Дочок Ніни Федорівни засуджував весь будинок. Сусіди шепотілися:
—Рідна мати хвора, а вони немов чужі. Майже не доглядають, не допомагають… Забули про матір. Адже Нінка їх одна виростила. Все на собі тягнула. Ось так… У старості склянку води не принесуть.
— Старша заглядає…
— Так, і завжди з таким виглядом, ніби термін відбувати прийшла…
Ніна Федорівна знала, про що пліткують сусіди, адже сама їм і скаржилася. Жила вона на першому поверсі. Влітку тримала вікна весь день відкритими і слухала балачки та плітки.
Іноді її губи кривилися в тонкій, ледь помітній посмішці. Жінці подобалося, що дочок засуджують, а її жаліють. Бо, чуючи ці плітки, їй здавалося, що вона все робить правильно.
Насправді дочки про неї не забували. Старша, Олена, заходила пару раз на тиждень. Її з чоловіком квартира знаходилася недалеко. Приносила продукти, швидко мила підлоги, посуд і йшла, посилаючись на термінові справи.
Середня, Катя, дзвонила вечорами, але в гості приходила рідко. Виправдовувалася роботою і дітьми. Молодша, Марина, жила на іншому кінці міста і з’являлася раз на місяць, оплачувала комуналку і приносила ліки.
Ніна Федорівна часто їм дзвонила. Вона завжди знала, як зробити так, щоб дочки відчули провину за те, що рідко до неї заходять і дзвонять.
— Ну… нічого. Я впораюся сама. Якщо що, сусідку попрошу. Сусіди мені ніколи не відмовляють. Розуміють, що я практично одна. Допомогти нікому, а у вас своє особисте життя… Коли вам думати про стару матір… — дорікала вона дочкам.
Не те щоб вона не могла встати і зварити собі суп або вимити підлогу. Могла. Але думала: «Навіщо?» Нехай дочки бачать, що без них вона не може. Нехай бігають, дзвонять, відчувають, що повинні.
Вона могла б покликати їх, обійняти, сказати, що сумує. Але гордість … Страх теж.
Ніна Федорівна думала, що якщо дочки зрозуміють, що вона справляється без них, перестануть приходити зовсім. Вони давно перестали її слухатися. Кожна жила своїм життям, і Ніна Федорівна відчувала, що втрачає владу над ними…
Тож вона брехала їм про своє здоров’я і чекала, коли її знову відвідають. Найбільше Ніні Федорівні хотілося, щоб усі три дочки приходили одночасно. Сиділи з нею, спілкувалися. Як було раніше… Вони ж, втомлені від незліченних прохань, все рідше і рідше їй дзвонили.
Якось Ніна Федорівна зателефонувала ввечері кожній по черзі і, важко зітхаючи в трубку, почала брехати про те, що їй зовсім погано. Дочки відклали всі справи і приїхали до неї наступного дня.
Першою прийшла Олена, і переконавшись, що з мамою все гаразд, вирішила дочекатися сестер. Катя і Марина приїхали трохи пізніше. Вони допомогли навести порядок, а потім сиділи на кухні, кожна у своїх думках.
— Я вже не знаю, — першою заговорила Олена, — Вчора, коли мама дзвонила, голос у неї був такий… Не знаю, як пояснити, але я злякалася. Я приходжу, вона в новій сукні, з зачіскою, стоїть на кухні, пісні співає. Млинці пече.
Марина, молодша, скривилася:
— Може, їй дійсно стало краще? Млинці, до речі, смачні.
— Краще? — пирхнула Катя. — А вчора мені дзвонила і плакала: «Сил немає, одна тут». Я сьогодні відпросилася з роботи, приїхала. А вона насамперед почала дорікати мені, що я онучок не взяла з собою.
— Мені здається, — тихо сказала Марина, — вона… ну… може спеціально? Щоб ми відчували провину, що рідко її відвідуємо. Або їй справді погано, зараз же вона лежить.
