Віка дивилася на запалений сірник і раптом уявила, як підпалює сарай з тими, хто там всередині, і позбавляється від усіх своїх проблем.
Вогонь обпік її пальці і Віка здригнулася:
– Господи, врятуй і збережи від цих думок!
Вона запалила плиту і поставила каструлю на вогонь. Скоро дочка Женечка прийде зі школи, треба годувати. Та й ці, коли проспляться, теж на кухню потягнуться.
“Ці” – це батько і чоловік. Як же вона їх ненавиділа і зневажала за те, що вони буквально перетворили її життя на кошмар.
***
П’ять років тому батьки Віки розійшлися і мати поїхала до Німеччини, у них там жили родичі, сестра матері, проблем з житлом, а потім і з посвідкою на проживання не було – Маргарита Василівна добре знала німецьку мову, вона була медсестрою за освітою і влаштувалася в будинок престарілих.
Віка була одружена з Антоном, виховувала тоді ще маленьку дочку Женечку і жаліла батька, який у своєму віці залишився холостяком.
З орендованої квартири подружжя переїхало до батька і тоді Віка зрозуміла, чому мати кинула батька – він не просто вживав, як вона говорила, а вживав до нестями. Не мився тижнями, поводився як маленька неслухняна і примхлива дитина.
Але найстрашніше почалося потім – Антон теж став вживати разом з батьком. Віка хотіла переїхати назад на орендоване житло, але чоловіка звільнили, а на її зарплату пекаря особливо не розгуляєшся.
Рік вона намагалася напоумити чоловіка, працювала на пекарні, брала підробітки. Їй було страшно за дочку, яка залишалася з дідусем і батьком. Зрештою їй довелося домовитися з сусідкою. Спочатку намагалася «достукатися» до свекрухи, але та заявила, що у неї і так троє онуків від дочки на шиї, куди їй ще Женечка?
А потім Віка не витримала і прогнала Антона з дому.
– Забирайся! Я подаю на розлучення! Щоб ноги твоєї не було в нашому домі!
Він впав на коліна, благав не проганяти його, але Віка була тверда у своєму рішенні. А через два дні, повернувшись з роботи, вона побачила чоловіка і свого батька за столом на кухні.
– Що він тут робить? – вона була дуже зла. – Антон, йди геть звідси!
– Ну-ну! – батько встав з-за столу з грізним виглядом. – Це мій будинок, тому я можу кликати сюди кого хочу. Антон тут житиме, зрозуміло?
Віка пішла в іншу кімнату і заплакала від образи і безсилля. Зарплата на пекарні була дуже маленькою, її ледь вистачало на одяг і їжу. А іншої роботи толком немає в цьому маленькому містечку. Там, де платять гроші, люди по багато років працюють, дорожать місцями. Скрізь маленькі зарплати…
Мати надсилала гроші, але це були невеликі суми – вона поки сама мало заробляла і платила за оренду свого житла. У родичів вже було незручно жити, все-таки у них своя сім’я…
Так минуло ще пару років. Батько і чоловік взимку сиділи в будинку, а влітку переносилися в сарай. Ніхто з них не працював. Купляли на пенсію батька або шукали металобрухт.
Давно вже розлучили Антона з Вікою і виходило так, що незважаючи на штамп про розлучення, вона була змушена терпіти в своєму будинку колишнього чоловіка.
Вони їли за її рахунок, намагалися знайти гроші, шарячи по закутках. І навіть заради дочки Женечки, яка пішла в перший клас, він не знайшов роботу, не став жити нормальним життям.
Вона навіть на аліменти подала, але борг його накопичувався, а працювати він так і не пішов.
Скільки разів Віці доводилося переступати через себе, розуміючи, що ненависть наростає як сніжний ком.
Одного разу батько забіг до будинку і його очі були перелякані:
– Віка! Віка! Там Антон …йому погано.
– А мені яке до цього діло?
– Віка, я не жартую. Швидку, швидку викликай.
Віка кинулася до сараю і побачила, як Антон посинів, лежить на підлозі і сіпається.
Згадавши, як надають допомогу при епілепсії, Віка зробила кілька маніпуляцій і викликала швидку.
Коли лікарі поїхали і Антон, сидячи на старому кріслі, винувато дивився на неї, Віка запитала:
– Може, до лікаря? Антон, треба покінчити з цим. Дивись, до чого довело тебе таке життя? А якщо не встигнемо наступного разу? Поїхали до лікаря.
Він кивнув.
