— Анька чоловіка прийняла!
— Ага, вже місяць як живе у неї, а вона й радіє, хоч і не одружені…
Баба Галя та баба Катя все знають, біля під’їзду «чергують» з ранку до вечора, і йдуть лише тоді, коли починається улюблений фільм.
— Вони зареєструвалися! — вносить у розмову свою лепту баба Валя, якій за задоволення йти проти сусідок. Так вона й «йде» проти двох.
— Звідки ти знаєш? Ти була свідком? — хихикає баба Галя.
— Не була, але знаю, зареєструвалися, як і належить…
— Ой, невже… Аньку, стару діву взяли…
— Злі ви, вона аж ніяк не «діва», була заміжня…
— Ага, була, тільки дітей не народила, «порожня» вона, ось і ніхто її не брав, — підвела підсумок свого міркування баба Катя.
Баба Валя відсунулася від неї:
— Тьфу на вас… до Аннии бруд все одно не прилипне…
А тут і Анна вийшла — як завжди усміхнена.
— Вітаю, баба Катя, баба Галя і баба Валя!
— Вітаю, дівчинко, — ласкаво відповідають сусідки. І одразу ж шепочуть услід:
— Щоки роз’їла, як у хом’яка… дивися, вся в золотих прикрасах… і звідки в неї стільки золота.
— А тобі яке діло? Анна працює на будівництві, а ти чужі гроші не рахуй, — заступилася баба Валя.
– Ой, погляньте, а он її чоловік під’їхав, — зауважила баба Галя, — це ж він із гаража свій форд підігнав їй, наче пані…
Анна плавно, наче пір’їнка, що падає, так і опустилася на м’яке сидіння. Дивиться на чоловіка… і, здається, навіть ямочки на щоках посміхаються. Щоки круглі, рум’яні, піднятий носик, м’які, теплі руки, і вся вона якась м’яка, доторкнутися до неї — одне задоволення.
Бувало, що знаходилися охочі помацати Анну за «м’яке місце», але вона проходила повз таких, не озираючись.
Колись була дівчинка з каштановими косичками й чистим поглядом (погляд і зараз таким залишився). А ось з косами розпрощалася; колір змінила на світлий, і тепер її біляві кучері спадають на чоло й щоки. А мочки вух прикрашають об’ємні золоті сережки.
З першим чоловіком Анна прожила рік, а потім розлучилася. Свекруха зітхнула й сказала синові:
— Ну й добре, що розлучилися, вона «порожня» (у тому сенсі, що дітей від неї немає).
Анна тоді дуже переживала, і щоб заглушити тугу, кинулася в роботу (у такому випадку краще в роботу, а не в щось інше). Її багато разів нагороджували, на дошці пошани висіла її фотографія… Вона оговталася, розквітла, зарплату витрачала на нові меблі, потім полюбила золото… почала часто купувати золоті прикраси. І з часом у неї накопичилося золота — ціла кришталева вазочка.
Не ваза, звичайно, а вазочка. Їй подобалося складати в неї прикраси. І сережок кілька, і ланцюжків, і каблучки є. Навіть бабусі біля під’їзду помітили, якою ошатною стала Анна, якій вже виповнилося за тридцять.
Сиділи вони й тихо підраховували її роки… а що ж робити, хоч про інших поговорити, раз про себе нічого сказати…
— Сашко, ну я готова, — Анна, як під час першої зустрічі, сором’язливо опускає погляд, — природна скромність, на яку й звернув увагу Олександр Іванович.
— Вчасно ти, молодець, не змушуєш чекати, — він поклав руку на її м’яке коліно.
— Ні однієї хвилинки не хочу пропустити, мій дорогоцінний, хочу подовше з тобою побути…
— Ти дивна, ми ж зареєстровані, у будь-якому разі тепер разом.
Сашко досі не може звикнути до того, як Анна називає його ласкавими словами. «Ну, — думав він, — це тимчасово, поки я до неї залицяюся, вона ласкава, а потім чекай сюрпризів».
