Ранній ранок…
Я лежу в ліжку, не наважуючись розплющити очі. Мені й так так добре!
Аромат свіжоспечених млинців проникає в мою кімнату навіть крізь причинені двері. Бабуся готує сніданок… Млинці виходять пухкими, пахнуть жаром печі, з приємною кислинкою. Бабуся пече тільки дріжджові, не визнаючи ні оладок, ні прісних млинців.
Встане раніше, розтопить піч, погремить чавунними прихватками, поворушить опару, а коли напече цілу гору, покличе мене до столу.
А я прикинуся, що сплю…
Бабуся покричить-покричить і, не дочекавшись відповіді, тихо відчинить скрипучі дерев’яні двері в мою кімнату. Мовчки постоїть біля ліжка хвилину-дві, розглядаючи мене — «сплячу». А потім, витерши руки об фартух, ніжно погладить по волоссю:
– Прокидайся, онучко. Снідати.
Заради того, щоб суха бабусина долоня погладила мене, приласкала, щоб прозвучало це ласкаве «онучко», я щоразу прикидаюся сплячою.
У ситцевій нічній сорочці, пошитій на старенькій швейній машинці бабусею власноруч, я шльопаю босими ногами на кухню. Фарбовані широкі дошки підлоги в бабусиній хаті чомусь завжди прохолодні, навіть у сильну спеку.
Я відсуваю рукою барвисту фіранку, що тримається на провислій мотузці майже під стелею – тут знаходиться бабусин умивальник. Ще не прокинувшись до кінця, відчуваючи насолоду в усьому тілі, я натискаю на залізний стрижень долонею знизу вгору. Стрижень не піддається.
– Завтра поїду до райцентру, новий умивальник купувати, – скаржиться бабуся. – Цей зовсім заіржавів.
Бабуся обіцяє це зробити вже давно, наскільки я пам’ятаю, але чомусь весь час відкладає.
Бабуся підставляє свою худу, з синіми набряклими венами, долоню під залізний «цвях» і сильно тисне. Умивальник сердито пищить, і нарешті видає порцію джерельної води. Бр-р-р! По всьому тілу бігають мурашки.
Я обережно підношу до обличчя долоню з водою, якось змочую щоки й очі.
– Ба-а, мені холодно-о-о!
Бабуся простягає рушник – вафельний, білосніжний, що пахне ароматним милом.
– Витрися.
І вправним рухом, немов фокусник, підхоплює моє довге, нижче плечей, волосся. Скручує в товстий джгут і скріплює за допомогою незамінної в господарстві білої резинки.
Бабуся виховала чотирьох дочок, одна з яких – моя мама. Тому досвіду в жіночих зачісках у бабусі – хоч відбавляй!
– Сідай снідати.
У червоному кутку, майже під самою стелею, на дощечці, пофарбованій синьою фарбою, найдорожче, що є у бабусі – ікони.
Бабуся щось швидко шепоче.
– Їж, онучко.
І поки я ліниво потягуюся і позіхаю, вона обережно бере верхній млинець, складає навпіл, потім ще раз навпіл і надкушує апетитний млинець.
Я роблю так само, як бабуся… Відкушую ніжну, з дрібними дірочками, м’якоть млинця і, заплющивши очі, починаю повільно, нібито з неохотою, жувати.
Поруч – склянка молока від вечірнього доїння. Бабуся знає, що я не люблю свіже молоко. Вона взагалі багато про мене знає! Тому в гарячий чай заздалегідь додає холодної води, а яйце варить у «мішечку», як я люблю.
І кропиву біля палісадника бабуся всю вирвала-висмикнула.
Цю жалячу, вищу за мене, пекучу траву вона рвала голими, без рукавичок, руками. А у відповідь на мій здивований погляд лише посміхалася.
– Ба, тобі не боляче?
– Ми звикли, онучко, – відповідала бабуся.
Я розгортаю млинець і дивлюся крізь дірочку на світло. Тепер мій надкусаний млинець схожий на ажурну серветку з хвилястими краями.
– Їж, не балуйся, – суворо каже бабуся, але я бачу – її очі посміхаються.
Я роблю великий ковток молока з гранованої склянки. Молоко у корови Вишенки біле, з легким блакитним відтінком. Корові дуже пасує це ім’я – «Вишенка». І очі в неї великі, з вишневим відливом, і шерсть — руда, з бурим відтінком, як у перезрілої ягоди.
– Наїлася?
Я ствердно киваю головою, повільно сповзаю з табуретки і ставлю лікті на стіл, піднявши руки вгору і розчепіривши пальці віялом.
Бабуся в цей момент завжди сміється наді мною! Вона встає з-за столу і фартухом витирає мої пальці, просочені ароматною сільською олією. Схоже, бабусин фартух — на всі випадки життя! І гарячий чайник ухопити, і крихти зі столу в поділ змахнути, і руки витерти…
Без цього фартуха бабусю важко собі уявити. Знімає його хіба що тоді, коли йде в магазин за хлібом або до храму, що в сусідньому селі. Фартух так само незамінний, як піч у її домі; як потріскане від часу, відро; як прокопчений чавун із картоплею для поросят.
Я на секунду завмираю, усвідомлюючи всю важливість і відповідальність моменту.
– Ба, подивися у віконце – хто це до нас іде?
– Де? Хто?
Бабуся повертається до мене спиною, пильно вдивляючись у вікно.
А мені тільки того й треба! Я знаю, за віконцем нічого незвичайного немає: запилена сільська вулиця, через дорогу – старий будинок, зарослий бузиною та бур’яном… А ще там, за вікном – рожевий ранок, наповнений ароматом квітучих кульбаб і ледь-ледь розквітаючого бузку.
Бабуся довго дивиться у вікно… Так довго, що мені вистачає часу схопити зі столу млинець і стрімголов кинутися до дверей.
Швидше, поки бабуся не бачить!
Там, на вулиці, на мене чекає вічно голодний Тузик.
Бабуся каже, що собак не можна сильно балувати. І годувати млинцями теж не можна, інакше вони не будуть сумлінно виконувати свої обов’язки.
Та хіба ж я балую? Адже всього лише один млинець!
– Стій, розпатлана! – кричить услід бабуся.
З тих пір, як я вискочила за поріг бабусиної хати, пролетіло багато років… Моє волосся тепер коротко пострижене, і я живу в квартирі з усіма зручностями… Але з кожним роком я все частіше згадую бабусині млинці! Я пам’ятаю їхній смак так само чітко, як і те, як мене звати. Бо у бабусиних млинців – особливий смак!
І скільки б я не намагалася, у мене такі не виходять. Піч і газова плита – це дві великі різниці! Як мати й мачуха, як зимове й літнє сонце – ніби світить, але не гріє…
Зараз мені майже стільки ж років, скільки було тоді моїй бабусі. І, незважаючи на те, що в моєму волоссі вже видно сивину, відчайдушно хочеться, щоб хтось крикнув услід:
– Стій, розпатлана! Стій…
