважили. Ось і хочу запропонувати твоєму батькові: нехай постоїть там день у ростовому костюмі свині, потанцює перед покупцями. Оплату гарантую хорошу.
– Ти цілком серйозно хочеш йому таке запропонувати?
– Ну а що? Йому ж потрібні гроші? Адже так? А просто так їх давати я не збираюся. Це не в моїх правилах. Нехай заробить.
– Тобі не соромно таке говорити?
– Про який сором ідеться? Катюхо, тобі хіба не подобається моя прямолінійність? Це розкіш у наш час, коли людина говорить своїм близьким правду, без прикрас.
– Ти називаєш свої глузування правдою?
– Так. Це справді правда. Хіба твій батько багатий? Ні, він жебрак. Але не хоче це визнати. А поки не визнає, так і залишиться жебраком. Хіба ти не лінива? Лінива, і ще й як. Тільки ти теж цього не визнаєш. Кажеш, що втомлюєшся на роботі. Я втомлююся менше, а заробляю більше за тебе. Значить, гріш ціна твоїй втомі.
– Мені дуже прикро це чути.
– Час би звикнути. Раділа б, що взагалі з тобою одружився.
– Що?
– Що чула. Тобі вже за тридцять, а донедавна ти нікому не була потрібна. Взагалі нікому. Це багато про що говорить. Ось у нашої компанії є магазини. Багато магазинів. Якщо люди взагалі не купують там якийсь конкретний товар, то що це означає? Те, що цей товар нікудишній, неякісний.
– Ти і мене вважаєш неякісною?
– Ну, тут уже сама як-небудь подумай.
– Тобі не соромно порівнювати мене з товаром у магазині?
– Просто більше нема з чим порівняти. Повторюся, ти маєш радіти, що вийшла заміж за мене. Тепер ти забезпечена жінка. Але повинна відпрацьовувати. Виконувати мої вказівки, робити все по дому. Це обов’язково. Ти дружина, і маєш завойовувати довіру й увагу свого чоловіка. Бути цікавою, працьовитою. А не ледачою коровою.
– Я й так усе роблю по дому.
– Мало робиш. Квартира має блищати від чистоти. А з твоєю появою тут стало тільки брудніше. Сміття з’явилося у великих кількостях. Ти не справляєшся зі своїми обов’язками.
– А я думала, що шлюб побудований на взаємній повазі.
– Взаємно поважають один одного тільки рівні. А тобі до мого рівня ще рости. Ти за своїм світоглядом залишаєшся ледачою і бідною. Час би перестати бути такою, а стати нормальною дружиною.
– Я по-твоєму не нормальна дружина?
– Є й кращі. І не треба тут чоло морщити, претензії викочувати. Працюй над собою. Ти виглядаєш старшою за свій вік. Мені це не подобається. Давай запишу тебе на фітнес? А то так дивлюся, ніби скрізь худа, а боки від’їла. Не порядок. І змінюватися не хочеш. Гаразд, якби від природи була красунею. А ти, м’яко кажучи, не модель.
– Навіщо тоді одружився зі мною?
– Ну, це питання складне. Думав, ти будеш хорошою домогосподаркою. Виходить, помилився.
– Знаєш, я втомилася слухати всі ці нападки. Давай ти почнеш із себе і попрацюєш над собою. Подумаєш над своїми промовами. А я їду до тата.
– О, злиденна дівчинка повертається в родове гніздо. Ну, скатертиною дорога. Ось тобі на витрати. – із цими словами Арсеній дістав гаманець, вийняв десяток купюр і неакуратно жбурнув на підлогу.
– Що це?
– Це тобі на дорогу. Збирай.
– З підлоги?
– Так. Якраз твій рівень.
Катя пильно подивилася на чоловіка: той сидів на дивані, поклавши ноги на невеликий кавовий столик. Дивився на неї з сумішшю презирства й відрази.
– Збирай сам свої папірці. Мені вони не потрібні.
– О, гордість заграла. Виявляється, і в жебраків вона є.
– Знаєш, я вже пошкодувала, що вийшла за тебе заміж. Ти ніколи мене не кохав. А потрібна я тобі тільки як служниця. Ну і для знущань, звісно. Видно ж, тобі подобається ображати інших.
– Ой, прямо пошкодувала, що заміж вийшла? Прикро. На твоєму місці треба шкодувати про інше: про бездарно прожиті роки. Адже ти вже не юна дівчина. Час назад не повернеш. Далі буде тільки гірше.
– Чому ти такий злий? Поясни, Арсенію, у чому причина такої ненависті?
– А з чого мені бути добрим, Катруся? Дружина ще називається… А чоловіка зрозуміти не можеш. Я відповідаю оточуючим тим самим, чого колись зазнавав сам. Це не стосується начальства і ділових партнерів, зрозуміло. А ось інших – стосується.
– Тобто ти своєю поведінкою мстиш за власні образи?
– Образи? Напевно, так. Особливо багато я їх у юності стерпів від таких, як ти. Від своїх ровесниць. Чого я тільки від них не чув. Було прикро, але що поробиш? Мої емоції тоді нікого не хвилювали. Тому й емоції інших не хвилюють мене зараз.
– Знаєш, мені все стало зрозуміло. Дякую за пояснення. Але терпіти далі все це я не маю наміру.
Цього ж дня Катя зібрала свої речі і поїхала з квартири чоловіка до батька. Вислухала порцію нових нападок від Арсенія, які він потім продовжив під час телефонного дзвінка. На душі було похмуро й сумно. Але повертатися до чоловіка зовсім не хотілося.
– Тату, я від Арсенія пішла.
– Ось і правильно. Я давно тобі казав, що від цієї людини нічого доброго чекати не можна. А ти не слухала, ще заміж за нього вийшла.
– Так, тепер я все зрозуміла… Ось ще, до речі, гроші… – Катя передала батькові ті самі гроші, які чоловік під час їхньої розмови жбурнув на підлогу.
– Звідки вони? Арсенія гроші?
– Ну… Так.
– Мені вони не потрібні.
– Але… А як же ремонт? Ти ж давно мріяв привести квартиру до ладу.
– Мріяв, так. І досі мрію. Але ці гроші брати не буду. Він мене ображав, щодо тебе багато разів поводився нешанобливо. Тож мені від нього нічого не треба.
– І що ж мені робити?
– З грошима? Собі залиш. І розлучися з цим нахабою. Не можна жити з тим, хто тебе не поважає. Його не виправити.
Через місяць подружжя розлучилося. Знову вислухавши образи від тепер уже колишнього чоловіка, Катя розлучилася з ним, щоб ніколи його більше не побачити. Арсеній, незважаючи на всю свою поведінку, важко переживав розрив. Навіть телефонував потім Каті, пропонував гроші, аби тільки вона повернулася. Однак вона відмовилася і заблокувала його номер.
Через якийсь час начальство виявило, що він перестав ходити на роботу, а зв’язатися з ним ніяк не змогло. Сусіди говорили, що Арсеній на дачу поїхав, яка дісталася йому від батьків. Але і там його не знайшли.
Рідня нічого виразного сказати не змогла. Так він більше і не з’являвся, але знайомі говорили, що під час останніх зустрічей із ними він був украй нервовим і напруженим, гостро переживав розлучення.
Для Каті це вже не мало значення: вона твердо вирішила, що життя з Арсенієм залишилося в минулому і що цю сторінку життя треба не просто перегорнути, а якнайшвидше забути.Спеціально для сайту Stories
