– Ой, почекай, Катенько! Хтось у двері дзвонить. Я тобі потім наберу, зараз тільки з’ясую, хто і навіщо до мене завітав.
Людмила неохоче перервала телефонну розмову зі своєю давньою подругою, де та їй у фарбах розповідала про вчорашній ювілей свекрухи. Робила вона це жваво і з гумором, тож Людмила реготала, не перестаючи, начебто слухала якусь гумореску по телевізору.
Жінка підійшла до дверей, глянула у вічко і здивувалася. Вона чекала побачити перед своїми дверима когось із сусідів. Бо до під’їзду просто так стороннім не потрапити. Але там стояла дивного вигляду молода жінка, яку Людмила бачила вперше у своєму житті.
Хазяйка вирішила не відкривати їй, бо дотримувалася принципу — не спілкуватися з чужими людьми — надто багато зараз розвелося вселяких шахраїв і пройдисвітів, які мріють розвести недотеп на гроші.
Людмила була не з таких, і спілкування з підозрілими особами одразу ж зводила нанівець. Вона відійшла від дверей і взяла до рук телефон, щоб продовжити приємне спілкування зі своєю подругою.
Але дзвінки продовжились. Дівчина за дверима ніби була впевнена в тому, що в квартирі хтось є.
Людмила вдома була одна, чоловік поїхав цього суботнього дня до друга на дачу допомогти із парканом. Вона ще раз підійшла до дверей. Глянула у вічко, розглядаючи ту, що стояла за дверима.
Щось у ній було дивне і жалюгідне водночас. Але почуття небезпеки вона в Людмили не викликала.
“А що, власне, буде, якщо я відкрию і скажу, щоб вона забиралася геть і не заважала порядним людям відпочивати у їхній законний вихідний? “- подумала Людмила. “- Так, так і зроблю. Напевно, вона або помилилася, або хоче мені запропонувати якусь аферу”.
Людмила, недовго думаючи, відчинила двері. Дівчина яка стояла в під’їзді одразу підбадьорилася, якось вся внутрішньо зібралася. Навіть зачіску рукою поправила, перш ніж почати говорити.
– Здрастуйте! Ви Людмила? — спитала вона, смикаючи хустку на шиї. — Власне, що я питаю. Це ж зрозуміло.
“От справи, — подумала господиня. — А шахраї зараз дуже підготовлені стали. Навіть моє ім’я знає”.
– Хто ви і що вам потрібно? Дзвоните у двері вже п’ять хвилин. Я вас не кликала. Тому негайно відповідайте і забирайтесь геть! — суворо сказала Людмила.
– А Віктор удома? — раптом приголомшила господиню непрохана гостя.
“Та ти подивися, що робиться! “— майнула у Людмили думка.” – Вона про всіх мешканців квартири знає! Явно – шахрайка, але підготовлена “.
– Ви прийшли до Віктора? — навіщось запитала Людмила, хоча хотіла сказати зовсім інше.
– Ні, до вас. Але якщо Вітя зараз удома, мені складніше з вами говоритиме, — продовжувала дивна незнайомка.
Ось це поворот! Вітя??? Це що ще за новини? – подумала Людмила.
– Ні, чоловіка зараз немає. Слухаю вас.
– А може ми тоді пройдемо всередину? Незручно якось про такі речі говорити в під’їзді, — нахабніла незнайомка.
– Ще чого! Я вас бачу вперше в житті, а до свого дому ніколи чужих не пускаю. Говоріть тут, та швидше.
– Ви дійсно хочете, щоб я почала тут викладати вам інтимні подробиці наших зустрічей з Віктором? І щоб усі сусіди були в курсі того, що діється у вашому сімейному житті? — нахабно посміхаючись, промовила вона.
– Що? Яких ще зустрічей? — надто голосно для спокійної розмови крикнула Людмила, яка не чекала такого від незнайомки.
– Здрастуйте, Людочко!Чого кричиш? Все гаразд у тебе? — дивлячись на незнайому жінку, спитала сусідка Лідія Іванівна, яка в цей момент вийшла з ліфта.