Олена кивнула:
— Але що ми можемо зробити? Особисто я не можу більше щоразу мчати на перший дзвінок. Я і так тут буваю частіше за вас. А у мене робота, сім’я, своє життя.
— Ти натякаєш, що ми рідко буваємо? У мене взагалі теж своє життя, а ти поруч живеш. І проблеми зі здоров’ям у неї є. Тиск, з підшлунковою не все гаразд. Я ліки купую і знаю. Але не все так серйозно, як вона розповідає по телефону. — Обурилася Марина.
— Вона тисне на жалість і ми всі ведемося, а вона цим живе. Я до цього схилялася. І млинці з поганою підшлунковою не їдять… наскільки я знаю. — З докором подивилася на сестру Олена.
— Я думаю, що вона просто боїться залишитися одна, — зітхнула Катя. — І я її розумію… Але ми ж не можемо жити у неї по черзі, як вона того хоче.
Олена прибрала ложку з чашки і, дивлячись на сестер, сказала:
— Тоді що? Вирішуємо щось? Або продовжуємо бігати, поки самі не зляжемо? Або це знову чергова розмова ні про що.
Марина стиснула губи. Катя опустила погляд. Олена відкинулася на спинку стільця. Кожна думала, як провчити матір.
Двері на кухню були прикриті. Ніна Федорівна чула кожне їхнє слово.
«Спеціально… тисне на жалість… живе цим…» — слова дочок звучали образливо.
Адже вона і справді боялася залишитися одна. Коли мовчав телефон і ніхто не дзвонив, її серце стискалося від самотності. Але визнати це? Сказати їм прямо? Ні. Вони не зрозуміють. Скажуть:
«Мамо, влаштуй собі життя. Познайомся з кимось, ходи на гуртки, подружися з сусідками». А вона не хотіла «влаштовувати життя». Вона хотіла, щоб дочки були поруч. Хотіла, щоб вона все ще була їхнім центром світу, як у дитинстві.
Ніна Федорівна розлютилася: «Не хочете, не приходьте. Я проживу, а вас совість заїсть». І, набравши побільше повітря, вона голосно закашлялася, спеціально так, щоб на кухні почули.
Марина першою підняла очі:
— Чуєте? Знову починається.
Катя стиснула долоні на колінах:
— Може, все-таки зайти? Раптом їй дійсно погано.
Олена скривилася, але встала.
— Давай я. Раз вже приїхали.
Вона пройшла коридором і прочинила двері. Мати лежала на дивані з закритими очима.
— Мамо? — тихо запитала Олена.
— Все нормально, — хрипло відповіла та, ледь повертаючи голову. — Не хвилюйтеся. Просто кашель. Старість або проблеми з легенями… Мені зовсім погано. Вранці було добре, а зараз ось…
Ніна Федорівна уважно дивилася на дочку. Намагалася вгадати, чи спрацювала і ця маніпуляція.
— Ми на кухні, — сказала Олена. — Якщо що, поклич. Ми ще посидимо.
Вона повернулася до сестер.
— Ну? — запитала Марина.
— Жива, — коротко відповіла Олена і сіла за стіл. — І в повному порядку. Все як завжди.
— Ми так з розуму зійдемо.
— Може, і справді час щось вирішувати. Мама прикидається, і це вже очевидно.
Олена довго мовчала, а потім запропонувала:
— Давайте перестанемо реагувати. Вона зрозуміє, що немає сенсу прикидатися і, можливо, перестане маніпулювати?
Катя з Мариною переглянулися і кивнули, погоджуючись.
Коли дочки поїхали, Ніна Федорівна теж думала над тим, як їх провчити. Раз вони вирішили не реагувати на її дзвінки і прохання, то логічно було б перестати їм дзвонити зовсім і відповідно не відповідати на їхні дзвінки.
Вони перелякаються, приїдуть і зрештою зрозуміють, що не можна так поводитися з матір’ю.
