– Навіщо ти прийшла?! Не треба витрачати на мене свій час! Ну що це таке! Це тобі хтось сказав, що я хворію??!!! Ойййй …. Та не ходи ти до мене, не треба!
Це замість вітання.
Моя колишня свекровь – людина неординарна, зі своїми дивностями і тарганами в голові, але при цьому в душі дуже добра.
Колись давним-давно я увійшла до їхнього будинку юною дружиною її єдиного сина. Мені тільки-но виповнилося вісімнадцять, і мені здавалося, що моя любов до її сина буде вічною і сильною.
Свекруха прийняла мене з усією своєю душевною щедрістю і єдиним встановленим з її боку правилом – у будинку буде одна господиня. І це не я.
Так і почалося моє раннє сімейне життя – ні турбот, ні клопоту. Свекруха обіди-вечері готує, посуд миє, білизну прає.
А коли з’явився син, мене звільнили від рутинного прання-прасування пелюшок. Свіжі стопочки білизни з’являлися на пеленальному столику регулярно.
Свекр мій був простим чоловіком – він одразу мене не злюбив. І не приховував цього. І мою неучасть у жіночих справах голосно ганьбив. Щоправда, коли свекрухи поряд не було…
Одного разу він привіз мені завдання – свекруха залишилася на дачі ночувати і попросила його зварити борщ. А він в свою чергу мені наказав це зробити.
Враховуючи, що за чотири роки життя зі свекрухою я не тільки не просунулась у кулінарії, а й забула все те, що знала на момент заміжжя, завдання виявилося складним.
Подзвонила мамі, уточнила послідовність закладення овочів. Дізналася, що основою будь-якого супу є бульйон.
З діловим виглядом уточнила у свекра, де м’ясо на суп.
Він видав мені пристойний шмат свинини, який я благополучно зварила у великій каструлі за дві години. Одразу покришила в бульйон картоплю, капусту, болгарський перець, моркву.
Аромати були чудові. І я згадала, що мама рекомендувала під кінець варіння додати перець горошком та лавровий лист. Полізла в коробку із прянощами, знайшла те, що потрібно. Додала до киплячого борщу. Ммммм…. Аромат!
Наступного дня свекруха, що повернулася з дачі, закотила своєму чоловікові великий скандал.
Ні, вона постійно це робила, бо догодити моїй свекрусі було просто неможливо!
– Ти якого біса запашний перец у борщ додав?!! Хто тепер його їстиме?!
– Ну, я їв, нормальний борщ, чого ти кричиш? – відбивався чолвік.
– Та ти що, не знаєш, що запашний перець я не додаю?! Я тебе просила зварити борщ, як завжди. А ти що тут намісив? І навіщо морквину натер? Ти ж різав соломкою завжди? Виливай все – я новий варити буду.
Я тоді сиділа в нашій кімнаті і тихенько сміялася. Як моєму свекру не подобалося, що я нічого не готую! Він навіть на мене вирішив перевалити завдання дружини. А я ось… не впоралася.
Більше мене до плити не підпускали.
Через рік ми покинули будинок свекрухи і розпочали самостійне життя. Тоді я й навчилася готувати. Навіть дуже непогано!
А свекруха постійно була поруч, допомагала чим могла, доглядала онука. Але треба віддати належне – у мої каструлі ніколи не заглядала.
На жаль, наше з її сином сімейне життя не склалося… Складною він був людиною. Через вісім років спільного життя я просто втекла від нього.
Свекруха прийняла моє рішення гідно. З онуком продовжувала спілкуватися та навіть платила аліменти замість свого сина. Хоча я цього й не вимагала.
Розійшлися наші долі різними шляхами. Я вийшла заміж, увійшла до нової доброї родини. Щоб свого чоловіка не засмучувати, минуле не пригадувала при ньому.
Син виріс, поїхав із дому, не згадував рідного батька.
Потім свекруха овдовіла , а за кілька років і сина поховала.
Родичів у неї більше не було. Залишилась одна я і мій син.
Якщо чесно, жодного співчуття у мене до неї не було. Вона залишилася десь там, у далекому минулому житті.
Онук її відвідував у поодинокі дні своїх приїздів, розповідав, як їй важко, як вона запустила квартиру без чоловічої руки, як у неї зламався телевізор, і вона тепер тільки читає.
А ще вона економить на всьому.Він намагався щось зробити, але бабуся проганяла – нічого свого часу молодому хлопцю на неї витрачати!
А одного разу син перед від’їздом у тривале відрядження розповів, що бабуся скаржиться на поганий зір та слух.
– Мамо.Вона мене не чує. І книжки більше не може читати – літери не бачить.
Серце стислося від жалю.
Я ж одразу відігнала геть жалість. Це все у минулому!
А через два місяці син зателефонував і попросив терміново сходити до бабусі. Ключі від її квартири він мені про всяк випадок перед від’їздом залишив.
– Що сталося? Чому треба терміново йти до неї? – прохання сина мене трохи розлютило.
У мене вісімдесятирічна мама потребує регулярної допомоги, а тут мені ще колишню свекруху нав’язують!
– Мамо, я не знаю… Вона мені зателефонувала і сказала, що їй дуже погано… А я далеко! Сусіди з нею не спілкуються, та й телефонів я їх не знаю. Сходи, подивися, що з нею!
У моїх думках було тільке одне, ну невже не можна укласти договір із соцпрацівником?!
Взяла ключі. І пішла.
…На дзвінок у двері ніхто не відчинив. До цього я дзвонила на мобільний – немає відповіді. Подзвонила до сусідів – теж тиша у відповідь.
Ось зараз відкрию, а там…
Видихнула. Вставила ключ.