– Так, все добре, Лідочка. Як там погода? — вирішила вона відволікти сусідку.
– Дощ збирається, — відповіла Лідія Іванівна, але входити до своєї квартири не поспішала, явно бажала дізнатися, що відбувається.
– Проходьте, — невдоволено промовила Людмила незнайомці.
Та увійшла всередину і стала з цікавістю оглядати квартиру Людмили та Віктора.
– У вас п’ять хвилин, я вас слухаю, — перегородивши їй шлях у вітальню, сказала господиня. — Нема чого тут дивитися, не в музеї!
– Мене звуть Олеся, — знімаючи хустку та плащ, почала вона. – І ми з Віктором кохаємо одне одного.
– Боже, як банально! Цікавіше нічого не можна було вигадати? – Перебила її Людмила.
– А що банального? Ну, покохали , так трапляється. Не ви перша, кого чоловік розлюбив, — продовжувала нахабна Олеся, намагаючись пройти до кімнати.
– А ви впевнені? Що він мене розлюбив, а вас полюбив? — усміхаючись, спитала Людмила.
– Впевнена, звісно! Інакше я б сюди не прийшла! – З викликом відповіла Олеся.
– Справа в тому, що мій чоловік взагалі нікого не любить. Чи не вміє. Тож ви зараз глибоко помиляєтеся, люба.
– Ні, не помиляюся. Ми разом працюємо. І з першого дня, як тільки я з’явилася в їхньому відділі, Вітюша, вибачте, Віктор Михайлович поклав на мене око, а потім узагалі зізнався мені в коханні.
– Так? Ось дивовижно? Це взагалі не схоже на нього. А від мене ви що хочете,Алісо?
– Я не Аліса, я Олеся! – Ображено видала вона. — І я хочу, щоб ви, Людмило, дали чоловікові розлучення і не перешкоджали його щастю, — продовжувала зухвала гостя.
– Послухайте, як можна дати розлучення людині, якщо вона його не просить? Навіть не заїкається про нього. Може, ви щось наплутали, люба? І Віктор зовсім не думає про жодне розлучення? Йому й так непогано живеться, – впевнено заявила Людмила.
– Припиніть! Це ви зараз спеціально мені кажете. Знущаєтеся з мене. Я вимагаю, щоб ви не тримали біля себе Віктора. Віддайте його мені! Навіщо тримати чоловіка, який більше нічого до вас не відчуває? Це ж безглуздо! Ви ще молода, знайдете собі когось, — продовжувала Олеся.
– А навіщо? — ще більше дивуючись такій дурній розмові, спитала Людмила.
– Як це навіщо? Вам десь треба буде жити. У цій квартирі ми з Віктором будемо, а вам, вибачте, доведеться з’їхати, — гостя була безжальна.
– Як ви сказали, Аліно, будете жити в цій квартирі? — ще більше здивувалася Людмила і розреготалася.
“От дивно, вона ж мала засмутитися, заплакати. Або вже принаймні почати мене принижувати і ображати через ревнощі до чоловіка”, — подумала дівчина цей момент.
– Я Олеся , скільки вам можна повторювати! — ображено видала вона, поки не знаючи, що додати.
– Та все одно мені, хто ви! Це нічого не змінює. Я тільки не зрозумію, чому ви вирішили, що житимете в моїй квартирі? – Здивувалася Людмила.
– Як це у вашій? Ви що думаєте, що я нічого не знаю? Я все знаю. Ця квартира належить Віктору. А це означає, що ми з ним житимемо тут, і це не обговорюється, — з гордістю вимовила Олеся.
– Це вам Віктор сказав? — дедалі більше дивувалася Людмила.
– Ні, я сама дізналася. Мені у відділі кадрів сказали, подруга там у мене працює, — впевнено продовжувала незнайомка.
– А що вона вам ще розповіла? Чи згадала про те, що Віктор уже одного разу покинув мене, але повернувся. І більше в нього немає бажання бігати до молоденьких, — сміючись промовила Людмила.
