Мати покинула Ольгу, коли їй було п’ять років.
Ні, дівчинку не віддали в дитбудинок. Мати вдало вийшла заміж, і новому чоловікові чужа дитина була не потрібна.
Згодом Ольга зрозуміла, як їй пощастило, що бабуся погодилася виховувати онуку, інакше мати точно віддала б її в казенну установу.
Жінка кілька разів приїжджала, і дочка з плачем притискалася до рідної людини. Бабуся мовчки дивилася, як радіє дитина, а потім відправляла онуку в ліжко.
– Ну бабуся, ну будь ласка, ну ще трохи.
– Нам із твоєю мамою треба поговорити. Іди, дитино, лягай.
– А мама до мене прийде?
– Подивимося, – ухильно відповідала літня жінка.
Дівчинка вдавала, що йде в ліжко, а сама підслуховувала за дверима, чекаючи, коли мати зайде в кімнату. І вони як раніше розмовлятимуть. Будуть сміятися. Дурітимуться. Вона їй розповість свої секрети, про які не знає навіть бабуся, а потім мама ляже на диван, і вони заснуть. А вранці – вона прокинеться, і першою, кого побачить, буде мама. Вони підуть гуляти, тримаючись за руки, а коли втомляться, вона покаже мамі лавочку під плакучою вербою, в якій сидиш, наче в будиночку.
Вони з подружкою часто уявляли, що перебувають у чарівному лісі, а не в парку, до того тихе було місце, далеко від стежок…
Ольга довго сиділа під дверима, а потім засинала, так і не дочекавшись матір. Згодом вона пригадувала уривки розмов, уже в тому віці, коли могла аналізувати й робити висновки.
– Ти зрозумій, кохаю я його.
– Те ж саме ти говорила і про батька Ольги. Кохаю, подарую дитину, він обов’язково зі мною одружиться…
– Мамо, але зараз коханий зробив мені пропозицію. Ну сама посуди, скільки зі мною буде Оля? Років тринадцять? А потім – заміж, і забуде про мене. А я залишуся одна, без доньки й чоловіка. Жіночий вік короткий, кому я потрібна буду під сороківник.
– Не суди по собі. Не всім рве дах від штанів так, що вони забувають про власну дитину.
– Ти не зрозумієш, – сумно говорила мати.
– Я все чудово розумію. Тебе покликав заміж чоловік із великого міста, з квартирою.
– Зовсім ні, навіть якби він був звичайним трудягою, що живе в гуртожитку, я все одно б у нього закохалася. Ти не уявляєш, як це – боятися втратити коханого чоловіка, без якого не мислиш свого існування.
– Звісно, уявляю. Адже він – єдиний на планеті, і якщо ти від нього відмовишся, іншого вже не знайдеш.
– Так і знала, що марно тобі пояснювати. Не можу я без нього. Думаєш, я не просила, щоб він дозволив Ольці з нами жити? Просила, мало не на колінах стояла. Не хоче він, мамо.
– Чоловіка я розумію. Тебе – ні. Не шкода доньку?
– Я впевнена, що ти зробиш для неї все необхідне….
Бабуся зачиняла за донькою двері, перекладала заснуле малятко на ліжко і лягала сама. Завтра на роботу. До пенсії ще не скоро, дочка не допомагає, і надалі не буде, у неї гроші між пальців йдуть. Треба відкладати вже зараз онучці на освіту.
Немолода вже жінка відчувала свою провину. Де вона проґавила доньку? Чому вона такою виросла? Ні, не злою. А безладною, такою, що не думає на крок уперед, і живе почуттями, а не мозком. Чи це і є справжнє зло? У відсутності емпатії до малюка, який не просив, щоб його привели у світ.
