Дмитро з похмурим обличчям крутив пельмень на виделці. Він був сильно не в дусі.
– Дімо, тобі не подобається вечеря? Чи на роботі проблеми?
Він кинув на неї короткий, сповнений роздратування погляд і мовчки продовжив їсти. Тиша повисла в повітрі, давлячи на неї вагою.
– Ну, чого ти мовчиш? Я ніби зі стіною говорю!, — спробувала вона розворушити його, але голос зрадливо здригнувся.
– Все нормально, — буркнув він, але в його тоні не було жодної краплі тепла. — Не заважай їсти. Не люблю коли хтось на вухо бубнить.
Олена зітхнула, відчуваючи, як усередині розходиться неприємне почуття.
– Дімо, навіщо ти зі мною так? Я просто поговорити хотіла.
Дмитро відклав виделку, опустив голову і чітко і роздратовано промовив:
– Ти чі не зрозуміла? Набридло все. І ти мені набридла теж.
– Що саме тобі набридло? — усередині в неї щось обірвалося. Чоловіка вона не впізнала, говорив він різко, грубо, жорстко.
– Уся ця рутина! Робота-дім, робота-дім… Я приходжу, а ти… сіра мишка, яка завжди всім незадоволена. А сама? — він замовк, але потім різко продовжив.
– Завжди в одному і тому ж халаті, волосся розпатлане, втомлена до неподобства! Жодного вогника, ніякого бажання дивитися на тебе! Не хочу зовсім нічого, зрозуміла?
Олена здивувалася, не чекаючи такого натиску.
– Дімо, у нас маленький син. Ти розумієш, що мені складно стежити за собою? Я цілий день з Максимкою, готую, прибираю… гуляю… і ще постійно по лікарям з ним тягаюсь…
– А на себе часу зовсім немає, га? — перебив він її з уїдливою усмішкою. – Подивися на себе! Шкіра та кістки. А де не треба – жир. Ну, як так? Наталка моя одногрупниця, вже за півроку після появи дитини, конкурс краси виграла якийсь.
– Я намагаюся як можу. Без допомоги… — тихо заперечила вона. — І до чого тут Наталка? Вона і до дитини була моделлю, а я проста. Ти мені казав, що я гарна…
– Виправдання! – спалахнув він. — Була вродлива. А тепер не дуже й подобаєшся.
Чоловік з огидою кинув пельмень на тарілку.
Олена відчула, як сльози підступають до очей.
– Це несправедливо. Я роблю все можливе для нашої родини. Я дуже стараюся. Ось якщо ти наймеш няню, я в фітнес-зал зможу ходити.
Дмитро посміхнувся.
– Няня? Та яка няня, коли в нас немає грошей? Ти взагалі не розумієш мене та моїх проблем!
– Не намагаюся зрозуміти? — голос її затремтів. — Я щодня чекаю на тебе, готую, заощаджую на продуктах, не ходжу по кафешках, дбаю про нашого сина, навіть на підгузках заощаджую… Все для тебе роблю! А ти приходиш і поводишся як чужий! Наче я дурна жадібна!
– Може, тому що я вже почуваюсь чужим у цьому будинку насправді! – вигукнув він.
– Що ти хочеш сказати? — Олена злякалася свого питання.
– Хочу сказати, що втомився від цього! Від тебе, від твоїх скарг, від цієї сірості!
– Від мене втомився? — сльози почали текти її щоками. — То я не винна, що в тебе така робота і таке життя… може, ти поміняєш роботу, щоб удома частіше бувати і при цьому зарплатню зберегти? І ми б разом у фітнес-зал ходили…. поки син із бабусею сидить. Я можу мамі зателефонувати!
– Та мені пофіг уже на все! Не хочу нічого! — він підвівся з-за столу, нависаючи над нею. – Нічого! Зрозуміла? Ти тільки знаєш, що тягти мене донизу!
– Це неправда! — вигукнула вона, не стримуючи сліз. — Я віддала тобі найкращі роки, виховую сина! Я завжди була з тобою поряд!
– І що? Тепер я маю бути тобі вдячний до кінця життя? — саркастично спитав він. – Ой ой, мати Тереза!
– Я не впізнаю тебе! Що з тобою сталося, Дімо? У тебе інша жінка? Зізнайся чесно…
– Розплющив очі, нарешті! – відрізав Дмитро. – І знаєш що? Мені треба побути на самоті. Я йду. І ні, немає в мене ніякої жінки. Лише ти. І це сумно.
– Що?! – її голос зірвався. — Ти… ідеш? Куди?