– Що ви мені тут цирк влаштовуєте! Я прийшла серйозні питання вирішувати, а ви насміхаєтеся. Хіба може жінка так спокійно говорити про те, що чоловік колись її покинув, а потім повернувся назад? — здивувалася Олеся.
– Може. У нашому випадку це саме так і є. Але, звичайно, якщо ви наполягаєте все ж таки, я поговорю з чоловіком. Може, він і захоче переїхати до вас. Чи є у вас житло, щоб прийняти мого чоловіка до себе?
– Яке житло? Чому я… А ця квартира? Я точно знаю, що вона належить Вікторові, — розгублено промовила гостя.
– Ні, я вам повторюю, ви помиляєтеся, — спокійно відповіла Людмила. – Ця квартира моя. І Віктор тут живе, поки цього я хочу. І так, тепер я вже спокійно можу говорити, що ми з ним живемо як сусіди. Колись Віктор уже покинув мене, і повернувся, бо зрозумів, що ні з ким не буде так добре, як зі мною. Не знаю, чи відіграло свою роль квартирне питання, але факт такий був кілька років тому. Я його прийняла назад тільки тому, що дуже дорожу своїм статусом у суспільстві. Мені важливо, щоб я залишалася заміжньою успішною жінкою. А ще тому, що я дуже люблю наших з ним спільних дітей та онуків. І мені не байдуже, що вони відчувають при думці, що їхні батьки,чи бабуся з дідусем живуть не разом.
Хтось вважатиме це дурістю чи слабкістю. Але я впевнена, що вчинила мудро. А зараз я готова всерйоз розглянути вашу пропозицію, якщо ви наполягаєте.
В цей час відчинилися двері, і до квартири зайшов Віктор, повернувся від друга.
Побачивши в передпокої непрохану гостю, він дуже здивувався і навіть трохи розгубився.
– Олесю Сергіївно? А що ви тут робите? У вихідний день? Ви щось по роботі хотіли мені повідомити? — дивувався Віктор.
– Ні, вона за тобою, — передчуваючи цікаву сцену, промовила Людмила.
– У сенсі? На роботу, чи що, треба вийти? – Знову не зрозумів чоловік. – Так ми начебто ніколи у вихідні не працювали. І телефон є,навіщо приходити?
– Та ні, любий. Вона тебе забрати хоче. Зовсім уявляєш? – З посмішкою продовжувала дружина.
– Ну, я піду, мабуть… Мені час. До побачення, Вікторе Михайловичу, – Олеся вже одягала плащ і пішла до дверей.
— Куди ж ви? А як же Віктор? Ви ж за ним прийшли, я в принципі не проти його вам віддати. То що ви тепер не забираєте його без квартири? — напирала Людмила на Олесю, що відступала.
Але гостя вже вискочила з квартири геть.
– А що відбувається? – Віктор був розгублений. – Людо, ти можеш мені пояснити, чому ти з нею так дивно говорила?
– Може, ти мені поясниш, що відбувається? Чому ця зухвала особа прийшла вимагати від мене розлучення? І щоб я скоріше звільнила вам з нею цю квартиру.
– Ти серйозно? – ще більше здивувався Віктор.
– Як ніколи! Ти що, за старе взявся? – Людмила вже не посміхалася. – Вікторе, невже це правда?
– Та ні! Ти що? Взагалі незрозуміло, що в голові у цієї дивної дамочки. Якісь фрази мені все кидала, а на корпоративі підійшла до мене і запросила на танець. І весь вечір потім біля мене терлася. Проходу не давала. Що вона там собі навигадувала – один Бог знає.
А тільки мені це все вже давно не треба. Вік не той. Та й пообіцяв тобі колись, що з романами зав’язав. Мені про онуків треба вже думати, а не про спідниці, — впевнено закінчив чоловік.
— Дивись, Вікторе, ти мене знаєш. Валізи за п’ять хвилин зберу. А взагалі – так, ти маєш рацію. Дуже дивна особа. На що тільки баби не йдуть, аби влаштувати особисте життя! – Здивувалася Людмила.
