— Ну, Славко, ну здивував: від своєї частки спадщини відмовився. А мені тепер що з цим робити? — Микола тримав у руках гроші, і все ще не міг повірити, що вся сума за будинок матері тепер належить йому. Це ж скільки можна купити, а головне — гумовий човен, мрія всього життя…
— Він хороший, — Віра, дружина Миколи, все ще не могла оговтатися від вчинку молодшого брата, — і розумний, вивчився, високо злетів…
Батька брати втратили рано, виховувала мати. Різниця у віці дванадцять років; старший став майже батьком для нетямущого Славка, який ходив за Колькою по п’ятах.
А той закине його на плечі і тягає по селу. За ті два роки, що Колька служив, молодший брат старанно виводив літери, намагаючись писати короткі привітання в листах.
А потім, коли закінчив школу, саме Колька підштовхнув брата вступати до інституту і дав грошей на перший час.
– Спритний, однак, Славко, нехай вчиться.
А Славко і сам радий, навчання давалося легко. Та ще й підприємницька жилка в ньому прокинулася, ще в молоді роки бізнес організував.
І ось на дворі 2… рік. Миколі через місяць виповниться п’ятдесят п’ять. І нарешті продали будиночок матері. За мільйон продали. Просто пощастило.
Знайшовся підприємець, якому не стільки будиночок, а саме подвір’я сподобалося: город великий, землі повно, двір просторий, так що є, де розвернутися. Та й до міста звідси недалеко.
Микола навіть зрадів, що садиба залишиться, нехай навіть в руках чужих людей. Матері вже скільки років немає, Славко в місті оселився. Живе добре, крутиться, вміє гроші заробляти. Суму за будинок по телефону схвалив, а як тільки до грошей дійшло, — відмовився від своєї частки.
Не з панського плеча, а тому що Миколі потрібніше. А у Славка і так все є, єдина дочка в Києві вчиться.
— Оленці треба дати, одна з дітьми, — Віра перша запропонувала «відламати від грошового пирога».
Олені й справді гроші потрібні, з чоловіком розлучилася, дітей одна виховує.
— А Толик? Давно машину оновити хотів, — як не дати на машину? — Микола навіть обличчям посвітлішав, що дітям допомогти зможе.
Але діти через два дні самі приїхали. Олена надумала квартиру обміняти, — зовсім тісно їм у тій студії. А Толик задумав машину нову взяти, а тут замість кредиту можна додати грошима зі спадщини.
Микола згадав про Віру.
— Ніби мільйон, а почнеш ділити і відразу майже нічого не залишається. Нехай мати, нарешті, шубу собі купить, давно мріє.
Віра махнула рукою:
— Яка тепер шуба в селі, — до магазину тільки пройтися.
– Мамо, ну навіть якщо до магазину, раз мріяла, візьми. Поїхали разом до міста, купимо тобі, вже з мільйона можна викроїти шубу норкову.
– Коля, так, а що тут залишається? – Віра дивилася на цифри, що зменшують спадок. – Треба ж так, а спочатку здавалося, так багато.
— Мамо, тату, ну ви собі ще щось купіть.
Микола згадав про надувний гумовий човен, — хороший, імпортний, з мотором, такий дорого коштує, він бачив його в місті і вирішив, що якщо брати, то саме такий. Але якось весь час відкладав на потім, інші витрати здавалися важливішими.
— А що купувати? Ось дах треба поміняти, давно хочу, і колір ми з Вірою вибрали: зелений.
— Ну, ось і зробіть новий дах. – Діти зраділи, а то спочатку навіть ніяково було, що батькам майже нічого.
На тому й вирішили, що оновлять дах. Микола вже «відзвітував» по телефону перед братом, на що витратили гроші. Власне звіту не було, так тільки — поділився, як мільйоном розпорядилися.
На ювілей діти подарували новий телевізор, тонкий такий, показує так добре, що погляд «прилипає». Багато говорили про щедрість батьківської душі, про доброту, про те, що молодшого брата, вважай що, виростив.
— До речі, а де В’ячеслав? — Поцікавився сват, тесть Толика.
— У нього справи, — відповіла Віра.
— Ну, вже на ювілей до старшого брата міг би приїхати, — підкреслено осудливо сказав тесть Толика.
Микола, на щастя, не чув цих слів. Душею він рвався на річку, на риболовлю, нехай навіть на старому дерев’яному човні, зате з вітерцем, промчати між зеленими берегами, відчути всю міць і широту річки…
Славко все ж приїхав. Через тиждень. Нікому нічого не сказав, не попередив, а взяв і приїхав. Його джип стояв біля воріт, а сам Славко, веселий, трохи погладшав, одягнений просто, в одяг, в якому йому зручно, схопив Миколу і обійняв так, що той скрикнув:
— Ну, ти сильний! Ось сюрприз!
— Сідай! — Славко відчинив двері машини.
— Куди? Ходімо спочатку додому, поїси, відпочинеш після дороги…
— Потім! — Він заштовхнув Миколу в джип, і поїхав одразу до річки.
Там, на березі, в повному спорядженні, стояв надувний гумовий човен з мотором. Він був такий гарний, так солідно виглядав, що Микола застиг, не кажучи ні слова.
Він підійшов і став розглядати, обходячи навколо човен, торкаючись його, розглядаючи мотор. Він навіть не зрозумів відразу, чий це човен. Поруч стояв Іван, син двоюрідного брата, а Славко, підморгнувши, сказав:
— Дякую, Іване, що постеріг.
— Та нема за що, нехай дядько Коля радіє, може і покатає мене.
— Так це чого? Мені чи що?
— Тобі! — Славко вже не міг стриматися від сміху. — У тебе вже пенсія скоро, а ти все мрієш, пора користуватися.
Микола не був сентиментальним, але тут раптом кілька разів моргнув, дивлячись на подарунок. Славко з Іваном спустили човен на воду; погойдуючись, він кликав покататися. Може, комусь яхта не здалася б такою бажаною, як цей човен Миколі.
– Ти найдорожчий взяв, – він подивився на молодшого брата, боячись запитати, скільки він коштує. Миколі стало ніяково, що брат витратив на нього десятки тисяч.
– Ти краще прокати нас, – запропонував брат, і всі троє відпливли від берега.
Увечері Микола вже складав маршрут, куди поїде найближчими вихідними, прихопивши ще кількох хлопців. Спочатку на машині, потім човен надують, і в таких місцях будуть рибалити, що душа «танцювати» буде.
Одне пригнічувало: Славко на другий день поїхав, — часу в обріз виявилося. І Микола стояв за воротами, дивлячись услід машині, і шкодуючи, що брат так мало погостював.
І ще дитинство згадав. І Славка маленького. І серце стиснулося. А чому стиснулося, і сам не міг зрозуміти. Напевно від спогадів.
Спеціально для сайту Stories