Вона не одразу зрозуміла, що означає його “тільки ти…”
— У мене ж є стара однакімнатна, забула? Поки що поживу там. Потрібно розібратися в собі без твого скиглення та істерик. Син із тобою поживе. А то малий ще, йому ж двох років немає.
Олена відчувала, як світ руйнується довкола неї.
– Я надсилатиму гроші. Це все, що від мене потрібно. Впораєшся.
– Гроші? — вона гірко засміялася крізь сльози. — Ти думаєш, що все можна вирішити грошима? Ти правда думаєш, що я буду щасливіша від цього?
– Ось! Ось! Ти знову думаєш про себе! Типова жінка! А хто про мене подумає? Жити одному це явно краще, ніж слухати твої безкінечні претензії! – Огризнувся він.
– Це я висуваю претензії? Та це ти зараз поводишся як егоїстична дитина!
– Та як ти смієш так зі мною говорити? – Дмитро вибухнув. — Я працюю щодня, а ти сидиш удома і скаржишся!
– Сиджу вдома? — Олена відчула, як у ній здіймається гнів. — Та я працюю не менше за тебе! Тільки моя робота – це наш син та дім!
– О, давай, розкажи мені, як тобі тяжко! — він заплескав у долоні. — Бідолашна ти моя! З жиру шаленієш!
– Знаєш що, Дімо? Якщо ти такий нещасний, то, може, тобі й справді краще піти! – вигукнула вона.
– Нарешті погодилася! – посміхнувся він.
– Не затримуватиму тебе.
Він розвернувся і попрямував до виходу з кухні.
– Іди! – Крикнула Олена йому вслід. — Тільки не думай, що можеш повернутись, коли тобі захочеться!
Він зупинився на мить, але потім пішов далі, не промовивши жодного слова. Через 30 хвилин він пішов із квартири.
Олена опустилася на підлогу, обхопивши голову руками, і розплакалася.
Ніч була довгою та болісною. Олена сиділа біля вікна, обхопивши коліна руками, і дивилася на далекі зірки, які здавалися холодними та байдужими до її болю. Сльози текли по щоках безперервним потоком, але вона не помічала цього.
– Чому це сталося зі мною? – шепотіла вона в порожнечу. – Що я зробила не так? Чим я заслужила таке ставлення?
Вона перебирала в пам’яті моменти їхнього життя разом, намагаючись знайти ту саму мить, коли все пішло не так. Спогади про щасливі дні лише посилювали її страждання.
– Може, я недостатньо старалася? – продовжувала вона мучить себе. — Може, треба було приділяти більше уваги йому, а не тільки синові?
Жінка взяла телефон та відкрила сторінку Дмитра у соцмережах. Нові фотографії змусили її серце стиснутися.
На знімках чоловік усміхався у компанії друзів, тримав келих, обіймав незнайомих дівчат. Вони виглядали щасливими, безтурботними.
– Як він може так веселитись, коли наша родина руйнується? — прошепотіла вона, відчуваючи, як образа та біль переповнюють її.
Вона уважно розглядала кожне фото, аналізуючи деталі. Ось він сміється з чогось, ось дивиться на іншу жінку з таким поглядом, який колись був призначений тільки їй.
– Значить, для нього це так просто? – гірко посміхнулася Олена. — А я тут сиджу і місця собі не знаходжу… А він….
На другий день вона знову з опухлими від сліз очам ,приготувала сніданок для малюка. Максим ще не говорив, але допитливо тинявся по квартирі. Про батька він, зрозуміло, не згадував. Для нього тато перестав існувати вже за тиждень.
Дні йшли, як у тумані. Олена машинально виконувала домашні справи, але думки постійно поверталися до Дмитра. Вона кілька разів набирала його номер, але щоразу скидала виклик.
– Що я скажу? — запитувала вона себе. — Благати повернутися? Але хіба це щось змінить?
Минуло кілька днів. Від Діми — ні слуху, ні духу. Олена знову зайшла на його сторінку у соцмережах. Нові фотографії. Дмитро на вечірці, поряд приваблива блондинка. Він начебто просто обійняв її, але дивиться прямо у виріз її блузки. А дівчина кокетливо сміється.
– Не можу повірити в це… — сльози знову навернулися на очі. — Як він може так швидко забути про нас?
Вона читала коментарі під фото: “Чудово виглядаєш!”. Їй стало нестерпно боляче.
– Отже, наша сім’я для нього нічого не означає? – шепотіла вона. — А я думала, що він любить нас…
Телефон задзвонив, вирвавши її з важких думок. На екрані висвітлилося ім’я Марини.