Добре, не можеш полюбити дитину, ну так хоча б приховуй це від неї! Проводь із нею час, пізнавайте разом світ, спілкуйтеся. Дитині потрібна мати, нехай навіть така як ти! Але ні. Ольга стояла на шляху до заміжжя, а значить…. Відсунемо її вбік, щоб не заважала і почнемо життя з коханою людиною без надокучливого нагадування про минуле.
І бабуся почала акуратно доносити до онучки думку про те, що мама не приїде. Ні, не тому що ти погана. У мами нова сім’я. А в нас – своя сім’я, адже нам і вдвох непогано.
Немолода жінка страждала. Вона б дуже хотіла, щоб дочка хоч зрідка відвідувала її й Ольгу, але Лідія перестала їздити взагалі. Гроші… Бог із ними, вона й сама заробить. Але чому ти не приїжджаєш?
Лідія дзвонила, запитувала як справи. Ні, вона не може приїхати. Чоловік вимагає, щоб дружина сиділа вдома і смажила котлети, а не роз’їжджала по родичах. Трохи згодом донька знов привела у світ дівчинку, через рік – ще одну.
І остаточно забула про старшу доньку.
Ользі десять років. Вона розглядає соціальні мережі матері. Усі профілі – закриті, і її не пускають, хоча вона дуже хоче. Мати раз по раз відхиляє заявку в друзі. Невірно, це не мама, а її злий чоловік не хоче, щоб вона дружила з матусею. Спілкувалася. Обмінювалася фотографіями.
Дівчинка гірко плаче від жалю до матері. Гидкий чоловік її не любить і ображає, мамі треба приїхати до них.
Ользі п’ятнадцять років.
Вона все зрозуміла. Дівчина створила фальшиві акаунти і додалася в друзі до сестер, які не в курсі про її існування. Зате вона дуже навіть у курсі, і, злобно стиснувши кулаки, розглядає фоточки дівчат із Туреччини. Єгипту і Таїланд. А в своєму місті – аквапарк, парки, кафешки. Мати обіймає дочок і Ольга божеволіє від ревнощів.
Як так? Вона ж теж її донька. І дуже хоче обійнятися з матір’ю. І не потрібні їй Єгипти й Таїланди. Їй потрібно те, що є у дівчаток, і вони сприймають це як належне.
Вони росли з мамою. Їм не доводилося благати, щоб вона не йшла. Мама – завжди поруч. А отже, вони зростали з любов’ю, турботою і почуттям захищеності.
Ользі вісімнадцять, і вона готується до іспитів.
Дівчинка давно не має ілюзій. Вона не просто ревнує. Її спалює зсередини почуття злоби. Вдень, зайнята справами, вона ще в змозі відволіктися від нехороших думок. Але вночі мозок, звільнений від кайданів, показує все те, про що вона і сама боїться собі зізнатися. За допомогою снів, зрозуміло.
Їй постійно сниться мати. Ось вона з дочками сидить на березі на пустельному пляжі. Раптово небо заволікає хмарами, і на них обрушується ураган, що змиває всіх трьох у море. Нещасні жінки кричать, благаючи про допомогу. А ось і вона, Ольга. Стоїть неподалік, але допомагати не поспішає. Навпаки, їй подобається, що їх несе в бурхливе море.
Сновидіння відвідували дівчинку все частіше, даючи зрозуміти, що образи не минули, а, навпаки, посилюються з кожним днем.
Стурбована бабуся намагається впливати на онуку. Звісно, вона розуміє, в чому справа.
– Олю, не треба. Не тримай на неї зла. Відпусти. Бог її покарає.
– Бог не покарає, бабусю. Створити всесвіт, планети, розробити надскладну клітину, на основі цієї клітини створити організми, мільярди років їх обкатувати, довести проект до організму із самосвідомістю, відключити йому інстинкти і ввімкнути самонавчання і заучування реакцій не за фактом народження, а за фактом впливу зовнішнього світу. А потім карати за погану поведінку….Робити йому нічого.