А ось і ні, Анна не змінилася. З посмішкою проводжає, з посмішкою зустрічає, а ще це слово — «мій дорогоцінний» — так і ковзнуло по душі, ніхто ще його так не називав.
Так і промайнули місяць за місяцем, набираючи швидкість. В очах Анни — щастя, Сашко радіє. Недовго він придивлявся до Анни, зрадів, грішним ділом, що дітей у неї немає, тільки промовчав. Адже до чужих треба знайти підхід… а йому вже під сорок, сам зізнається, що нерви вже не ті, щоб «підходи» шукати.
Якщо вже своїх дітей немає, то краще вдвох якось, його й так усе влаштовує.
— Ти любиш, Анно, золото, — зауважив чоловік, — і звідки така любов, адже ти сама, здається, проста жінка, не жадібна, а золота накопичила, як цариця.
Анна сміється:
— Та що ти, Сашко, це я так… від самотності… куплю собі каблучку й радію… вже така в мене слабкість…
***
Минуло три місяці. Сашко з Анною живуть у повній злагоді. Навіть бабусі на лавці замовкли, причепитися ні до чого.
І якось увечері пролунав дзвінок у двері. Сашко сам і відчинив. Та й завмер від подиву: на порозі стоїть його колишня дружина.
Висока, струнка жінка — майже не змінилася з часу розлучення з Сашком, тільки розгублена й пригнічена чимось.
Анна хотіла вийти, але відразу зрозуміла, хто прийшов. Чула розмову. Жінка плаче, розповідає про сина. Сашко розгублено бурмоче: «Ну а я-то тут до чого… твій же син». А жінка вмовляє. «Я б нізащо не прийшла, я й не знала, де ти живеш… але Олежка хворіє… а я одна, ми з ним удвох…»
Сашко зітхає, щось каже, потім двері зачиняються.
Анна сидить, замовкла, дивиться на чоловіка, чекає, коли він сам розповість.
— І як вона дізналася адресу, — не розуміє він.
— Мабуть, на роботі сказали, — Анна не посміхається, а дивиться на чоловіка, в очах застигло питання і тривога.
— Та не хвилюйся ти, Анна, це до тебе ніякого стосунку не має. Та й до мене теж.
— Як же немає? Вона щось про сина говорила…
— Ну, говорила… у неї син, тринадцять років, захворів…
Сідає поруч із дружиною.
– Це не мій син, не мій, я ж тобі казав ще під час знайомства. Я взяв Альбіну з дитиною, Олежка тоді пішов у перший клас. Ну, я допоміг їй виховати хлопця… але ж ми розлучилися… яке я маю до цього відношення? Жодного.
— То чого ж вона хотіла? — допитується Анна.
– Вона просила грошей. Хлопчику потрібна операція, обіцяють її зробити. А крім того, лікування дороге. Частина ліків безкоштовна, а інша частина та догляд за дитиною… та ще й вона якраз без роботи… Ну а я тут до чого? Є ж хоч якісь родичі… знайомі… зрештою, нехай влаштовується на роботу…
Анна згорнулася в клубочок, слухає і про щось думає.
— Сашко, так вона опинилася у скрутному становищі. А скажи, цей хлопчик як тебе називав?
— Та по-різному, здебільшого татом.
— Ось бачиш, він вважає тебе батьком…
– Ну і що, це не мій син, і за документами теж не мій, він мені чужий. І Альбіна давно мені чужа… Все, Анна, не переймайся, нехай шукає допомоги деінде. Та й грошей у мене зараз немає, ти сама знаєш, що немає.
Так і лягли спати.
А рано-вранці Анна встала й свою вазочку спорожнила: усе золото, накопичене за багато років, висипала в полотняний мішечок (лише обручку залишила). Так і пішла з золотом, шукала по місту, де можна було б здати його дорожче.
Сашко не міг зрозуміти, куди це дружина в суботу з самого ранку пішла.