– Оленко, ти як? — голос подруги був сповнений занепокоєння.
Олена насилу стримувала сльози.
– Не дуже, Марино… Зовсім погано.
– Я бачила його фотографії … Ганчірка і боягуз, і ще слабкий! – обурилася Марина. – Давай зустрінемося. Тобі треба виговоритись.
– Дякую. Мені справді необхідно з кимось поговорити.
У кафе Марина уважно слухала Олену, не відпускаючи її руки.
– Він покинув нас, Марино. Просто взяв і пішов, ніби ми нічого не значимо для нього.
– Козел, — тихо вилаялася подруга. — Я не маю слів.
– Може, це я винна? – Олена опустила очі. — Може, я була недостатньо гарною дружиною?
– Не будь дурепою! – твердо сказала Марина. — Це він вчинив підло та егоїстично. Так, у вас складнощі, але можна було все вирішити разом.
– Але ж він веселиться, щасливий без нас… — голос Олени тремтів. — А я не можу ні їсти, ні спати.
– Не дивись його сторінки. Взагалі, заблокуй його скрізь. Покажи, що ти ображена. Нехай думає, що в тебе все гаразд. Якщо він до тебе повернеться, значить, щось ти для нього значиш.
– Не можу втриматись… Хочеться зрозуміти, що в нього в голові.
– У таких, як він, лише вітер у голові, — пирхнула Марина. — Ти заслуговуєш на краще.
Минуло два місяці. Чоловік так і не з’являвся. За весь час він написав один раз, але ніколи не приходив. Не дзвонив. Добре хоч гроші надсилав.
Олена поступово почала знаходити радість у дрібницях: прогулянки із сином, читання нових книг, зустрічі з подругами. Вона нещодавно закінчила навчання за новою професією в інтернеті і почала отримувати непоганий дохід. Це гріло її душу, і зростала сума на її рахунку.
Якось увечері, коли Олена укладала Максимку спати, пролунав дзвінок у двері. Вона здивувалася: нікого не чекала. Відчинивши двері, вона завмерла на місці. На порозі стояв Дмитро, з широкою усмішкою на обличчі, наче нічого не сталося.
– Привіт, Олено! — бадьоро вимовив він, наче повернувся з роботи. – Не чекала мене побачити? Я скучив жах! Мені на користь пішла перерва!
Олена дивилася на нього мовчки, все перевернулося всередині. Змішані почуття захлеснули її: здивування, гнів, біль.
– Ну, що ти стала ? Давай зустрічай! — не чекаючи відповіді, Дмитро ступив через поріг. — Ох, як я скучив за домом! Чим по вечері здивуєш? Я ну дуже голодний!
Вона стояла, схрестивши руки на грудях, намагаючись усвідомити те, що відбувається.
– Що ти тут робиш? — її голос був холодний і відсторонений.
– Як що? Додому повернувся! — він озирнувся довкола, наче оцінюючи обстановку. — Я дивлюся, ти краще виглядаєш. Погарнішала! Мабуть, чоловіки в гості ходили. Ну, зізнавайся! Я не ображусь.
– Дімо, ти з глузду з’їхав? Які чоловіки? У мене робота з’явилася, Максим потребує уваги… я сама весь час тут. На відміну від тебе.
– Що ти маєш на увазі?
– Дімо, ти пішов три місяці тому без пояснень. У соцмережах фотки з жінками. . З чого ти вирішив, що можеш так повернутися?
Він засміявся.
– Та кинь, Олено. Ну, погарячкував тоді, з ким не буває? А жінок у мене немає, це все просто для соцмереж. Зрозуміла? Головне, що я тут.
Він підійшов ближче, спробував обійняти її.
– Ти сьогодні чудово виглядаєш. Може, відзначимо моє повернення? — він підморгнув і махнув рукою у бік спальні.
Олена відступила на крок, відчуваючи, як усередині закипає гнів.
– Ти серйозно? – Вона не вірила своїм вухам. — Ти приходиш після трьох місяців мовчання, вимагаєш вечерю і… натякаєш на близькість? А чи не піти б тобі?
– А чому б і ні? – Він знизав плечима. — Ну, чого ти нервуєш? Ми ж чоловік та дружина. До речі, де мій син? Максимка вдома?
– Він спить. І я не збираюся тебе до нього пускати.
Дмитро насупився.
– Це ще чому? Я його батько.
– Батько? — Олена гірко посміхнулася. – Ти згадав про це тільки зараз? Він злякається тебе. Тебе три місяці не було. Подивися на себе, у тебе борода. У нього кошмари будуть.
– Не треба драматизувати, Олено. Я просто взяв невелику паузу. Тепер все буде як раніше.