– Ти б краще думала про вступ…
– Я про нього і думаю. Ти ж знаєш…
Бабуся знала. Віднедавна онука почала вчитися чудово. Інша б раділа її успіхам, але немолода жінка здогадувалася, що послужило стимулом…
Ользі двадцять три.
Вона закінчила університет і працює. Переїхала в місто, де жила мати, вихідні проводить у бабусі.
– Ти її розшукала?
– Ага. Кілька разів бачила. Сідала з доньками й чоловіком в автомобіль.
Злість, доведена до вищого градуса напруження, може бути дуже небезпечною. Як мінімум, руйнує психіку, а то й здоров’я. Значить, треба якось позбуватися її, щоб не божеволіти від ревнощів і нехороших думок, які гризуть вдень і вночі.
Вона нічим не гірша за цих дівчаток. То чому ж мати викинула її на смітник, як цуценя? Хоча не кожна людина і цуценя викине, совість потім замучить.
Це їй пощастило, що бабуся погодилася взяти за неї відповідальність, а то б у дитбудинок віддала, щоб не заважала простому жіночому щастю.
Ользі двадцять п’ять, і вона, нарешті, стала добре заробляти.
Молода дівчина сидить у кімнаті з хлопцем, який продає певні послуги за гроші. Великі гроші, що й зрозуміло, адже поряд із гарною зовнішністю та атлетичною фігурою йому потрібно володіти чуттям особливого роду, тією самою психологією, якої не навчишся. Вона має бути вродженою.
– Мой тато був кубинець, – з лінивою грацією говорить чоловік. – Від нього, напевно, дісталося….
Дійсно, чарівності та харизми в нього – вище даху. Йому не треба навіть розкривати рота, щоб спокусити даму, достатньо подивитися. Навіть вона відчула жар.
Ольга розстебнула ґудзик. Так, мати не встоїть. Однозначно.
– Остаточна сума буде такою, – чоловік написав цифру і простягнув Ользі. – Беру оплату наперед. За результат – ручаюся. В іншому разі – віддам гроші, у мене принципи. Утім, турбуватися нема чого, у мене ще жодного разу осічок не було, а тут по ній видно, що втомилася від чоловіка і побуту, і не проти прогулятися наліво.
– Запросиш її до себе. Зробиш відео, та таке, щоб від сорому провалитися було можна. Відправиш мені.
– Та зрозумів уже, все стандартно. Думаєш, ти одна така? Зроблю якнайкраще.
Лідія поверталася з фітнес клубу. Завтра в дівчат виступ. Обидві роблять успіхи в художній гімнастиці. Незважаючи на вік, у них і звання, і нагороди. Про їхнє майбутнє можна не турбуватися.
Вона вирішила посидіти в кафешці, після басейну завжди так хочеться їсти. Ось у цьому закладі чудово готують форель. Самій їй ліньки возитися з рибою, простіше прийти туди, де її приготують за всіма правилами і подадуть у красивому посуді….
Вона дістала телефон, щоб написати подружці.
– Можно? – за столик сів чоловік, побачивши якого їй захотілося негайно скинути десяток-другий років.
– Вибачте, якщо завадив. Скажу відразу, я не любитель розтікатися думкою по древу. Ти мені сподобалася з першого погляду. Розумію, що звучить дивно в наш цинічний і злий час, але ось тим не менш.
Спочатку Лідія хотіла обуритися, але щось її зупинило. Можливо, безбашенний погляд зелених очей, що дивно виглядали на засмаглому обличчі. А може – хижі, як у дикого звіра чи домашнього кота, рухи, ледачі й неметушливі, але невимовно прекрасні.
– Можна тебе пригостити? – фамільярність, яку вона не потерпіла б ні від кого іншого, у ньому не дратувала, навпаки.
Які в нього довгі аристократичні пальці. А як чудово сидить строгий офісний костюм! Жодного разу вона не бачила, щоб він личив чоловікові. А парфум….Дуже дорогий, і чуттєвий, з ноткою гріхопадіння і страждань.