Але планам Ніни Федорівни не судилося збутися. Вже через три дні їй дійсно стало зле. Вона чекала сусідку, щоб вкотре поскаржитися на те, що про неї всі забули, коли у неї раптом сильно застукало серце і стало важко дихати. У паніці вона схопила телефон і набрала номер своєї старшої дочки.
— Олена… — її голос тремтів — Мені зле… Голова крутиться, темнішає в очах, серце… Ти можеш приїхати?
На тому кінці зависла пауза. Олена відповіла, не приховуючи втоми:
— Мамо, ти недавно говорила те саме. Я вже кидала все і бігла до тебе, а ти була на кухні, млинці пекла. Може, тобі просто нудно?
— Ні… не так… — прошепотіла Ніна Федорівна, відчуваючи, як холод стікає по спині. — Олено, справді погано. Я не брешу…
— Тоді виклич «Швидку», а не мене відволікай — сухо відповіла дочка. — Я не можу знову все кидати.
Олена скинула дзвінок. Ніна Федорівна впустила телефон. Ноги її перестали слухатися. В очах потемніло, і вона впала на підлогу, вдарившись плечем. Подумала: «Ось і догралася».
У цей момент у двері тихо постукали.
— Ніно Федорівно? — обережно запитала сусідка з квартири навпроти, Зінаїда. — Ви вдома? Можна зайти?
Відповіді не було. Тоді сусідка обережно відчинила двері і увійшла. На кухні вона побачила Ніну Федорівну.
— Ой, Ніно! — вигукнула Зінаїда.
Сусідка дістала телефон і набрала номер екстреної служби.
Через деякий час приїхала «Швидка». Медики швидко оцінили стан Ніни Федорівни. Сказали, що потрібна госпіталізація. Зінаїда намагалася додзвонитися до дочок Ніни. Але Олена навіть не взяла трубку. Марина, почувши про матір, не приховуючи роздратування, відповіла:
— Мама вже не знає, що ще придумати? Вирішила сусідів підключити… — І скинула дзвінок.
Лише одна Катя, якось з недовірою запитала:
– Маму дійсно забрали в лікарню?
А почувши відповідь, вирішила зателефонувати в лікарню лише ввечері, думаючи, що це черговий спектакль. Однак новина сусідки виявилася правдою.
— Стан вашої матері середньої тяжкості, є проблеми з серцевим ритмом і тиском. Ми тримаємо її під наглядом. Можете приїхати, але потрапити до відділення вже не зможете, тільки передати речі.
Катя приїхала першою. У реєстратурі вона віддала пакет з халатом і капцями, поцікавилася здоров’ям.
– Як мама?
— Спостерігаємо. Якщо стан погіршиться, вам повідомлять.
Катя кивнула, вийшла на вулицю і зателефонувала Марині. Та вже під’їжджала.
Через п’ятнадцять хвилин приїхала і Олена. Всі троє зустрілися біля входу в лікарню.
— По телефону сказали, стан середньої тяжкості, — тихо промовила Катя. — Я боюся. А якби… якби Зінаїда не зайшла?
Олена зітхнула:
— Ми всі винні. Кожного разу злилися, коли мама дзвонила, і тепер… Тепер я навіть не знаю, як до неї зайти потім, якщо… — Вона запнулася, не стала продовжувати.
Марина ж заплакала.
— Я скинула дзвінок. Зінаїда сказала, що мамі погано, а я… відповіла якусь грубість і просто скинула.
— Що тепер? Ми навіть у відділення зараз не можемо потрапити. Тільки чекати дзвінка від лікарів.
Олена подивилася на вікна лікарні.