Двері зі скрипом відчинилися, переді мною той самий коридор, який я побачила в перший день візиту до батьків майбутнього чоловіка…… Голова трохи закрутилася. Від убогості, що відкрилася мені.
Згадала я квартиру, в яку прийшла тридцять років тому, – новенька стінка, заставлена рідкісними книжками, а в барі – кришталевий посуд, графини, келихи, кольоровий телевізор…
На стінах дорогі шпалери, килими, на підлозі лінолеум, вкритий пухнастими доріжками. Заможними були батьки колишнього чоловіка.
Зараз ті ж шпалери та лінолеум. Ті ж килими. Полиняли і брудні. У відчинені двері видно стінку, вкриту тріщинами на лаковій поверхні.
Увійшла до кімнати, яку колись відвели нам із колишнім чоловіком.Свекруха лежала на старенькому дивані, застеленому несвіжою білизною. На моє привітання ніяк не відреагувала. І тільки коли я підійшла до неї ближче, здригнулася і голосно запитала:
– Ви хто?
Потім уважно придивилася і охнула.
– Ти?? А як ти дізналася?!!
І збентежилась, почервоніла, соромлячись обстановки.
У неї за всіма ознаками був мікроінсульт. Вона не могла встати – сильно паморочилося і боліла голова.
Я викликала швидку.
– Навіщо? Ну навіщо ти викликала? Я й так упораюсь, вперше, чи що?! А якщо й не впораюсь – мені ж краще! Не хочу так жити! Ти бачиш?! Нічого в мене не залишилося! Нічого! Кому я потрібна? Нікому! Кішці і тій без мене на смітнику краще жити буде! Випусти її на вулицю, чуєш?!
Я лаялася, не погоджувалася, але свекруха через глухоту мене не чула.
Лікарка швидкої підтвердила мої побоювання. Запропонувала до лікарні.
Свекруха, прочитавши губами, кричала на всю квартиру. Посилалася на кішку, яка без неї пропаде.
Ну, ну.
– Ось рецепт, купіть пігулки, – сказала лікар, – ще треба б крапельниці поставити – препарат я виписала. Чи зможете знайти медсестру?
Я кивнула.
– Тоді прокопаєтесь сім днів. Завтра викличте бабусі лікаря додому, після зняття симптоматики треба спостерігатися у невролога.
“Тільки хто це все робитиме?!” – думала я, розуміючи, що залишити колишню свекруху просто так уже не зможу…
Проводила лікаря, повернулася до повеселілої свекрухи.
– Ну що? Лікуватись будемо? – Закричала їй майже у вухо.
Вона закивала і крикнула у відповідь:
– Чого лікуватися-то? Мені вже легше! Ти йди, не марнуй свій час!
Хвилин десять я кричала про поради лікаря. Наступні двадцять хвилин переконувала вперту стару в тому, що треба обов’язково викликати лікаря додому та пройти курс лікування. І ще – треба залучити соцпрацівника, який все організує найкращим чином.
Не знаю чи переконала. Тільки охрипла.
– Я пішла в аптеку! – прокричала я і вирушила за ліками.
Дорогою зателефонувала своїй клієнтці – медсестрі з міської лікарні. Та погодилася ставити крапельниці та пообіцяла приїхати за півгодини.
Загалом тиждень я ходила до колишньої свекрухи, пильно стежила за дотриманням усіх прописаних процедур. Вона молодець – пігулки справно пила, вказівки лікарів дотримувалася. Мабуть, життя показало їй краєчок, злякалася…
Але бурчати не перестала.
Купила їй недорогий телевізор, підключили нормальну антену, вставили навушники – і свекруха знову почала дивитись улюблені серіали. На радощах вона залізла в свою скриньку і віддала мені гроші за покупку телевізора та навушників з антеною, майже вдвічі більше,за ту сумму що я витратила.
– Це коплю на свій чорний день… – пояснила вона. – Ось, дивись! Тут всі гроші! Якщо прийде час – візьмеш!
Я щоразу киваю, коли вона мені це каже.
Мені здається, всі сусіди (згори, знизу, ліворуч і праворуч) вже знають, де в неї заначка зберігається. Тому що стіни у будинку тонкі, чути все, що відбувається.
Але з сусідами я вже встигла познайомитись. І тепер вони знають, кому дзвонити у разі чого.
До колишньої свекрухи я тепер ходжу кілька разів на тиждень. Ношу продукти, таблетки, намагаюся навести лад. Намагаюся – бо щоразу, коли я беру швабру, вона рішуче її забирає з криками “Я сама все вимою, не треба!”
Кішка вже звикла до моїх візитів і більше не намагається нагадити в чоботи. Але какулі все ж таки залишає якраз поряд з ними. Я мовчки їх прибираю.
Свекруха непогано спілкується телефоном – каже, що там є дірочка, і якщо до неї прикласти вухо, то все чути. Дивно! Де б таку дірочку знайти, щоб вона мене чула?
Моя мама з нею розмовляє телефоном. Вони завжди спілкувалися, навіть після мого розлучення. А тепер їм є що обговорити.
Син обіцяв після відрядження приїхати та переконати бабусю укласти договір із соцпрацівником. Але він ще не знає, що його бабуся вже ходить по магазинах і подумує про слуховий апарат.
А днями вона мені заявила:
– Знаєш, я тут подумала… Чи багато мені треба на цьому світі? Я ось хочу пральну машинку.
Дуже гарне бажання.
Шукаю ось. Машинку пральну. І майстра, який її підключить.
А син, коли приїде, нехай ремонт бере на себе.
Поставила я її на ноги ,і аж добре на душі. Все ж таки непогана вона людина.І зла мені николи не бажала.