А голос! Тихий неквапливий голос з інтонаціями, які в тремтіння кидають.
У домашньої господині не було жодного шансу проти досвідченого у своїй справі мачо.
Ольга розіслала ганебне відео всім. Чоловікові Лідії (вона не звала її матір’ю). Зведеним сестрам. Подругам Лідії. Звичайно, вона зробила це з лівого номера. Тепер жінці не поздоровиться.
Ольга прислухалася до відчуттів. Здається починає відпускати.
Цієї ночі вона вперше спала без сновидінь, а на ранок прокинулася не від сліз, а від того, що час було вставати. З душі наче камінь упав, і вона весело наспівувала, збираючись на роботу.
– Ти сьогодні якось по-іншому виглядаєш! – захопився колега. – У лотерею виграла?
– Набагато краще!
– Може, тобі нема з ким відзначити цю чудову подію? – натякнув колега, милуючись сяючим личком дівчини.
– Так, я сама хотіла запропонувати. Треба ж, як у нас думки в один бік працюють…
– Квартира дошлюбна, автомобіль на моїй матері, дівчатка за судом залишаться зі мною, – перераховував чоловік. – Валізи я зібрав, двері відчинені….
– Дай мені поговорити з дочками.
– Вони ходять до психолога, Лідо. А знаєш, чому? Тому що в них мати гуляща. Їм виписали снодійне, вони не можуть спати після перегляду того відео. А якщо заснуть, кричать уві сні.
Дівчатка закинули гімнастику, бо тренерка та інші гімнастки теж отримали відео, і вони не можуть з ними спілкуватися, знаючи, що ті в курсі…. Дівчата навіть чути про тебе не хочуть. Це того варте було? До речі, влаштовуйся на роботу, щоб платити аліменти. Я не потребую грошей, але за подібні вчинки треба карати.
Лідія постукала в рідний дім, де вона прожила дитинство і юність. Звідки пішла багато років тому, будучи впевненою, що ніколи сюди не повернеться.
– Ми купили цей будинок рік тому у старенької бабусі. Її онучка всі документи оформила.
– Адресу знаєте?
– Ні, але є телефон онуки.
– Давайте!
– Привіт, мамо. Згадала про мене? – А я ж про тебе не забувала. Це я заплатила Карлосу і розіслала відео. А знаєш чому? Тому що ти викинула мене заради своєї нової сім’ї. Ви чудово жили весь цей час, а ми з бабусею копійки рахували. Вони отримали від тебе любов і турботу, а я – тільки сльози і нескінченне очікування.
Тобі жити ніде? Яка жалість. До речі, я взяла двокімнатну квартиру в іпотеку, і купила дачу, щоб бабусі було чим зайнятися влітку.
– Мені нікуди піти, чоловік мене ось-ось випише за судом, – жінка ще не усвідомила розміру катастрофи.
– Дуже цьому рада. Тепер твоя черга рахувати копійки і відчувати себе викинутою на смітник, – погодилася Ольга.
Вона знищила сімку.
Не треба говорити бабусі про це.
Літня жінка здогадується, але одна справа припускати, а зовсім інша – знати точно.
Матері в її житті більше не буде.
Хто придумав, що помста висушує душу?
Душу висушують образи, які залишилися безкарними. Коли ти вдень і вночі думаєш, що з тобою обійшлися несправедливо і підло. І ти це виправляєш як можеш.
Вона відчуває незвичайний підйом, ніби скинула з плечей тягар, що тиснув на неї весь цей час. Туга і кошмари, нарешті, відступили.
Вона, нарешті, почала жити. Можливо, вийде заміж. І якщо приведе у світ дитину, то буде її любити. Ніколи не кине. І завжди буде поруч.
Тому що дуже добре знає, як це – жити без матері.