— Якби я знала, що все по-справжньому, я б приїхала… — сказала вона. — А тепер… тепер навіть в очі їй не зможу дивитися. Краще б вона брехала і далі про здоров’я, нічого, потерпіли б… А тепер, хто знає…
Вони замовкли. Кожна з них подумала про те, що якщо з матір’ю трапиться щось непоправне, вже не виправдаєшся ні зайнятістю, ні образами. Та й раптом всі ці накопичені образи і претензії до матері стали якимось неважливими, незначними,
дрібними. Всім трьом сестрам хотілося бачити матір живою і здоровою.
***
Минуло кілька днів. Ніна Федорівна лежала в палаті біля вікна. Спочатку вона думала тільки про те, що дочки приїдуть, що злякаються, що зрозуміють, як вона їм потрібна. Навіть раділа цьому, хоча і лежала в напівмаренні.
Але дні минали, і власна радість здалася їй абсурдною. Спочатку прийшов страх. Вона слухала, як вночі кашляють інші хворі, як медсестра, проходячи повз, тихо переговорюється з лікарем: «Треба повідомити родичам».
Їй стало по-справжньому страшно, що одного разу вони скажуть це про неї, і все. А потім прийшли інші думки. Про те, як вона поводилася, ніби її діти їй зобов’язані. Як брехала і прикидалася. Але її дочки, якими б упертими вони не були, все одно були поруч, коли потрібно.
Вона закрила очі. У голові крутилися слова Олени, сказані в останній їхній розмові: «Я не можу знову все кидати». Тоді вони різали, як ніж, лякали, але тепер вона зрозуміла, що її Олена просто втомилася.
Всі втомилися. Від вимог, маніпуляцій і від удавання… Ніні Федорівні раптом стало соромно. Думка, що все може закінчитися не виставою, а серйозно, більше не здавалася далекою. Ось вона тут в лікарні лежить прямо зараз і її хвороба більше не брехня, не вигадка, а реальність.
І вперше Ніна Федорівна спіймала себе на бажанні, щоб дочки приїжджали не тому, що «повинні», а тому що самі захочуть. А ще головне, щоб у них все було добре.
Ніна Федорівна в черговий раз замислилася про те, як поводилася, а потім розплакалася. Її маніпуляції здалися їй огидними.
***
Дочки, Катя і Олена, відвідали її в лікарні, коли Ніна вже й не чекала їх побачити.
— Привіт, мамо, — сказала Олена тихо, ставлячи пакет з фруктами і водою на тумбочку. — Як ти?
Ніна Федорівна повільно повернула голову. Вигляд дочок викликав у неї дивні почуття. Не радість, як раніше від того, що її прийшли жаліти, не бажання поскаржитися або дорікнути, а щось м’яке, ледь відчутне.
— Краще, — Голос звучав слабкіше, ніж Ніна хотіла. — Лікарі сказали, що все буде добре.
Катя сіла поруч.
— Ми з Оленою і Мариною… — вона запнулася. — Ми не відразу зрозуміли, що це серйозно. Думали… знову. Ти пробач. І що відразу не приїхали провідати. Нам не дозволяли тебе турбувати. Та й зараз не сприятливий час, тож ми не надовго.
Ніна Федорівна кивнула.
— Знаю. І розумію. Сама винна в цьому.
Катя підняла очі, здивовано подивилася на матір. Та вперше за довгий час говорила спокійно, без награної образи.
— Я… — Ніна Федорівна на мить замовкла, підбираючи слова. — Я багато думала. Може, досить мені з вас мотузки вити. Ви не зобов’язані кидати все, щойно я кашляну. Не хочу так… Краще розкажіть, як у вас справи.
Катя з Оленою переглянулися.
— Марина приїде завтра, — посміхнулася Олена, — у мене… все як завжди, робота, справи, проекти.
Катя, поправивши рукава, теж відповіла:
— А я теж у справах. Роботу ось думаю змінити… Але все добре, ти не переживай.
Ніна Федорівна подивилася на них і ледь посміхнулася. Їй було приємно їх бачити і чути. Їй спало на думку, що треба просто бути для них матір’ю. І ця думка раптом принесла їй спокій.
Спеціально для сайту Stories