– Як раніше? — її голос затремтів від стримуваних емоцій. — Нічого вже не буде, як раніше. Я звикла бути сама. Я бачила тебе з іншими. Ти гуляв. Для мене це неприйнятно.
Він пирхнув.
– Ти завжди така емоційна. І зараз. Ну, гуляв? Та й що. Давай краще повечеряємо, я голодний, як вовк. Що у нас на кухні?
– Нічого для тебе нема. Їжі тобі не буде. Я нічого не готувала. Ми вже все з’їли.
– Ой, кинь. Ти ж завжди готувала мої улюблені страви. Зараз можеш щось сварганити. М?
Вона відчула, як сльози підступають до очей, але стрималася.
– Дімо, ти ще не зрозумів? Я не рада тобі. Зовсім.
Він зітхнув, наче це його стомлювало.
– Гаразд, вибач, якщо образив тебе. Давай закриємо цю тему. Ти краще скажи, як ти тут?
– Як я без тебе? — Олена стиснула кулаки. — Я вчилася жити заново після того, як ти покинув нас! І знаєш, мені стало краще!
– Покинув? – Він підняв брови. — Я ж казав, що мені потрібний час розібратися в собі. Якщо ти не почула мене, то це твоя проблема.
Вона дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.
– Ти навіть не вибачився.
– Вибачитися? – Він усміхнувся. – За що? За те, що шукав себе? Олено, всі люди роблять помилки.
Він знову спробував наблизитись, але вона відсторонилася.
– Не смій мене чіпати!
Дмитро закотив очі.
– Ну, скільки можна дутися? Я ж сказав, що все буде гаразд. Вибач! Добре! Вибач! — майже кричав їй в обличчя.
– Не смій кричати на мене! – Вона різко відштовхнула його. — Ти покинув нас, крапка.
– Слухай, досить істерик. Я прийшов миритись, а ти влаштовуєш сцени. Іди сюди поцілую!
– Не чіпай мене, я сказала відійди! Ти навіть не відчуваєш провини!
– Та тому, що я не винен! – вигукнув він. — Мені потрібен був цей час!
– Знаєш що? Я зрозуміла, що можу без тебе жити. Я хочу, щоб ти пішов. Це моя квартира не твоя. Іди. Я не хочу тебе більше бачити.
Дмитро завмер на місці.
– Що ти сказала? Не кажи дурниць, Олено. У нас дитина.
– Якою ти не цікавився весь цей час!
– Я був зайнятий!
– Зайнятий? Чим? Вечірками? Іншими жінками?
– Стежила за мною, значить?
– Мені не треба було стежити. І знаєш, я рада, що так сталося. Тепер я бачу тебе справжнього.
– Ти з глузду з’їхала, — пробурмотів він. — Давай не ускладнюватимемо. Я залишаюся.
– Ні, не залишаєшся. Я подаю на розлучення.
Він зблід.
– Що?! Ти не можеш це зробити!
– Можу і вже зробила.
– Ти про це пошкодуєш.
– Це загроза?
– Ні, попередження. Подумай про Максима. Йому потрібний батько.
– Йому не потрібний такий батько. Він тебе забув.
Дмитро стиснув кулаки, намагаючись стримати гнів.
– Ти не розумієш, що твориш.
– Це ти не розумієш. Тепер іди з мого дому.
– Я маю право тут бути! Це і мій дім!
– Ні, Дімо. Ти знаєш, що квартира моєї бабусі. І ти не хотів сам купувати житло. Тепер розплачуйся за це.
Вони дивилися один на одного в напруженій тиші. Зрештою він відступив.
– Ти стерво. Я так і знав, — тихо промовив він.
– Ох, як ми заговорили. Ти начебто миритися прийшов?
– А я вже сам передумав.
– Ну і добре.
Дмитро розвернувся і попрямував до виходу.
– Ти ще пошкодуєш про це, Олено.
– Прощавай. Речі забереш пізніше.
Вона зачинила двері , як тільки він вийшов, і притулилася до неї, відчуваючи, як ноги підкошуються. Серце шалено калатало, але вона знала: вчинила правильно. Сльози текли по щоках, але це були сльози визволення.
Дмитро ще кілька тижнів просив примирення із дружиною. Він був упевнений, що його дружина просто карає його і потім пробачить. Але вона й справді подала на розлучення. І навіть зажадала, щоб був графік відвідування, для того щоб бачитися з дитиною.
Йому довелося повернутися у свою квартирку, залишаючись без смачної та гарячої вечері та теплого ліжка
Натомість побув один.