Діставши свою маленьку заначку, Віка повезла Антона до районного міста. Після цієї поїздки він повернувся до своєї матері.
Стало легше, але не набагато. Батько не збирався наслідувати приклад зятя, назвавши Віку зміюкою і пригрозивши, що знайде собі товариша по чарці.
І справді, кілька разів приходили «друзі», але Віка всіх ганяла з двору.
****
Їй дзвонила мати, і її голос був радісним.
– Віка! Віка! Мене підвищили, я тепер старша медсестра. Зарплата відсотків на тридцять вища. До того ж я набрала роботи за межами будинку престарілих. Приватна практика. Ну, кому уколи поставити, кому крапельниці. Наших співвітчизників в цьому місті вистачає, ось вони мене і кличуть.
– Вітаю, мамо, – пораділа за неї Віка. – У мене теж радісна новина – Антон закодувався і нарешті пішов з нашого будинку.
– Бог з ним, з Антоном, я ось до чого веду… Ти кидай все, тобі нічого робити там. Переїжджай до мене в Німеччину, підеш спершу доглядальницею в будинок престарілих, а далі вже вирішимо, як бути. Німецьку не забула?
– Забудеш тут, коли стільки родичів за кордоном, – пожартувала Віка. – Ні, не забула. Тільки от чи дасть Антон дозвіл на вивезення дочки?
– А ти попроси, може, дасть. Вирішуй питання, донько, займайся документами, а гроші я пізніше надішлю.
Документи Віка почала збирати, не роздумуючи. І до колишнього чоловіка пішла. Але коли він почув, що вона хоче виїхати до Німеччини і вивезти Женю, згорнув кулак в дулю і буквально виставив її за поріг:
– Ще чого. Ти, значить, будеш жити в Німеччині приспівуючи, а я тут по дочці сумувати?
Віка розсміялася:
– Пам’ятаєш, значить, про дочку. А що ж аліменти не платиш?
– Ось як влаштуюся на роботу, так і буду давати гроші. А тепер іди і забудь про Німеччину.
Вона не опустила руки і не перестала збирати документи. А через тиждень після тієї розмови Антон знову з’явився на порозі їхнього з батьком будинку. І знову в колишньому вигляді.
Ніби й не був він у лікаря, ніби не було тих спокійних трьох місяців…
Коли в черговий раз у Антона був напад, Віка байдуже дивилася на нього і думала про те, що це її шанс. Але потім, вилаявшись про себе, все ж нахилилася до нього і надала допомогу.
А тепер вона дивилася на коробку сірників і гнала від себе погані думки.
– Господи, ти бачиш, до якого гріха я можу опуститися? – шепотіла вона. – Я дивлюся на сірники і мені не шкода ні батька, ні колишнього чоловіка. Адже ніхто не звинуватить мене ні в чому. Хто знає, може, вони заснули і не загасили недопалки, а сарай дерев’яний…
У неї готові всі документи, мати надіслала євро, їх з лишком вистачало на квитки і на новий одяг. Маргарита Василівна прекрасно розуміла, що дочка одягається в дешевих магазинах.
Вона мучилася всю ніч, то уявляючи все в деталях, то лаючи себе за ці думки. Зрештою вона змирилася з тим, що все має йти своїм чередом. Вона не візьме гріх на душу. Це просто відчай і хвилинна слабкість.
****
Антон вранці пив воду прямо з чайника. Віку пересмикнуло від побаченого.
– Квасу немає? – запитав він.
– А ти ставив? – посміхнулася Віка. І тут вона зрозуміла, що треба спробувати. З нотаріусом вона вже домовилася, залишалося тільки привести в кабінет ось це тіло.
– Антон, виконавці знову приходили вчора до твоєї матері.
– І що? – він посміхнувся. – Нехай приходять. Вони і тут були, поки ти на зміні була. А що з мене взяти? Штани і майка, ось і все моє майно…
– Слухай, мені мама дзвонила, кликала до себе в гості. За Женею вона скучила.
– Так нехай теща улюблена сюди приїжджає, зустрінемо як годиться. – скривився Антон.
– Та вже, – зітхнула Віка. – Не може вона приїхати, роботи багато. Вона зараз добре заробляти стала. У мене відпустка через тиждень, нам би з Женечкою на кілька днів до Німеччини б злітати.
– На які гроші? – здивувався Антон. – Або тобі мати гроші надсилає? Тоді чого аліменти з мене вимагаєш?
– Надіслала ось на дорогу, та ще трохи, щоб вам з батьком продукти купила та залишила грошей, поки мене не буде.
– І багато?