— Ось, Сашко, багато не вийде, але все, що зібрала… віднеси на лікування сина…
— Та ти що… з глузду з’їхала? Я ж казав… це не мій син…
Анна сіла поруч і каже:
— Рідного батька я не знала. А у няні був чоловік, дядько Гриша, всього рік прожили… називав мене донькою, добрий був… але застудився і пішов з життя… Так я досі його пам’ятаю, всього рік у мене був татко.
Так і Олежка… може, ти для нього… як рідний…
Сашко зітхнув, підвівся й пішов. На картці було небагато, він збирав гроші на ділянку, хотів побудувати будинок за містом, щоб разом з Анною копатися в городі… зняв гроші. І разом із грошима Анни пішов до Альбіни.
***
Олежці зробили операцію. Хлопчик пішов на поправку, лікування йде на користь. Альбіна сидить біля сина.
— Головне — тримайся, тепер уже все налагоджується, — підбадьорює Сашко, коли заходить до хлопчика в палату.
А Олежка й не збирається здаватися, набрався сил, дивиться на Сашка як на рятівника, відчуває підтримку, яку ніякими таблетками не замінити.
Ось уже й скоро виписка. Альбіна вийшла разом із Сашком з палати, дивиться йому в очі з вдячністю, намагається взяти його за руку.
– Дякую тобі, що не відмовив, я тепер почуваюся впевненіше, та й Олежка тільки про тебе й говорить.
– Ну й добре, – сказав Сашко, – нехай одужує, тепер у вас усе позаду, а я піду…
— Зачекай, Сашко, — намагається затримати його Альбіна, — зазирни сьогодні, ти ж пам’ятаєш адресу, посидимо… нам же є, що згадати й про що поговорити… я тобі така вдячна, що ти не відмовився від нас у скрутну хвилину…
Сашко зрозумів, до чого натякає колишня дружина, опустив очі й сказав:
— Моя допомога не така вже й велика… це все Анна, це вона першою зголосилася допомогти, продала своє золото, дала гроші…
— Яка Анна? — Альбіна не відразу зрозуміла.
– Моя дружина…
Альбіна просто завмерла, не знаючи, що сказати.
– То, значить, я буду їй зобов’язана…
– Ти нічого не зобов’язана, — відповів Сашко, — з Анною я сам якось розберуся, якщо можна так сказати. І до тебе я не зайду, — сказав він розгубленій Альбіні.
– Ну так, звичайно, звичайно, — відповіла приголомшена жінка, — дякую… дякуюАнюні…
***
– Щось Анька з двадцять першої квартири погладшала, — зауважила баба Катя.
— І мені так здається, — погодилася баба Галя, — чи не ваг.тна вона?
— Ось і я думаю, а в мене ж око натреноване… чекають на поповнення. — Баба Катя, штовхнувши Валентину вбік, запитала: — Чого мовчиш, знаєш, мабуть, про свою улюбленицю?
— А хоч і знаю, тільки вам нрозповідаю.
Бабусі раптом розчулилися від своїх здогадок.
— Ой, як же це добре… дітки — це завжди добре. Нехай народжують, мабуть, Анька давно чекала…
Сашко, отримавши премію, заїхав до ювелірного магазину. І хоча потреб повно, але поставив собі за мету купити дружині сережки. Вирішив вибрати на свій смак.
— Мій дорогоцінний, — ці сережки лежать на долоні у Анни, і здаються їй найкращими, яких раніше ніколи не було. – Гарні. Дуже. А я ось все думаю, як синочка назвати…
– Нехай народиться, а імен багато, знайдемо ім’я нашому первістку, хто його знає, може, він у нас єдиний буде.
Хлопчика назвали Артемом— так захотіла Анна. І, схилившись над візочком, вона милувалася синочком, якого вже й не чекала.
«Мій дорогоцінний, — шепоче вона. Потім поглядає на чоловіка, посміхається і каже: — І ти теж мій дорогоцінний.
***
Артем, і справді, єдина дитина у Анни та Олександра Івановича.
А тепер Артему Олександровичу вже тридцять три роки. Батьки часто називають його: «наш дорогоцінний», хоч у нього вже є власні діти.