– Сімсот євро.
– Який курс зараз? – пожвавився Антон.
– 49, – знизала плечима Віка. – Та тільки навіщо ти питаєш? Дозвіл на виїзд ти не даси, значить і грошей я вам не залишу. Я краще на ці кошти квартиру собі орендую. Мені за три місяці оренди вистачить оплатити. З’їду нарешті, щоб вас не бачити.
– Це так, – він замислився і почухав голову, мабуть, прикидав у голові, яка ж сума їм з тестем може дістатися. Це ж більше трьох зарплат Віки. Ого, гроші!
– Антон, підпиши згоду на виїзд. Ми всього на кілька днів. Продуктів я вам залишу. А хочеш, я від аліментів відмовлюся? Ось прямо відразу візьму і відмовлюся. Ти ж знаєш, що якщо ти платити не будеш, тебе і посадити можуть.
– Я подумаю, – відповів Антон.
Думав він недовго – пенсія тестя добігала кінця, а наступний переказ від пенсійного фонду принесуть аж через тиждень. Метал вони весь з двору здали, хіба що знову до залізниці піти? Але це небезпечно, термін можна отримати, якщо хтось дізнається, що вони метал з залізяки крадуть.
Може, і правда, нехай їде? Нікуди вона не дінеться, кому вона потрібна в Німеччині? Та й батька не кине, жаліслива вона. Ненавиділа б, то супи б не варила і не прала йому речі. Ні, його вона кине, а от батька – ні.
Антон не знав, що ще кілька днів тому погані думки відвідували Віку, у якої не залишилося ніякої любові і жалю до батька. Тільки ненависть і презирство.
Він привів себе до ладу, сходив у душ, поголився і пішов з Вікою до нотаріуса.
Жінка боялася зайвий раз вдихнути – раптом він передумає в останній момент або побачить в документі, що немає дати від’їзду і повернення.
Але він не звертав уваги на текст – підписав не дивлячись.
– Тепер твоя черга – відмовляйся від аліментів і це… Гроші, давай.
– Давай продукти купимо, а завтра я поїду в район і зніму гроші з картки. Їх ще обміняти треба, у мене рахунок валютний, а обмінника тут немає.
Вона не поскупилася на продукти. Взяла ще аж три пляшки біленької. Як і очікувалося – батько і колишній вже до восьмої вечора спали в сараї без задніх ніг. Віка викотила з кімнати валізу, в яку склала найнеобхідніше, взяла документи, які заздалегідь були зібрані в папку і, взявши дочку за руку, вийшла з дому.
– Мамо, ми куди?
– У щасливе майбутнє, донечко, – тихо промовила Віка і притиснула палець до губ.
– А тато і дідусь?
– Ти хочеш їх взяти з собою? – здивувалася Віка.
– Не хочу, – похитала головою дочка. – Ти багато плачеш через них.
– Тоді тссс… Нас попереду чекають пригоди.
Дійшовши до вокзалу, Віка взяла таксі і поїхала в районне місто, яке зустріло їх нічними вогнями. Чотири години вони з донькою просиділи на вокзалі, а потім сіли в електричку, яка повезла їх до Києва.
Потім Віка оселилася в готелі, обміняла євро і одягла себе і дочку. Вона зі сміхом думала про те, як вранці Антон прокинеться і зрозуміє, що його провели. Вона не збиралася залишати їм ні копійки. І від аліментів не відмовиться. Нехай борг капає…
А через добу вона вже летіла в літаку туди, де немає батька і колишнього чоловіка. Туди, де вона зможе жити для себе і дочки.
ЕПІЛОГ
Вона влаштувалася в будинок престарілих, через встановлений час їй дали посвідку на проживання.
Дивно, але Віка раптом зрозуміла, що ще приваблива для чоловіків. Вона вже почала забувати, що таке компліменти і залицяння. Дивлячись на себе в дзеркало, Віка думала про те, що вона все ще красива молода жінка.
У Німеччині вона познайомилася з Герхардом, який помістив свою хвору матір в будинок престарілих. Старенька страждала на деменцію і не впізнавала сина, а він приходив постійно її відвідувати. Там Віка і познайомилася з ним. І як у казках буває, через кілька місяців він зробив їй пропозицію, і вона відповіла згодою.
Віка не приїхала навіть на похорон батька. Він пішов з життя через два місяці після її від’їзду…
Чи живий зараз її чоловік, як він і що з ним, вона не знає і знати не хоче. У неї тепер інша сім’я, інший будинок і інше життя.
Спеціально для сайту Stories
